— Ух же ж й здорово в тебе вийшло! — гукнув Пилип.— Коротко і ясно.
— І зовсім не ясно,— протягла своїм тоненьким голоском Люся.— Що це воно значить: "Щоб і в нас було, як у них"?
Хто ж вона, ця Люся?
Спробуємо намалювати її портрет.
Довгонога, перерізана в стані тоненьким пояском, мов оса. Плаття на ній було червоне в білий горошок, з прямокутним вирізом для шиї. Ніс облізлий, хоч і не так, як у Пилипа та Хоми. Ноги загорілі, аж коричневі. Ходила вона боса, сандалії ж носила в рюкзаку на той випадок, коли доведеться зайти у якесь село. Щодо очей, то вони в Люсі були карі. Руки мала тонюсінькі, чіпкі. Рук цих хлопці боялися ще з третього класу, бо Люся хоч кулаками битися і не вміла, як Женька, так зате вміла дряпатися. Не один хлопець потім, уже дома, коли його запитували: "Хто це тебе розписав?", брався брехати: "Та це я біг між кущами, то недоглядів, а хмілина й протяглася по лобі й по щоці".
Побачивши, що Женька засуває журнал у рюкзак, Люся сказала:
— Ховаєш, щоб соромно не було, еге?
Женька наїжачився, недобре подивився на Люсю:
— Ти краще помовч... А то...
— А то що буде? — задерикувато спитала Люся і передражнила: — "Щоб і в нас було, як у них!"
Коли спалахнула ця спірка, то хоч біля Женьки став Пилип, так зате не зрушив з місця Хома: бо хоч Люська і вредна, так і не дурна ж... Тут треба подумати... Пилип не помітив цього. Він поправив за поясом свого ножа-колодія, розгладив у кишені крильце, що належало колись зозулястій, і стишено проказав:
— Ти думаєш, екскурсія сто років триватиме і біля нас завжди буде Григорій Савич? На великій перерві в класі Григорія Савича не буде. То так надаємо, що знатимеш!
— А хто ж ото надає, чи не ти? — Люся зневажливо зиркнула на Пилина, на його ніж-колодій і пхикнула:
— Теж мені археолог! Ступку розсадив, а їй шістдесят тисяч років, і горщик з кам’яної доби...— Говорячи це, Люся все одступала за спину Григорія Савича, а як уже відступила, то висунула язика і показала Пилипові.
Пилип прищулив вуха, став гострий, як бритва, і, крикнувши "Люсько, уб’ю", рушив у обхід, Григорія Савича. Григорій Савич перехопив його.
— Стривай, Пилипе! Вже й день минув, а археологічних розкопок ти ще й не починав. А діамант? А золоті скіфські мечі?
— Еге, не починав,— з гіркотою відповів Пилип.— Хіба за отакою,— він показав на Люсю,— щось зробиш? Все дражниться...
— Хай собі бавиться, якщо маленька, — мирно, з співчуттям, спрямованим на користь Пилипа, промовив Григорій Савич.— А ти своє роби.
Настала маленька пауза. За цей час Пилип заспокоївся трохи і, звертаючись до Григорія Савича, спитав з прихованою надією:
— А хіба тут Кристалічний щит вже почався? — Він озирнувся навколо і вп’явся очима в лапи молодої кукурудзи, що бігли кудись за обрій. Рівнота... Але ж хіба не може статись, що серед цього зеленого простору випнеться могутній гранітний кряж, битий морозами, розмитий заливами, і під тим кряжем, як під щитом,— споконвічні печери, що безмовно зберігають свої таємниці...
Від цього видовища очі у Пилипа засяяли.
— Ні, до Кристалічного щита нам ще далеко,— почав опускати Пилипа на землю Григорій Савич.— Але ж старі селища й городища можна скрізь знайти.
— Еге, знайдеш,— розчаровано сказав Пилип і повів рукою навколо: — Бачите, сама кукурудза та ондечки пшениця. Бачите? В кукурудзи одна зелень, в пшениці друга — ніжніша й Вороніжа. А коли б жито, то воно сизіше,— так тут. його не видно. А ячмінь інакший: як придивитися, то неначе аж голубіє. А льон темний-претемний, поки зелений, а як зацвіте!.. От красиво, Григорію Савичу...
Пилип знову залетів у високості поезії, як повернувся на землю, то сказав:
— А могил немає. Ні однієї...
За могилою, кукурудзою й льоном Пилип зовсім забув про Люсю.
Скориставшися з цього, Григорій Савич перевів очі на Женьку й Хому, котрі схилилися над експедиційним журналом.
— Ну що, виправили?
— То тільки Хома хоче виправити, бо передався до Люськи,— відповів Женька.— А хлопці кажуть, що й так добре.
— Та непогано,— зробив крок до них Григорій Савич. Він узяв з Женьчиних рук журнал, глянув на запис і, повернувшися до Хоми, спитав: — А ти що б міг сюди додати?
