Мірошниченко чим міг допомагав бідноті. Ставши головою сільради, він вижив із комітету сільської взаємодопомоги куркульських поплічників, і зерно для посіву, очищене й 'протруєне, сіялося в незаможницькі ниви. Робив своє корисне діло і прокатний пункт, і сільськогосподарське кредитове товариство. Але всього цього було замало. І тому Свирид Яковлевич гак тепер радів і турбувався про організацію созу. Куркульня підняла проти созівців свою силу й всю темну накип відсталості І навіть Бондареві було важко справитися з наляканою, приголомшеною різними поголосками дружиною.
Через шлях, на полі Івана Тимофійовича, також стояв полукіпок і п'ятнадцятка. Біля них пастушки почали розкладати вогонь.
"Ще, гляди, підпалять снопи, — ворухнулася думка. — Треба подивитися, хто там вовтузиться" .
Нерадісна догадка отверділа, коли побачив біля снопів дітей куркулів. Вони неохоче перенесли багаття на інше поле. Свирид Яковлевич дбайливо поправив обсмикані худобою снопи, нахмурився: пригадав куркульську змову.
Вузькою польовою дорогою, що звивалася поміж стернями, їхав порожняком на Данькових волах Дмитро Горицвіт. За колесами, підпливаючи водою, котилися свіжі смужки колії, в них неохоче запливали пасма неба. Побачивши Свирида Яковлевича й Самійла, Дмитро скочив із воза, підійшов до них. Мокрі плечі парубка курилися легким димком.
— Куди, хлопче?
— По снопи.
— Багато в тебе?
— Полукіпок залишився.
— Може, і ці прихопиш? — показав Свирид Яковлевич на поле Бондаря.
— Чи це не Івана Тимофійовича? — здогадався Дмитро.
— А тобі страшнувато?
— Авжеж. Зразу ж шкіра затрусилася. Справді, підмога потрібна?
— Потрібна.
Дмитро діловито підійшов до волів. Віз підкотився до полукіпка.
— Накладай, Самійле.
— О, який ти проворний.
— Біля миски, — покосився Дмитро: він завжди ніяковів, коли його починали хвалити. Якесь підсвідоме почуття жило: усе те, що він зараз робить, ніщо з тим, що має зробити.
Снопи обережно влягалися на віз. Пастушки, покинувши багаття, пурхнули табунцем на поле Івана Тимофійовича.
— Накладають! — вирвався здивований вигук.
— Яке він має право на чужі воли грузити?
— Ну, то ж Горицвіт!
— Більш йому дядько Яків дулю дасть, а не воли, — висунувся наперед низькорослий, широкогрудий Явдоким, синок Данила Заятчука. — Хлюст який! — притишив голос, щоб не почув Дмитро.
— Тепер, парубче, тобі повік не бачити Данькових волів, — поклав важку руку Свирид Яковлевич на плече Дмитра.
— А що він мені зробить? Коли родимець не вхопить, полається, полається та без моїх рук навряд чи обійдеться: хто йому столярську роботу поробить?
— Ну, спасибі, Дмитре. Не просив би тебе, так боюсь, щоб цей виводок не спалив добра Бондарю. Це теж може отуманити созівців.
— Не так созівців, як їхніх жінок.
— Вірно. Приходь увечері до сільради: буде нарада з середняками.
Віз тихо заколивався, і стерня зашипіла під обважнілими колесами.
— Таки молодець Дмитро — не побоявся! — Захоплено провів Самійло очима рослу постать хлопця, що, приноровлюючись до ходи волів, поволі розсівав на мокрій землі гнізда слідів.
— Цей не побоїться. Справедливий, гордовитий, але, на жаль, з одноосібницьким норовом — замкнутості багато. Правда, смерть Тимофія страшно підтяла його. Пам'ятаю, наче камінним став. Мов біля хворого, ходив я коло нього... — Пригадав минулі роки. І очі Тимофія, і очі рідних дітей безсмертним квітом поглянули на нього... І досі вірилося і не вірилося, що їх пригасила земля.
...А в цей час по куркульських дворах задьористо дзвонили голоси виконавців:
— Громадянине Данько, вас требують у сільраду.
— Якого там дідька треба?
— Розмовляти з вами будуть.
— Від цих розмов у нас шкура тріщить.
— Довго вона у вас тріщить. Кріпка, видать, як у вола.
— Чого зуби скалити! Знову якесь обмеження або щось давай.
— Ні, вам крам будуть роздавати. Безплатно.
— А бодай вам...
— Беріть і тітку — хай помагає таскати. Самі підірветесь.
— Щоб вас, чортів, лиха година підривала.
— І вам цього ж, на здоров'ячко...
— Сафроне Андрійовичу, негайно в сільраду.
— Що там, пожар?
— Ну, якби пожар був, ви б давно на ньому руки гріли.
— Ану, вимітайтеся з двору.
