Парубки засміялись. Заграла музика і всі заворушилися. Хлопці підхоплювали дівчат, на червоні квіти вишитих поликів лягали важкі чорні руки, і десятки ніг завзято вдарили в землю.
Радісно закружляла Югина навколо Грицька, і рожеві точені литки проглянули з-під вузького дзвону білосніжної сорочки. Молодцювате проноситься з невеличкою Софією Кушнір Омелян Синиця і починає шепотіти, як він двічі оперіщив її господаря.
— Чи не брешеш? — в захопленні витягується смагляве довгасте обличчя дівчини.
— Ти думаєш, як він коверзує над тобою, то вже й велике цабе... Ти його робіткомом налякай, щоб не дуже варив воду із тебе.
"От уже й Софія дівує. Ще недавно вугластим підлітком з дрібними косичками бігала по Варчуковому обійсті, а тепер — дівка на відданні. Старається, видно, у Сафрона, щоб хоч що-небудь заробити".
І знов пропливає в танці Грицько з Югиною. Стало досадно на себе, чому не він кружляє з дівчиною. І всміхнувся: оце б здивувалися усі, коли б пішов у танець. І, дивлячись на розвихрене коло, безпомилково почував, де танцює Югина. Навіть знав, що ось вона поправила косу і всміхнулась Грицькові.
Музики все швидше і швидше затоплювали майдан рокітливою мідною повінню. Шаленим водограєм закрутився, завирував кольоровий круг і в одну мить розсипався райдужними бризками.
А труби, не перепочивши, враз гримнули такої, що аж ноги задзвеніли і в радісній напрузі міцніше втиснулись у землю.
Хлопці якось зразу молодцювате виструнчились, і дівчата вже не пізнавали своїх милих: були це не прості, роздавлені щоденною важкою працею і злиднями бідняцькі діти, наймити — перед ними в мальовничих привільних позах стояли горді воїни з такими блищиками в очах, що на край світу підеш за ними. Іще якась хвилька застиглості — і на майдан віхтем огню викружляв, вилетів гордовито веселий Варивон Очерет.
Що з того, що він цілий тиждень не випускав із рук кісся, що з того, що він щодня давився наймитськими харчами! Зараз він був не наймит, а сама молодість. Ось він на мить зупинився, широким рухом збив шапку на саму маківку і пішов, і пішов вибивати такої, що густий пил, як туман, двома хвилями покотився з-під його ніг. Десятки очей в захопленні слідкували за кожним гармонійним і дужим рухом. Непомітно молоді руки шукали рук, тепло лягали на гнучкі плечі, непомітно голови, мов соняшники, поверталися в бік завзятого і несподівано похорошілого танцюриста. А той, вітром обкружлявши майдан, як печаттю, вдарив ногою перед Югиною і застиг, відкинувшись назад міцним широким станом.
Неначе стрілка з ранішньої хмари, легко вилетіла Югина з дівочого гурту і попливла на Варивона. А той, ніби одриваючись від землі, пішов, пішов, пішов, перегинаючись, назад. Здавалось, він вибирав ногами точку опори. Ось-ось знайде її і злетить угору поверх заворожених хат. А дівчина наздоганяла хлопця і наздогнати не могла. І Варивон пожалів танцюристку — дрібно вдарив нісками на одному місці і, прибивши обчасами, знову підвівся навшпиньки. До нього підлетіла Югина. Граційно обкрутившись навколо себе, охопила зачарованим колом Варивона. Все швидше і швидше закружляла, закрутилась віхолою. Вже не видно її обличчя, злились кольори її одежі. Це була не дівчина, а барвистий коловорот, що розкручував кілька коловоротів. Враз, наче з хвилі випливши, вона зупинилась і її руки дужо переплелися з руками розчервонілого Варивона.
"Ох, і дівчина, — в захопленні, аж перехилившись, дивився Дмитро на молоду пару. — Не дівчина — саме щастя".
Заходило сонце. Музики заграли марш, і дівчата першими посипали у вузькі вулички. Слідом за ними йшли парубки, щоб десь на розстанні чи біля перелазу промовити кілька слів, бо увечері саму дочку неохоче пускає мати з дому.
Григорій попрощався з Дмитром і назирці пішов за Югиною.
"Хороша пара буде", — і почув, як защеміло всередині. Попереду поспішала з гуртом дівчат Софія Кушнір. Кілька разів дрібне красиве обличчя здивовано й допитливо оглянулось на нього. Не доходячи до поля, хтось тихо війнув піснею, і кілька міцних свіжих голосів зажурилось, випливаючи на скошені стерні.
Ось і дубівка простягає до нього старі руки, під якою стільки передумалось, перемріялось.
Напливали спогади, бачив, як у місячнім промінні бігла від хутора Марта і непомітно розтавала, а натомість випливала невисока Югина з освітленим обличчям, усіяним дрібними зернятками недостиглого маку...
Уже дівчат не видно — пішли долиною, та пісня здалеку долітає до хлопця, вже й пісня стихає, та озивається луною гай; зрештою стихають дерева, тільки неясним відгуком бринить стривожене серце.
