— Виходить, я — молодий незагартований комуніст і зовсім не розуміюся на тому, що відбувається у нас…
— Виходить.
— Але ж я, хоч і незагартований, свято вірю в соціалізм. І хочу тільки добра для країни.
— Маємо виконувати волю й рішення Центрального Комітету. Партія не може помилятись і якщо висунула гасло, що в міру просування країни до соціалізму класова боротьба загострюється, так воно і є. А що таке боротьба? Не треба пояснювати?
— Маєш на увазі, що вороги підводять голову?
— Звичайно. А з ворогами одна розмова!
— До стінки?
— Кожен одержує по заслугах.
— А чи не здається тобі, що саме у вашій парафії досить вільно трактується поняття вини?
— Згоден, бувають помилки, проте ми з усіх боків оточені ворогами — іноді краще перегнути палицю.
— Але ж і Ленін, і Дзержинський вимагали суворо дотримуватися законності.
— Ми намагаємося діяти тільки в рамках закону.
— Намагаєтеся… В міру можливого… І хто ж саме визначає цю міру?
— Партія.
— В особі керівників?
— І ти ставиш це під сумнів?
— Однак, тату, НКВС почав заарештовувати й керівників.
Онищенко дістав цигарку, закурив, глибоко затягнувся, випустив дим і сказав:
— Виходить, і серед керівників є зрадники. Справа Каменева та Зінов’єва свідчить про це.
— А я не можу повірити, що Бухарін — шпигун. Ну, помилився, ну, схибив, але стати на шлях прямої зради!..
— Він сам визнав це.
— А скажи мені, тату, тільки відверто, серед твоїх підлеглих нема таких, хто міг би витягнути з нього це зізнання?
— Скоро ти не віритимеш і мені.
— Ні, ти зліплений з іншого тіста.
— Ми з тобою, сину, обидва комуністи, й тісто має бути високого гатунку.
— А чи не припускаєш, що до партії пролізли кар’єристи?
— Заперечуєш сам собі. Від таких ми й звільняємось.
— І у ваших органах можуть бути люди нечесні. Маючи в руках необмежену владу, вони примусять людину казати все, що їм вигідно.
— Не уявляю, хто б міг примусити мене!
— Я ж кажу: ти з іншого тіста. Інші ж не витримують…
— Припини недостойні розмови! — спалахнув Онищенко. — І уважно подивись навколо! Якщо можеш, звичайно… Народ зібрав усі сили, країна індустріалізується, самі Магнітка й Дніпрогес чого варті, я вже не кажу про інші заводи — хто міг навіть уявити, що всього за кілька років ми досягнемо таких успіхів? Власні автомобілі, літаки, трактори, військова техніка — тепер ми спроможні дати відсіч будь-якому ворогові. Хіба це не доказ правильності лінії партії? І особисто товариша Сталіна?
— Вважаєш, кількістю гармат і танків можна виправдати безпідставні арешти?
— У нас в Наркоматі надійні кадри, й ми розбираємося в кожній справі.
— Із Романюком розберетеся?
— Я вже дав вказівку.
— Тату, ти знаєш Романюка краще, ніж мене. Він твій друг, ви разом з’їли пуд солі. Ти ж ніколи не повіриш, що Микола Олексійович ворог!
— Я ж кажу: з Миколою розберуться…
— І як тобі не соромно, тату. Дав вказівку — розібратися… Замість того, щоб негайно звільнити Романюка. Своєю владою, хіба ти вже не заступник наркома? І твої вказівки не обов’язкові для підлеглих?
— Романюка заарештовано за наказом самого наркома.
— А ти не міг піти до Балицького й поручитися за Миколу Олексійовича?
— Тобі невідомі усі нюанси роботи нашого апарату.
— Мені до шмиги всі ваші бюрократичні нюанси, якщо заарештовують чесну людину!
— Ліс рубають — тріски летять…
— І ти кажеш це з чистою совістю?
— Країна стала дибки, — роздумливо мовив Онищенко. — Пам’ятаєш гоголівську трійку? І як порівнюється вона з Росією? А тепер у нас масштаби стократ більші. Розгін і масштаби — що ж, можливо, хтось випадково і потрапить під колеса…
— Ні! — Антон підвівся на тахті, сперся спиною на шаблю, розпростав руки, поклавши долоні на ефес та піхви, вигукнув: — Сто разів — ні! Тобі цю шаблю дали, щоб рубав ворогів, тільки ворогів, і сам Дзержинський сказав: в органах мають працювати люди з’ холодною головою, палким серцем і чистими руками. А хіба можна чистими руками піднімати зброю на невинних?
— Перебільшуєш.
— Хотів би… Але вчора, збираючи матеріал про шпигунів у Наркомунгоспі, не видобув жодного переконливого факту. А там заарештували кількох відповідальних працівників. Кажуть: шкодили… А як конкретно? Так скоро й до самого наркома Голуб’ятникова доберуться… А він, як і ти, із старої гвардії, працював у Харкові, потім головою Чернігівського губвиконкому. Невже й він ворог?
