Сокирко був упевнений, що соціалізм дуже скоро переможе в Радянському Союзі, бо це обіцяє товариш Сталін, а не вірити Йосифу Віссаріоновичу просто не можна. Правда, перемога може й затриматися — товариш Сталін попередив, що класова боротьба в країні загострюється й вороги народу підводять голови. З цієї тези Сокирко зробив власні висновки: якщо соціалізм переможе не одразу, слід трохи подбати і про себе. Він не пуританин, як дехто в їхньому Наркоматі, й Дорфманові періодичні фінансові вливання, зрештою, тільки на користь соціалізмові, бо підтримують матеріально і морально вірного охоронця Радянської влади. Сокирко припускав, що дехто може розцінити їх як звичайні хабарі, та хіба можна назвати хабарем позичені гроші? Адже Дорфман саме позичає йому, бере навіть розписки й за першої нагоди треба повернути. Іван ретельно занотував у блокноті одержані суми, планував віддати борг, коли одержить наступне звання і, відповідно, більшу платню. Зрештою, Юхим Маркович почекає, грошей у нього кури не клюють, минулого місяця повісив у Розалиній кімнаті над тахтою килим — червоний з візерунками, Роза казала, що справжній перський і коштує не одну тисячу. Для чого такий килим Дорфманові? Іван уявляв його на стіні своєї кімнати, на килимі — шабля, такий килим з шаблею він бачив у свого начальника, заступника наркома Сидора Гавриловича Онищенка. Тоді Онищенко хворів, лежав удома з температурою і викликав у якійсь справі до себе Сокирка. Заступник наркома мешкав на розі вулиць Леніна й Пироговської, у будинку, спорудженому спеціально для членів уряду, що переїхали з Харкова до нової столиці України. У цьому домі оселилися дехто з наркомів та їхніх заступників. Онищенко порівняно з іншими мав скромне двокімнатне помешкання — кабінет і вітальню. Кабінет правив йому й за спальню, тут стояв шкіряний диван, а на стіні висів килим з шаблею. Цю шаблю, розповідали, Онищенко одержав з рук самого Будьонного — Сидір Гаврилович командував ескадроном у Першій кінній, про його хоробрість ходили легенди.
Килим з шаблею з того дня став Івановою мрією, і він уже серйозно розмірковував, як вплинути на Дорфмана, щоб старий пройда подарував йому такий самий, як у Розалії. Може, натякнути, що хмари знову нависли над ним. Зрештою, навіщо натякати, треба сказати прямо: Дорфман закрутиться, як в’юн, тоді з нього можна буде витиснути все.
"Емка" звернула з вулиці 25-го Жовтня до колишнього інституту шляхетних дівчат, де розмістився тепер Наркомат внутрішніх справ. Іван піднявся до свого кабінету — кімнатку цю, щоправда, можна було лиш умовно назвати кабінетом, якийсь закапелок поряд зі сходами, та, зважаючи на швидке зростання штатів Наркомату, й таке приміщення вважалося пристойним. Працівники деяких управлінь, вищі за званням від Сокирка, тулилися в загальних кімнатах або займали закутки по кілька квадратних метрів — колишні зали розгороджували легкими дерев’яними або навіть диктовими перегородками, навішували двері, ставили стіл з кількома стільцями — й кабінет готовий.
Сокирко ж, зважаючи на специфічну роботу з підсудними, займав більш-менш пристойний звукоізольований кабінет, під дверима якого стояла лавка для конвоїрів.
Іван дістав з сейфа справу заарештованого на минулому тижні директора київського будівельно-шляхового тресту — той звинувачувався у шкідництві та шпигунстві на користь буржуазної Польщі. Власне, справою її можна було назвати лише з натяжкою. У папці лежав тільки один папірець, списаний нерівним почерком, — в кутку його стояла розмашиста резолюція: "Заарештувати" і підпис наркома Балицького.
Сокирко ще раз уважно прочитав папірець. Автор не дуже складно і з граматичними помилками повідомляв, що директор будівельно-шляхового тресту Романюк зволікає з виготовленням асфальту для прокладання шляхів у Київській області, в тому числі для реконструкції автомагістралі на Житомир, що завдає відчутного gt;дару стратегічним планам командування Червоної Армії. Сталося ж це тому, що Романюка на початку тридцятих років під час перебування у відрядженні в Польщі завербував другий відділ генштабу для "масштабного шпигунства і шкідництва, аби гальмувати перемогу соціалістичної революції в нашій неосяжній країні".
Писав завгосп тресту. Він не крився, поставив свій підпис, більше того, повідомляв, що давно вже відчуває ворожу душу директора. Але Романюк дуже вдало маскується, пишеться партійцем з дореволюційним стажем і наголошує в автобіографії, що брав участь в арсенальському повстанні. Однак тепер багато хто намагається прикрити минулими заслугами своє дрібнобуржуазне єство, і яскравий приклад цього — переродження Бухаріна та інших так званих революціонерів, які пролізли навіть до Радянського уряду та керівних органів партії.
