— Чуєте,— спитав пристрасно у Григорія Савича Куприн, майбутній морський вовк,— а хто кого подужає: акула морську змію чи морська змія акулу?
З усього цього видно, як Ієреміада цікавила хлопців. Тільки Оля обурено думала: "Чого вона мучить Григорія Савича? Коси пообрізувала; розкудлилася, як відьма. І все регоче, на все село чути: хи-хи-хи, ха-ха-ха! А сама гидка: як витріщить баньки, то всі собаки на вулиці брешуть... Тьху!"
Такі події почали розгортатися в селі Новопшеничному. Життя втягло в свій коловорот учителя Григория Савича, хлопців — Пилипа, Хому, Куприка, Женьку, Тимофія, потім ще вродливу, тільки дуже опецькувату Олю і її подругу Люсю, оту саму, що допомагала Хомі управитися з класною дошкою.
У Люсі конфлікту сьогодні не було. То вони з старшою сестрою грали в театр. Старша сестра товстим голосом говорила за Терпелиху з п’єси Котляревського "Наталка Полтавка", а Люся тоненьким голосом — за Наталку. Розігралися добре. А здаля здавалося, неначе мати докоряє Люсі.
В цей час і залунали в школі піднесені голоси. Дзвінко кричав Пилип, бутів Тимофій, намагався всіх перекричати Женька. І Оля була біля них.
— Чуєш? — спитала Люся у старшої сестри.
— Чую,— відповіла та.— А що?
— Як вони там, то хіба ж я можу всидіти дома?
Працюючи над маршрутом подорожі, Григорій Савич знайшов на карті такий район України, де в одному місці зійшлися три зони: Степ, Лісостеп і Полісся. Якось воно так сталося, що смуга Степу, видовжуючись і закручуючись, забралась по карті високо на північ, перетявши увесь масив Лісостепу. Така ж сама віднога Полісся, корячися не знати яким законам, спустилася глибоко на південь, перерізала ту смугу Степу з заходу і поповзла на схід до Дніпра, щоб знову злитися з рідним Поліссям.
Але цього мало! Багато мільйонів років тому на просторі від Азовського моря до Полісся підносилися височенні гори. Ці гори згодом вивітрились, від них залишилася тільки кам’яна підошва, яку вчені назвали Українським кристалічним щитом. В багатьох місцях цей Щит поховано глибоко під наносами. Іноді ж він вибивається на поверхню, докорінно міняючи краєвид місцевості. Ґрунт стає кам’яним, випинаються дужі горби, скелі, плин степових річок перетинають гранітні гряди, круті береги все вище й вище лізуть вгору...
Один з таких виходів Кристалічного щита припав саме на ту точку, де зустрілися три зони. Утворилась гірська країна з бескетами, ущелинами, проваллями — неначе маленький Кавказ в самому центрі української землі.
Григорій Савич хвилювався, не шкодував фарб на розповідь і думав, що ці картини захоплять і його слухачів.
Насправді ж було інакше. Розповідь слухав тільки Хома, широко розплющивши свої великі, повні зачарування очі. Пилип, хоч і дивився просто в лице Григорію Савичу, проте займався тим, що одкручував ґудзик від штанів у Хоми; Куприк водив соломинкою за вухом у Олі; Тимофій не спускав очей з горобця, який стрибав за десять кроків на стежці.
Помітивши це, Григорій Савич гірко зітхнув: мабуть, убога в нього мова, бідний запас знань. З таким багажем Ушинським не станеш.
Саме в цей час біля гурту з’явилася Люся.
— Ось, гляньте, і Люська вже тут,— перший вигукнув Пилип. І додав: — Ех, запізнилася. Ти б почула, як Григорій Савич про маршрут гарно розповідав. Всі три зони — Степ, Лісостеп і Полісся зійшлися в одній точці, зверху на них ліг Український кристалічний щит. І ось туди ми рушимо в експедицію. Підеш з нами, еге?
Пилипів постріл вбив одразу двох зайців. Першим зайцем була Люся.
— Ой,— скрикнула вона. І, тремтячи з радості, повернулась до Григорія Савича: — Пилип правду каже?
— Правду,— відповів Григорій Савич.— Може, й ти з нами?
— Та хіба ж можна дома залишитися, коли тут і Пилип, і Куприк, і Хома, ще й Оля!
Другим зайцем, котрого з одного пострілу вбив Пилип, був Григорій Савич, бо Пилип тільки ж удавав, що не слухає, а насправді слухав! Слухав жадібно, все чув і, запам’ятав: по очах видно! Григорію Савичу одлягло від серця. Коли він змусив такого хлопця, як Пилип, слухати, то, виходить, не такий він уже безталанний педагог!
Вголос Григорій Савич сказав так:
— Отож і збирайтеся в похід.
Розділ третій
В поході Явтух чвалав за загоном, мирно пощипуючи травицю. На спині він ніс два копійки з продуктами, палатками, посудом і ще відкритий довгастий кошик; сюди мандрівники скидали все придатне для палива.
Люся перев’язала праве вухо Явтухові червоною стрічкою, а хлопці причепили йому до хвоста жменю торішніх реп’яшків. Стрічка так і залишилася до вечора, а реп’яхи Явтух збив, мазнувши хвостом по щоці Тимофія, коли той, одставши від товариства, загавився. Щока в Тимофія почервоніла, реп’яшки покотилися на землю, а Явтух, мов нічого не сталося, чмихнув і, ворушачи верхньою губою, потягся до шпоришу.
