Сокирко знав, що про якогось Чичикова писав Гоголь, що саме — не пам’ятав, до Гоголя, як взагалі й до інших письменників, не доходили руки, та й, зрештою, чи обов’язково чекістові засмічувати собі мізки старорежимною літературою? Революція народила своїх письменників — Фадєєва та Гладкова, ще, може, Соболева, "Капітальний ремонт" якого Сокирко прочитав з інтересом і вважав цей роман кращим за толстовські чи гоголівські.
— То прошу! — повторив заступник наркома, і Іван протиснувся у двері боком, не повертаючись до начальства спиною — це було б остаточним порушенням субординації.
Ще більш здивував Сокирка Онищенко, коли вони опинилися вдвох. Запропонував Іванові сісти не біля письмового столу, а вказав на крісло поряд з низеньким, круглим, заваленим журналами й газетами. Улаштувався навпроти, закурив "Казбек", підсунув пачку Іванові, випустив дим з ніздрів і подивився запитально. Сокирко знітився, та постарався нічим не виказати цього: потягнувся за цигаркою, хоч курив рідко — у компаніях та після добрячої чарки.
— У комсомолі ви з якого року? — запитав Онищенко.
Іван подумав, що для з’ясування деталей його біографії простіше було б подзвонити до управління кадрів, та відповів, утупивши в заступника наркома відданий погляд:
— З двадцять четвертого.
— Здається, ви з Фастівського повіту?
— Село Чорногородка.
— На Тетереві?
— Батькова хата на самісінькому березі.
— Біля кладовища?
— Звідки знаєте? — запитав Сокирко й одразу знітився: такому високому начальству негоже ставити запитання.
— З сусіднього села отаман Гайовий…
— З Дорогинки.
— У двадцять другому ми полювали на отамана. Але тоді Гайовому вдалося вислизнути.
— Здається, його взяли у Києві?
— На розі Столипінської і Великої Підвальної. Отаман був озброєний до зубів: два нагани й кілька гранат. Ішов з охоронцями.
— Ви?.. — здивувався Сокирко. — Ви особисто брали Гайового?
— Що ж тут дивного? Тоді я ще був помічник оперуповноваженого.
— Кажуть, ви працювали ще з Кравченком та Євдокимовим?
— Під їхнім керівництвом… — Онищенко знову подивився на Івана, струсив попіл у масивну чавунну попільницю й запитав: — До органів вас рекомендував комсомол?
— У двадцять восьмому мене обрали секретарем сільського осередку, а з тридцятого працював у Фастівському комітеті.
— Виходить, брали участь у колективізації? Важко було?
Сокирко всміхнувсь переможно. Згадав себе разом з головою сільради Гнатюком на майдані біля чорногородської церкви: Гнатюкові принесли з церкви лавку, голова був худорлявий і низенький, але розмовляв ледь не басом. Зранку Гнатюк випив склянку самогону, голос сів і звучав як труба з оркестру, переможно й настирливо. Гнатюк, підвівшись на лавку, насварився на людей маленькими кулаками, ця загроза видавалась смішною, натовп слухав погано, люди перебивали не погоджуючись. Схаменулися лиш тоді, коли Сокирко з Гнатюком та з надісланими з Фастова на допомогу активістами пішли розкуркулювати. Дати б тоді Гнатюкові волю, виселив би всю Чорногородку. Він кипів, як розжарений самовар, ненависть клекотіла в ньому. Голова не милував нікого — Іван добре пам’ятав, як стара Сотничка випхала поперед себе п’ятеро дітлахів і сама стала на коліна, та Гнатюк лиш реготав зневажливо, складаючи протокол на виселення, а Сотник — похмурий, міцний, як віл, мовчазний і лютий — підвів жінку, посунув на Гнатюка, і той позадкував до столу, шукаючи в кишені наган. Нарешті витягнув, тицьнув дулом Сотникові в груди, загорлав люто: "Назад, куркульська мордо, бо покладу на місці!"
"Я куркуль? — засопів Сотник. — Цю землю мені сільрада дала в двадцять першому, коли всім ділили. На їдоків тобто, по десятині… То я — господар, — підвів важкі кулаки, — розумієш, господар, я зі своїх десятин щороку снопи возив, а ти у сільраді горло дер та самогоном заливався. На воли я сам отягнувся і на коня також, усе село знає, а ти як був бидлом, так бидлом і лишився!.."
"Поїдеш у Сибір із своїми цуценятами, — зловісно посміхнувся Гнатюк, — аби не пив нашу незаможницьку кров і не шкодив трудовому селянству!"
"Я і на Соловках не пропаду, — пообіцяв Сотник, — але якщо не сам, то дітям накажу, щоб повернулися і тебе, сволоту, зничтожили".
Сокиркові тоді не було шкода ні Сотника, ні інших чорногородських куркулів. Усі вони однакові, дбають лише про себе, про власне збагачення, заважають суцільній колективізації, а партія закликає саме до цього. Щоб незаможники, сільська біднота, об’єднувалися, колективно перетворювали село, а куркульню слід ліквідувати раз і назавжди, вирвати, як бур’яни з майбутніх чистих колгоспних ланів.