— Ні, не ворог, і Центральний Комітет не допустить знищення партійних кадрів.
— А скажи, Сталін не може не знати, що робиться в країні?
— Ти що! — жахнувся Сидір Гаврилович. — Звичайно, Сталіну все відомо, і я гадаю — він наведе порядок. Дуже скоро. Так, як було з колективізацією: наламали дров, поки товариш Сталін не втрутився. І зараз можливі перегини на місцях…
— А чи не вважаєш ти, що саме колективізація призвела до голоду?
— Якщо б ти не був мій син, — жорстко сказав Сидір Гаврилович, — і я не знав тебе, як самого себе, міг би подумати, що ти став ворожим рупором.
— Я читав Леніна, він застерігав проти поспішливості у проведенні сільських реформ.
— Отже, ти неправильно зрозумів Леніна. Володимир Ілліч ставив питання про кооперування на селі, й заслуга товариша Сталіна, що він провів ленінську ідею в життя.
— Але ж ти, тату, зовсім не розумієшся на економіці. Хоч це визнаєш?
— Так, у мене не було ні часу, ні умов для навчання, — з гіркотою визнав Сидір Гаврилович. — З вісімнадцятого по двадцятий весь час на фронтах, а з двадцять першого — у ЧК. Сам учився, ну, курси різні… Але ж ти закінчив університет, ми з матір’ю мріяли про це, шкода, не дожила… Однак зарубай собі на носі: учила тебе Радянська держава, і мусиш їй вірно служити.
— Служити — значить мислити!
— Виконувати волю й накази партії.
— А якщо бачу, що не туди йдемо?
— Ми йдемо до комунізму. Що б не трапилося. Шлях наш визначений на багато років уперед.
— На якійсь стадії можливі й відступи. Чи просто помилкові рішення.
Сидір Гаврилович різко повернувся до сина, обпік поглядом.
— Цить! Щоб я ніколи такого не чув!
— Тату, і відступи, й помилки неминучі. Це — діалектика.
— Не діалектика, а безвідповідальне базікання.
— Скажи ще — вороже…
— Так би й сказав, якби почув не від тебе.
— І санкціонував арешт? — Антон знову сів на тахту, підвів на батька запитальний погляд. — Але ж я хочу всім нам, розумієш, країні, трудящим тільки добра, а якщо за колективізацією прийшов жахливий голод, то чи не помилилися ми, переінакшивши село? Навіть за проклятого царату не було таких катастроф: загинули мільйони, а ти, заступник народного комісара, невже збайдужів?
— Але ж підвела природа…
— Яка природа? Що б не траплялося, Україна завжди годувала себе, а ми підмели селянські подвір’я, не залишили й зернини, хіба це правильно?
— Була безвихідь…
— А може, головотяпство? Чи навіть більше — ворожі підступи?
— Чиї?
— Над цим я і думаю.
— Усі найважливіші питання вирішує Центральний Комітет.
— Знаю: а там помилитися не можуть… І все, що скаже Сталін, — істина!
— Так, товариш Сталін веде нас ленінським шляхом.
— Згоден. І шлях цей не торований, в ім’я кінцевої мети неминучі жертви. Та невже такі? Мільйони загиблих від голоду лиш на Україні…
Сидір Гаврилович сів біля Антона, поклав йому на плече руку, повернув сина до себе, зблизька зазирнув у вічі.
— У тебе похитнулась віра, — сказав із жалем. — Це погано. Навіть дуже погано. А віри я ніколи не втрачав. Ми починали ще з Леніним, а тепер бачимо, що діло його в надійних руках. Не можна жити без віри. Ми переборемо труднощі, може, я не доживу до перемоги, але ж ти побачиш усе на власні очі. Тоді згадаєш нашу розмову і збагнеш: в ім’я великої мети усе можливе.
— Тату, але ж це гасло єзуїтів!
Сидір Гаврилович невдоволено поморщився.
— Під час громадянської війни ми розстрілювали біляків, не з’ясовуючи їхніх провин. Уяви собі, іноді навіть трибуналу не мали часу скликати. Можливо, серед них були люди, які б, зрештою, перейшли до нас, проте час диктує свої закони. І тепер ми набираємо розгону, і тепер не маємо часу, наш поїзд мчить без зупинок, а ми стрілочники й маємо забезпечити йому вільний шлях. Головне, досвідчений машиніст, а у товариша Сталіна тверда рука, ясний зір і мудра голова. Він сам знає, коли пригальмувати, коли перепочити, проте, упевнений, не скоро, та й не вимагаємо перепочинку, є ще порох у порохівницях і у нас, старих, а у вас енергії має бути принаймні ще на п’ятдесят років.
— Чого-чого, а енергії вистачає.
(Продовження на наступній сторінці)