Але цю подію не можна вважати за пригоду, і про неї ми б не згадали, коли б Явтух згодом не викинув нового фокуса.
Експедиція отаборилася, і юні мандрівники розпочали готуватися до вечері. Явтух, збувшися своєї поклажі, спочатку ліг на траву, покачався донесхочу, а тоді підвівся і рушив попасом по стежці над пшеницями.
— Хай підживиться,— сказав Хома і взявся за ножа, бо йому випало чистити картоплю. Взагалі всі роботи були розподілені між учасниками походу. Тут не було ні матерів, ні бабусь, ні старших сестер, так що й розводити вогонь, і чистити картоплю, і носити воду мусили самі мандрівники.
Отож всі поринули в роботу. Все йшло злагоджено й швидко, бо хлопці й дівчата були голодні. Тимофій з нетерплячки аж взявся гризти свіжу вербову цурку, котру Пилип ще вдень підібрав на дорозі. Верба, з якої зроблено цурку, була молода, сік мала свіжий; він був трохи гіркуватий, зате приємний. Навтішавшися, Тимофій сказав Куприкові:
— Ох і гарна ж!
— Еге? — недовірливо спитав Куприк і собі простяг руку: — Дай і я покуштую.
І тільки він взяв у рота скіпочку з тієї самої цурки, як погляд його упав на стежку, і він побачив таку картину.
Хитрий Явтух, спостерігши, що всі члени експедиції заклопотані своїми справами, завернув із стежки, де йому належало пастися, і опинився в пшениці. Пшениця була зелена, густа, лоскотала Явтухові у носі і весело хрумкотіла у нього на зубах.
Світило і гріло передвечірнє сонечко, повівав ніжний, пестливий вітрець, десь били перепели, кигикали степові чайки, бутів трактор і мекало забуте серед степу козеня.
Бредучи по пшениці, Явтух замріявся: "От наїмся досхочу, потім нап’юся і як приляжу отам у долинці, то до ранку пролежу". Захопивши жмут зілля у рот, він стис щелепи, придавив зелені стебла зубами, відчуваючи, як теплий солодкий сік розтікається по язику. І тільки він так зробив, як біля нього щось, шелеснуло. Явтух, мов прокинувшись із забуття, кинув оком у той бік.
Коло нього стояв Білан, отой здоровенний вовкодав, біля якого Явтух завжди почував себе спокійно й безпечно. Ця близькість приємно зворушила Явтуха, і він, нашвидку проковтнувши снопок зелені, кивнув по-приятельському Біланові головою; водночас одганяючи настирливу муху.
Але Білан наче й не помітив цього. Він неквапливо наблизився до Явтуха, всунув у рот його вухо (оте, що з червоною Люсиною стрічечкою), злегка стис зуби і мотнув головою, виштовхуючи Явтуха з пшениці на стежку. Явтух спочатку злякався, але, відчувши, що зуби не кусаються, почав дивуватися, а потім обурюватися. Коли б він умів говорити, то неодмінно гукнув би сердито: "Чого ти прив’яз, чого тобі треба? Одчепися, кажу тобі!" Але Явтух розмовляти не вмів, він тільки крутнув головою, намагаючись визволити з полону своє вухо. Білан вуха не випустив, а, навпаки, сильніше стис його зубами. Зуби у Білана були великі, гострі, і Явтух, відчувши це, заспокоївся. Тоді Білан почав збивати його з пшениці на стежку. Отак і рушили: попереду осел, а трохи збоку Білан, виводячи з шкоди свого чотириногого приятеля.
Цю картину і спостеріг Куприк. Спочатку сам дивився, потім не стримався, гукнув:
— Гляньте, що Білан з Явтухом виробляє!
І всі, одірвавшися від роботи, глянули, куди показав Куприк.
Це був той момент, коли Білан і Явтух з приданих до експедиції чотириногих перетворилися на зрозумілих і близьких членів колективу. Бо Пилип сказав:
— Ви тільки гляньте на Білана! Ох же й розумний!
— Еге ж,— підтакнув і Хома.— Він усе розуміє! — і піднесено закінчив, спрямовуючи тепер свою репліку до Явтуха.— Гляньте який. Виходити з шкоди виходить, а жмут пшениці на ходу вхопив!
Коли Явтух знову утвердився на стежці, а Білан повернувся до гурту, Куприк наблизився до нього і за всіх сказав:
— Молодець, Білане! — і підніс йому на долоні свіжоздохле мишеня, яке накрив панамкою годину тому край дороги і яке беріг у кишені невідомо для чого.
Білан крутнув хвостом, вдячно глянув на Куприка і, взявши делікатно мишеня в зуби, проковтнув його, як школяр шоколадну цукерку.
Ця пригода стала темою для розмови. Тим часом заклекотіла каша, покотилася слинка, всі дружно попідсувалися до тарілок. Тільки Женька ніяк де міг справитися з денним записом у журналі.
Він морщив лоба, брався рукою за вухо, мов на диктанті в класі, кусав губи, нарешті, зважився і записав:
"Щоб і в нас було, як у них".
Та й поставив крапку.
Запис цей він прочитав уголос, і, почувши його, Хома скрикнув:
— Ні, щоб вдвічі краще, ніж у них!
(Продовження на наступній сторінці)