— Скоро й вас виметуть, не журіться... То у вас ліс не крадений?
— Де?
— Під соломою.
— Який там крадений!
— Чого ж під соломою? Перевіримо.
— Тільки й винюхуєте все носом.
— А ви лапами гребете. Наженіть собак, бо подумаємо:
навмисне на начальство поспускали.
— Теж начальство...
Першим прийшов до сільради буйночубий, вилицюватий Яків Данько. Широка, на всі груди манішка ряботіла неймовірними чорними квітами, а тугий комір обручем в'їдався в м'яку, пропечену шию. Прикриваючи повіками очі, з підкресленою повагою підійшов до секретаря сільради Захара Побережного, завзятого комнезамця, якого вже одного разу намагалися підстрелити куркулі.
"Це за те, що я з ними усякі балачки вмію культурно вести, починаючи з продподатку і кінчаючи самогоном. Скоро прямо на дипломатичну роботу можна буде посилати", — беззаперечно пояснював Побережний.
— Кликали мене чогось? — тінь робленої усмішки скривила уста.
— Кликали. Сідайте, Якове Пилиповичу, — швидким ястребиним поглядом зміряв Данька.
— Я й постою. Часу нема на посиденьки. Чого звали?
— Та сідайте. Правди, кажуть, нема в ногах.
— Її тепер, надійсь, ніде нема.
— Що ви цим хочете сказати? — примруживсь Побережний. — На кого незадоволені?
— На життя своє.
— Я теж не завидую вам, — погодився Побережний. — Паскудно живете, нутром куркульським тхне од вас.
— А від вас одеколоном пахне? — спалахнув Данько і зразу ж змінив тон. — Що там від нас требується?
— Завтра що маєте робити?
— Я не знаю, чи доживу до завтра. ,
— Доживете, — пообіцяв Побережний так, начеб це цілковито залежало від нього. — Чи довго будете жити — не знаю, а завтрашній день — обезпечаю.
— Це теж по циркуляру?
— Ні, без нього. Хліб завтра вивозите?
— Та де там той хліб! Молотиш, молотиш, а намолоту ніякого — сама полова кружляє.
— Ми знаємо, хто кружляє. Так от, завтра вам треба обома підводами виїхати на шлях — будете відбувати трудгужповинність.
— У таку гарячу пору! Протестую!
— Протестуєте? — прицілившись, м'яко запитав Захар і через мить різко відрізав: — Ми за цей протест таким штрафом огріємо декого з хитрих, що прийдеться з запічка виколупувати гроші... Торгуватися прийшли! — звернувся уже до всіх багачів, що купкою натиснулися біля дверей. — Громадяни куркулі, завтра усі мені на шлях. До одного! А то своїми волами усі дороги розбатали. І не скрипіть про всякі обмеження — вимощувати шлях не обмежуємо. Запитань нема і не треба. Бо все зрозуміло. Дебати — завтра на шляху.
Вийшовши з сільради, Варчук, як півень, застрибав по дорозі, нахиляючись над бурою лопушиною Данькового вуха.
— Мірошниченкова, Мірошниченкова робота, — зашипів швидко і злісно. — Той оратор, Захар, сам так не притиснув би. Кишка тонка. Мірошниченко за своїх голодранців на-сівся на нас. Не завадило б його провчити із Бондарем разом. Дуже розумні поробились.
— Еге ж, дуже розумні.
— Но все одно созівцям пашні не звеземо. Хай кульчиться, пріє, гниє у снопах. Ми їх здорово притиснули.
— Воно то здорово, але на шлях зараз їхати. Чи не більше нас приперли? — засумнівався Данько.
— Може, каєшся? — спалахнув Сафрон.
— Чого ти зі своїм каяттям прив'яз? — роздратовано відповів Данько. — Худоби злидням повік не дамо, а провчити не завадило б...
Увечері в своєму невеличкому, охайному, з квітами на столі кабінеті Свирид Яковлевич провадив розмову з середняками. Переважна більшість із них вийшла з бідноти: революція наділила їм землю, декому щось перепало із панської худоби чи реманенту. На цій основі міцні невтомні руки вибивалися із злиднів, як вибивається з грунту уперта прорість.
Голос Мірошниченка тихо і задушевно пробирався до обтяжених щоденними турботами селянських сердець. Уміле тяжке слово одсовувало нелегку вагу клопотів, хвилююче піднімались давні події, впліталися в повінь сьогоднішнього дня.
Свирида Яковлевича любило село і за тверезий розум, і за слово, часом грубувате, але завжди справедливе, і за тверду рішучість характеру. Він ні явно, ні приховано не приноровлювався, як деякі сільські керівники, до тих чи інших смаків, не піддобрювався до тих чи інших, часом стихійно створених, групок. Тому й розбивав їх наголову, виходячи з одного принципу: "Чи це добре державі? А коли добре державі, то добре й нам".
(Продовження на наступній сторінці)