Пилип не відповів. І коли вона, постоявши трохи біля палатки, рушила в правий бік, Пилип завернув наліво. Отак вони пішли кожен в свій бік і за палаткою зустрілися, ну, й розминулися. Люся йшла як звичайно, а Пилип не звичайно, а глибокодумно, бо не дивився ні на дівчину, ні на землю, а дивився на небо, рахував, скільки там зірок. Побачивши таке, Люся посміхнулася, а Пилипні. Він. лице своє зробив просто кам’яним. Вдруге обійшовши палатки, вони знову зустрілися; цього разу Люся не посміхнулася, а писнула тоненько-тоненько, ніби душила в собі сміх. Пилип здригнувся від обурення, проте нічого не сказав. Коли зустрілися втретє, Люся враз скрикнула тихенько-тихенько і таким тоненьким голосом, як ниточка:
— Ой Пилипе!
Пилип спинився, озирнувся на неї:
— Чого тобі: "Пилипе"?
— Мені самій страшно ходити. Я не хочу сама, вдвох хочу.
— Ач чого захотіла. Як страшно, то нехай ще страшніше буде.— Пилип говорив грізно. Але Люся, здається, зовсім не зважила на це і тихо сказала:
— Пилипе, а ти читав "Героя нашого часу" Лєрмонтова? От гарна книга, правда? Пам’ятаєш, як Азамат сестру проміняв на коня, а коня звали Карагез?
Пилип прочитав цю книжку три рази, і тільки Люся нагадала йому про неї, він з Пилипа-нелюда одразу став Пилипом-ентузіастом. Він аж облизався і з ходу почав розповідати знамениту сцену, де Печорін приторговував сестру в Азамата. Отак вони пройшли і раз по колу, і вдруге, і втретє. І за цей час страшний Пилип усе зайве витрусив із своєї душі. Закінчивши одну сцену, хапався за другу, проказуючи:
— А ти, Люсько, пам’ятаєш, як Грушницький плів брехні на Печоріна, а Печорін курив у присінках і слухав?
Хоч Люся й пам’ятала, але Пилип все одно брався захоплено переказувати й цю сцену.
Коли він трохи вгамувався, а ніч і чергування ще тривали, Люся несподівано сказала Пилипові:
— Ось давай, наче артисти, трохи пограємо. Я буду говорити за княжну Мері, а ти за Печоріна.
Пилип, хоч цього Люся все одно не могла побачити, вирячив очі. А Люся таким голосом, який буває в артисток, що виступають по радіо, проказала слова княжни Мері:
"Ви небезпечна людина. Краще вже потрапити в лісі під ніж розбишаці, ніж вам на язичок... Я вас прошу без жартів, коли вам схочеться говорити про мене погано — візьміть краще ножа і заріжте мене..."
Пилип все ще дивився на Люсю, не розуміючи, що вимагаються від нього.
— Який ти, Пилипе, недогадливий! — скрикнула Люся вже своїм голосом.— Тобі треба сказати: "Хіба я схожий на розбишаку?"
— Так це ж не спектакль,— ніяково протяг Пилип.
— Ах, який ти! — Люся схопила його за руку, шарпнула злегка і почала знову: — "Адже, правда, я була дуже люб’язна сьогодні?"
Та через те, що Печорін в книзі на це нічого не відповів Мері, то й Пилип не знав, що казати. Люся навчала його.
— А ти одвернися трохи, прикрий долонею рота і непомітно позіхни.
Вони спинились біля палатки, і Люся сказала Пилипові-Печоріну:
— "Ви мене не поважаєте, залиште мене..."
І Пилип залишив її. Але тільки він сховався за палаткою, княжна Мері зразу обернулася на Люсю, і ця Люся жалісно запискотіла:
— Ой Пилипе, не ходи далеко, мені ж страшно!
Отак кружляючи, вони добре натопталися. Ноги Пилипа стали важкі, неслухняні, і він кілька разів спіткнувся.
— Давай ще посидимо,— сказав він Люсі,— бо в тебе ноги, певно, болять.— Вони сіли біля багаття.
Люся почала збирати залишки палива і складати на пригасле вогнище. Але вогонь так міцно заховався в попіл, що навіть сіно не загорялося. Тоді Люся лягла лицем вниз, розгребла попіл і почала дмухати у викопану в попелі печерку, поклавши туди кілька стеблинок сухої трави. Спалахнув і побіг по тих стеблинках вогник, швидко перебрався до нової порції палива, і незабаром яскраві язики весело замигтіли у пітьмі. Взявши з кошика кілька картоплин, Люся загорнула їх у жар.
Поки вона це робила, Пилип сидів і спочатку думав про Мері й Печоріна, потім задивився на зірки. Несподівано одна зірочка покотилась по небі. "А коли це не зірка, а супутник?" — подумав Пилип і хотів придивитися краще, та не встиг: зірка вже погасла. Тоді Пилип сказав про себе: "Як підросту, піду в небесні авіатори. І Хому підіб’ю. На Місяці які археологічні розкопки можна робити!" Пилип механічно поклав руку на пояс і пустив її вздовж по ньому, аж доки вона не дійшла до археологічного ножа-колодія; помацавши його, Пилип таким самим способом застромив другу руку в кишеню, погладив там ніжно крильце із зозулястої курки і подумав: "Коли б і Люську забрати туди". Але, зиркнувши на неї, він зразу ж вирішив — діла з того не буде: Люся тонка, як очеретина. Який же з неї археолог, тим більше на Місяці! Як очеретина!