Сокирко поморщився: справа не варта виїденого яйця, либонь, цей директор тресту насолив завгоспові, спіймав на крадіжці чи звинуватив у нехлюйстві — довести це не так уже й важко.
Та чи варто?
Сам нарком розпорядився заарештувати Романюка, і якщо Іван звільнить його, то поставить під сумнів рішення начальства. А йти проти волі начальства — це все одно, що плювати проти вітру…
Іван погладив шерехуваті картонні палітурки течки із справою Романюка.
"Ти в мене швидко визнаєш усе, що треба, — подумав зловтішно. — Контра паршива!"
Ця думка сповнила Сокирка власної гідності й навела на приємні роздуми. Якщо цей Романюк хоч сто разів невинний, чи варто закривати справу й звільняти його? Кому це вигідно? Хіба самому директорові тресту. А йому, слідчому Наркомату внутрішніх справ, не додасть нічого: закрив справу, отже, не докопався до глибин, можливо, виявив нехлюйство. Принаймні так може подумати нарком або його заступник. І не підпишуть подання управління кадрів на чергове звання капітана.
Якщо ж він дотисне Романюка, піде розголос: слідчий Іван Макарович Сокирко розплутав складну справу, викрив ще одного ворога народу, який зумів пролізти до згуртованих партійних лав.
Хто посміє тоді відмовити йому у високому званні капітана держбезпеки?
Іван уявив собі цю захоплюючу картину: він з чотирма шпалами на петлицях — полковник за звичайною армійською градацією…
Проноза Дорфман, певно, міг би стати перед ним на коліна, молитися, як богові.
А чому й справді не бог?
Ні, вирішив Сокирко, бог у нас один: товариш Сталін, і всі мають молитись йому, а не якомусь Ісусу Христу, міфічному єврейському месії, навколо якого тирлувалися лиш декілька апостолів. А навколо товариша Сталіна згуртувався весь народ, і не тільки радянський народ — всі трудящі світу, свідомі бійці за людське щастя. Тільки підступна й провокаційна політика буржуазії поки що заважає їм об єднатися й розпалити світову революцію. Але цей день все одно настане, й тоді всі народи світу, аж до диких африканських племен, піднімуть високо в небо портрети улюбленого вождя.
Від усвідомлення цієї картини — мільйони портретів товариша Сталіна над усіма континентами — Іванові стало гаряче. Він розстебнув комір гімнастерки, раптом спітнівши від самої думки: він поруч з вождем, один з його соратників, не охоронець, а справжній соратник, як апостол біля Христа, і товариш Сталін ділиться з ним найсокровеннішими ідеями.
"А чому б ні? — вирішив. — Хіба я не достойний? Усе своє свідоме життя віддав справі робітників та селян, найпередовіший комсомолець не тільки свого села, а й цілого району, недарма ж мене обрали секретарем райкому, коли не виповнилось і двадцяти".
Задзвонив телефон.
— Старший лейтенант Сокирко… — мовив у трубку сухо, наче вистрілив, та, почувши голос секретарки заступника наркома, додав запопадливо: — Слухаю вас Раїсо Василівно… Так, уже йду…
Сокирко підвівся з-за столу, непоспішливо застебнув комір, розгладив гімнастерку, провів долонею по щоках, перевіряючи, чи чисто виголений, примружився, надаючи обличчю поштивого та водночас ділового виразу, й відчинив двері.
У приймальні Івана примусили зачекати. Онищенко розмовляє з начальником управління, пояснила секретарка, вона могла б і не казати цього, та знайшла за потрібне ще й усміхнутись, і Сокирко не без утіхи подумав, що його зірка не така вже й непомітна на їхньому наркоматівському небосхилі. Чекав недовго, декілька хвилин — у супроводі заступника наркома з кабінету вийшов незнайомий чоловік з ромбом на петлицях. Сокирко подумав: мабуть, новий наркоматівський працівник, цікаво, яке управління очолив? Можливо, його нинішній безпосередній начальник? Останнім часом ходили неясні й потаємні чутки, що навіть у їхньому центральному апараті в Москві виявлені вороги народу, подейкували, що Іванового начальника переводять на підвищення до столиці, а цього майора, мабуть, перекинули з якогось іншого міста для зміцнення українських органів держбезпеки.
Сокирко зиркнув на майора чіпко, наче сфотографував: підтягнутий, худорлявий, риси обличчя брусуваті, наче вирубані з міцної деревини, років сорок, не більш.
Іван підхопився й став струнко. Майор ковзнув по ньому вивчаючим поглядом, але відразу одвернувся й потиснув Онищенкові руку. Заступник наркома щось сказав секретарці, Сокирко не розібрав, що саме, він помітив тільки, що Онищенко вказує йому на оббиті цератою двері, не одразу усвідомив, що це саме його запрошують до кабінету; нарешті, збагнувши, посунув уперед, але зупинився, пропускаючи Онищенка.
— Проходьте… — кивнув той. Іван усе ще нерішуче тупцював на місці, і Онищенко всміхнувся: — Ми з вами, як Чичиков з Маніловим…
(Продовження на наступній сторінці)