Хома насупився, сказав ображено, як і Пилип допіру:
— Еге, а чого вона така, все наперед вискакує. Ми й самі могли б. Бо наша кукурудза не така, як у колгоспі "Червона калина". В колгоспі "Червона калина".— Хома простяг руку в бік безмежного лану кукурудзи,— бачте, як її пропололи та розпушили, а підгодували! То вона й росте, мов з води йде. А у нас вовки виють! Ось як записати треба, а не так, як Женька: "Щоб і в нас було, як у них".
Женька, не прислухаючись до Хоми і не спускаючи з Люсі очей, прорік:
— Дивись, Люсько, будеш заядна — знатимеш!
Люся витримала Женьчин погляд, пересмикнула плечима, виловила по цьому одне слово, і це слово було:
— Пхи!
Розділ четвертий
І коли ставили палатки, і після цього Пилип та Хома все ще були сердиті на Люсю за те, що вона вискакує, що завжди хоче бути попереду, та ще й уредна,— з-за спини Григорія Савича язика показує.
— Коли б я був Григорієм Савичем,— казав Пилип,— нізащо не взяв би її на екскурсію. Де хлопці, і вона теж туди: "Здрастуйте, ми ваші родичі". А тонка яка! Ноги, як палички, а руки, пхе! Хіба такі руки бувають? І плечі вузенькі. Та я її однією рукою брязнув би на землю!
— А я і одним пальцем,— докинув Хома.— Як комар. А бачиш, ніс обліз; там тепер червоненька шкіра з-під лушпиння визирає. І, глянь,— як було три крапочки ластовиння, так і зараз!
— А ще каже,— не вгавав Пилип,— в драматичні актриси піде. А як вона піде отака? Та хто на неї дивитися буде? Та хто її отаку слухатиме?
Пилип повернув голову, зневажливо зиркнув на Люсю. Люся саме підвелася, стояла в своєму червоному платтячку, височенька, чорнява, з живорадісними карими очима, що аж сипали іскри. Сонце хлюпало полум’я просто на Люсине волосся, і воно палало золотом. Пилип цього нічого не побачив, побачив тільки облізлий ніс, три крапочки на молодій шкірі і процідив крізь зуби:
— Ну, ось прийде черга, побачимо, як вона вартувати буде! Зразу запискотить: "Ой боязко, ой страшно, ой спати хочеться, і ноги болять!"
— Еге ж,— підтримав приятеля Хома.— Діла з них, як з маку молока.
Хлопці вилили злість, що набралася в них проти чарівної дівчинки Люсі, і — заспокоїлися. Це ж давно відомо: хочеш заспокоїтися, то добре поплач чи добре вилайся. Злість, як і біль, з сльозами втікає або з словами сходить.
Одначе не встигли хлопці як слід заспокоїтися, аж нова напасть. Почали кидати жеребок, кому з ким вартувати. І, мов на зло, Пилипові випало вартувати з Люсею.
— Я з нею не хочу,— наїжачився Пилип.— Я з Хомою хочу.
Григорій Савич пильно поглянув на Пилипа, очі примружив:
— Чи не занадто ти сьогодні розбалакався, хлопче? Ще побурчиш день-два, то непомітно й дідом станеш. Люся не гірша за тебе, а що тобі не випало з Хомою, так на те жеребок. Тож заспокойся і лягай собі спати.
Пилип зітхнув, заліз слідом за Хомою в палатку, намацав свій рюкзак, заплющив очі і раптом підійнявся вгору до самого сонця, потім почав спускатися, спускатися і отак спускався, поки не заснув. Коли Хома, вмостившися біля приятеля, торкнув його за плече і промовив: "Чуєш, Пилипе?", то у відповідь йому долетіло лише розмірене Пилипове сопіння. А втім, у самого Хоми враз злиплися очі, і він на дрімливих гойдалках погнався за Пилипом і швидко наздогнав його на щасливих берегах сонного моря.
О дванадцятій годині Куприк присів над Пилипом. Оля — над Люсею, і обоє разом сказали:
— Вставайте!
Люся ніяк не могла підвести голови і благала Олю:
— Ой, я ще трішечки, трішечки, трішечки...
Пилип схопився одразу, труснув головою, натяг кепку, піджачок, котрий наготовив ще звечора, і вискочив з палатки.
Ех же ж і ніч була в цьому Лісостепу — темна-претемна! Над мороком зводилися небеса; їх прикрашали зірки, безмежно, високі, таємничі й незрозумілі. Морок чужого степу, холодні, таємничі зірки сипнули Пилипові за спину жменю дрібненьких снігових порошинок. Але швидко Пилип заспокоївся. Після холодних і чужих зірок на небі він побачив за п’ять кроків від палатки зовсім не таємничого Явтуха, закутаного пітьмою, а ще через секунду розглядів і білана; він лежав на горбочку, поклавши кошлату голову на витягнені ноги. Близькість Білана заспокоїла Пилипа, і він, щоб набратися ще більшої бадьорості, підійшов до вовкодава і погладив його. Білан підняв голову, зиркнув на Пилипа, лизнув його гарячим язиком в руку.
Тим часом вийшла Люся, скулилася і пропискотіла:
— Ох же ж і свіжо як!
(Продовження на наступній сторінці)