Останні слова Пилин промовив уголос.
Люся підвела голову і здивовано глянула на Пилипа. "Дивися, заснув",— мало не вигукнула вона. І подумала: "Коли задаватися з Хомою, то хіба ж такий! А це, бач, чергував чи не чергував, а вже й спить!" Але Люся була не злопам’ятна, вона вже давно не сердилася на Пилипа. І дівчинка почала думати про те, що Пилип з самісінького ранку був на ногах, пройшов стільки дороги, і все під сонцем, у спеку. Іншого разу вона й не розбудила б його, але ж сьогодні спати йому не можна.
Люся простягла руку, поклала її на плече Пилипові:
— Чуєш, уже й картопля готова. Будеш їсти?
Пилип скинувся, глянув на Люсю. За чергування він таки справді добре зголоднів.
— Кажеш, картоплю? Давай! — радо сказав.
І почав чистити гарячу картоплю, перекидаючи її з однієї долоні на другу, хукаючи на неї, щоб швидше охолола. Люся тим часом взялася розплітати і знову заплітати коси. Їй теж хотілося попробувати печеної картоплі, але Люся чомусь подумала, що вона не така голодна, як Пилип, перетерпить. Пилип заходився орудувати щелепами, та, з’ївши дві картоплини, схаменувся і з ляком скрикнув, підвівши очі на Люсю:
— Ой! А ти ж сама чого не їси?
— Ого, не їси! — весело відповіла Люся.— Я аж три картоплини з’їла. А ці тобі залишила.
Хоч Пилип і вчився вже он скільки в школі, але логіки й психології ще не вивчав. Тому й не спитав себе: "А коли ж вона встигла поїсти, що я й не бачив? Може, я заснув, а вона, поки я спав, і поїла?" Далі Пилип, обливаючись холодним потом, мусив би застигнути на хвилину і з переляком спитати себе:
"Що ж це, виходить, я заснув на вахті?! Та це ж ганьба!" Але Пилип про щось подібне не подумав; він і в думці не припускав, що така напасть, як сон, може трапитися з ним. От коли б з Люською, то інша річ. Люська — дівчина, а всі дівчата тільки на язик жваві, а коли’ до діла, то зразу: "Ой, мені страшно, Пилипе!" Пилип з’їв і третю, найбільшу картоплину. Відразу на серці йому стало легше, веселіше.
— А правда ж, Люсько, найкраща картопля — печена! — похвалився він.
— Еге ж,— погодилася Люся, кінчивши заплітати косу.— Аж солодка.
Розділ п’ятий
Про Костя і Сашка всі в радгоспі "Зелене Полісся" говорили: "Оце юні натуралісти так юні натуралісти!" Чому ж про них так говорили? Та тому, що вони з ранку до вечора товклися на експериментальній ділянці. Навіть агроном Хрисанф Іванович був переконаний, що має справу з бездоганними натуралістами.
А насправді було й не зовсім так. Звичайно, хлопці любили порпатися в саду і на городі, але не тільки грядки й щепи були тією принадою, котра тримала їх на ділянці. Цією принадою був ще й курінь. Вони почували себе у ньому робінзонами на зеленому острові. Крім того, могли гратися в які завгодно ігри, і ніхто не стримував їх і не заважав їм.
Кость любив орудувати лопатою, сапкою, пилкою, обпилювачем, розбризкувачем. А Сашко якось на цей бік городньо-садової діяльності звертав мало уваги. Його більше приваблювала теорія питання. Ставши біля Костя, коли той поливав грядки, Сашко казав:
— Ти не отам поливай, а отутечки. Бач, отой кущик вже й жовтіє...
Кость сприймав пораду, поливав кущик і ділився з другом думками:
— Це він і пожовк тому, що, мабуть, ми вчора мало полили його...
Теоретик Сашко відповідав:
Ні, це не тому, а тому, що цьому огірковому кущику бракує калію. Скільки не поливай, а огірок від того зелений не стане.
— А-а, я й забув,— дивувався Кость. І швидко вирішував: — То я цей недогляд виправлю за одну мить! — Він одставляв поливайку, біг до куреня, розгортав паперовий мішок. А Сашко а цей час радив:
— Тільки більше однієї ложки на відро не бери!
Жив з ними на експериментальній ділянці ще вовкодав Білан. Що й цього вовкодава названо Біланом — не дивно. Хлопцям так — аби був білий, то зразу й назвуть Біланом.
Сашків і Костів Білан одрізнявся від експедиційного Білана дуже істотно. По-перше, він був набагато молодший від того Білана, через що здавався тоншим і вищим. І білішим. Чим собака старіший, тим шерсть на ньому все жовтішає і жовтішає, а, чим молодший, тим вона біліша й ніжніша.
(Продовження на наступній сторінці)