Тому й відповів твердо, чесно дивлячись заступникові наркома у вічі:
— Важко не важко, партія наказала — хто, крім нас, зробить? Хіба вам було легше, коли брали Гайового?
— Правильно міркуєте, товаришу Сокирко, — звузив очі Онищенко. — Ми з вами на передньому краї, і від нашої витримки та принциповості залежить багато.
— Вчимося у вас, старшого покоління, — сказав Іван, зиркнувши на орден Червоного Прапора на Онищенковій гімнастерці.
— Я голосував за вас, коли приймали в партію. Бо певен, що не схибите.
Іван опустив очі, проте одразу підвів і мовив, дивлячись віддано:
— Можете не сумніватися.
— Знаю вашу принциповість, тому й викликав, — сказав Онищенко сухо, та Іван уловив у його тоні якусь непевність. — Коротше, вам доручили вести справу Романюка. То прошу врахувати! Романюк член парти з великим стажем, колись ми воювали разом.
Сокирковим обличчям майнула тінь, і це не пройшло повз увагу заступника наркома.
— Боронь боже, я не хочу, щоб ви потурали Романюкові. Але розберіться у справі без упередження, — чи то попросив, чи то наказав. — Ми не можемо дозволити собі знищувати досвідчені й загартовані партійні кадри.
Іван на знак згоди нахилив голову, розмірковуючи: і Бухарін, і Риков та іже з ними також були досвідчені й загартовані, а виявилися звичайними шпигунами іноземних розвідок. Але ж порівняно зовсім недавно і сам товариш Сталін сказав, що не дозволить розправу над Бухаріним. Отже, Сталінові стали відомі додаткові факти. А ми знаємо, як можна організувати такі факти, подумав нараз і сам жахнувся своєї думки…
Проте навіщо фальсифікувати? Факти повідомлені в листі, а той, про кого пишуть, може визнати їх або відкинути. От Бухарін сам визнав, що шкодив Радянській владі, брав участь у прямих заколотах проти неї, якщо ж нікчемний Романюк визнає, що був завербований польським генштабом, хто сумніватиметься в цьому?
Як домогтися цього визнання?..
Й не таких притискали, подумав Сокирко, але, впіймавши напружений погляд Онищенка, вирішив: певно, не треба…
Від заступника наркома залежить, чи одержить він чергову шпалу, то чи варто псувати з ним стосунки?
— Можете покластися на мене, — сказав. — Гадаю, хтось хоче звести рахунки з товаришем Романюком, от і наклепав на нього.
Сокирко побачив, як пом’якшали риси обличчя в заступника наркома, й остаточно утвердився в своєму рішенні. Кому потрібен той Романюк? Працівник середнього рангу, й навряд чи сам нарком пам’ятає про свою резолюцію. Таких резолюцій товаришеві Балицькому доводиться накладати щодня по декілька, і, якщо з розумом обгрунтувати своє рішення, Романюка можна випустити через тиждень чи навіть раніш. Раніш, мабуть, не варто, поспішливість кине тінь на нього самого, а тиждень — достатній строк, щоб розібратись із звичайним наклепом.
Але що каже Онищенко? Іван навіть не повірив власним вухам.
— Завтра чи післязавтра, якщо матимете вільний час, увечері зайдіть до мене додому. Колись ви були в мене, пам’ятаєте квартиру? Поп’ємо чаю, погомонимо, бо тут, — заступник наркома обвів руками кабінет, — стільки справ і стільки відвідувачів, що й дихнути нема коли…
Сокирко прямував до дверей, спиною відчуваючи Онищенків погляд. Тримався прямо, мало не марширував, а хотілося стрибати: завтра увечері він чаюватиме із самим заступником наркома у кімнаті з шаблею на килимі. Треба натякнути Онищенкові, що управління кадрів зволікає з наданням йому чергового звання.
Носити тобі шпали, товаришу Сокирко, подумав, і хвиля радощів перехопила дихання.
2
— Давай так, тату: цілком одверто.
— Давай, — погодився Онищенко.
Антон усівся на тахті, спершись спиною на килим.
— Днями редактор доручив мені написати статтю про шкідників з Наркомату комунального господарства…
— І правильно вчинив.
— Я також не заперечував. Але почав розбиратися у справі — хотів написати аргументовану й злу статтю, — бачу, нічого не виходить. Бо емоцій проти шкідників у Наркоматі доста, люті також, а доказів жодних.
— Докази з’являються під час слідства.
— І ви просто так, без вагомих аргументів заарештовуєте людей? — здивувався Антон.
— Маємо очистити країну від внутрішніх ворогів.
— Двадцять років минуло після революції, невже ти справді віриш, що ворогів побільшало?
— Я — боєць партії і мушу виконувати її накази.
(Продовження на наступній сторінці)