Додому не хочеться йти; простеляє піджак біля дубівки, як не раз колись стелив, і лягає горілиць.
Тихо коливається над ним високе небо, обсіваючись золотим зерном, а осторонь, збившись з дороги, стоїть самотній віз із надломленою війєю.
XVI
На задуманому впертому обличчі Свирида Яковлевича рожевіють краплинки дощу.
Фіалкова хмарка, відпливаючи за Буг, срібно прошуміла навскісними промінцями, і гарячі дороги закурилися відпаром.
Навколо хороше запахли зволожені ниви. Так тільки пахне свіжий молодий хліб, дбайливо змочений теплими руками господині.
— Свириде Яковлевичу, тут жито проростає, — новообраний секретар комсомольського осередку Самійло Поліщук зупинився на кривому, обгризеному шматку поля.
З потемнілої шапки приплющеного полукіпка уже потекло зерно, проростаючи крихітними безпомічними стрілками. Білі, напівпрозорі ниточки-коріння, сяк-так притулившись до землі, жалісно чіплялися за життя. Зазілене пирійкою поле, самотній причавлений полукіпок, напівмертва в'язь оголених корінців — це закінчена картина злиднів. З глибоким болем зупинився Свирид Яковлевич на чужій ниві, яка водночас була і його нивою, частиною його життя Так, як синові важко дивитися на вбогість батьків, так і Мірошниченкові важко було дивитися на скривджене поле.
Що може бути страшнішим коли земля уже перестає ділитися з хліборобом шматком хліба — в розпачі викидає йому, як сукровицю, жовту суріпку й осот!
Цю нивку добре пам'ятає Свирид Яковлевич: в двадцятому році він тут наділив десятину вдові Дарині Опанасенко. Кожного року за відробітки куркульня як-небудь дряпала цей кусень, і він черствів, задавнювався бур'янами, оздоблювався проти господині, як і вона проти нього.
Земля і людина мучились.
Через пару років Дарина, віддаючи заміж старшу дочку, розділила ниву навпіл, а коли підросла менша, — у вдови залишалася втовчена четвертинка. Земля розкришувалась, загратовувалась новими межами.
— Свириде Яковлевичу, занесемо до списку тітку Дарину? Бо де ж їй худобу дістати? — витягає хлопець з кишені блокнот і олівець.
— Пиши, Самійле, — тихо говорить Свирид Яковлевич. — Напевне, захворіла вдова. Надломилася на чужих роботах. Як стебло, надломилась.
— Ото порадується, коли їй сільрада привезе снопи. Хоч обсіятися хватить — і то добро.
— Яке тут добро?
— Все ж краще, ніж нічого, — жалісніє співучий голос хлопця.
— Тільки й того. Хіба ж це снопи? Тут паші більше, ніж колосу.
— А треба, щоб сніп був як сонце, — повторює Самійло улюблений образ Мірошниченка, і вже юна шира безпосередність стирає в словах попередню сумну інтонацію.
— Вірно. Як сонце! Щоб він не печалив, а веселив людське серце.
— В созі повинно розвиднитися нам, в колективі...
— Розвидниться, Самійле.
— Я ці дні, Свириде Яковлевичу, і лягаючи, і встаючи, думаю про одно: яке життя буде, коли згуртуємося всі... дуже туманним ввижалось усе. Спеціально бігав у комуну ім. Фрунзе. І вона пособила мені. Наче підріс за ці дні. Нові обрії, ніби в казці, розкрилися... А от охопити цілу землю в обнові — прямо зору не хватає.
— То не проста річ, Самійле, — щастя побачити наяву. Щастя однієї людини легше уявити, бо воно невеличке, куценьке і навіть часто злодійкувате, — не може рівно і весело подивитися в очі іншим людям... Всенародне щастя першим Ленін побачив, він біля його колиски стояв. От цю тему — ленінське передбачення — і треба роз'яснити на наступних комсомольських зборах.
— Ви нам допоможете, Свириде Яковлевичу? Це ж, знаєте, яка тема! Це все одно, що стати на круту гору і першим угледіти сонце. Допоможете? — Довірливо дивляться ясні, ще неотверділі очі.
— Постараюсь. Молоді якнайбільше треба зібрати. Заходь до мене завтра увечері — поміркуємо разом.
— В сільраду?
— В сільраду. І про життя фрунзівців згадаєш. Вони ж з Володимиром Іллічем в тисяча дев'ятсот двадцять першому році стрічалися...
Прояснювалося. На небі заворушилася райдуга й крутою легкою дорогою звелася над землею; в її надійному сяйві помолоділи, покращали і вище піднялися поля.
Зміна настрою природи порадувала Свирида Яковлевича: в якійсь мірі це було зв'язано з його мріями, сподіваннями завтрашнього дня. Зарошений, неквапний, він пильно йшов з одного поля на друге, читаючи вдумливими очима нелегку книгу людських сподівань і нестатків. Не вперше читає її. Познайомився з нею в дитинстві, коли його ще гонка, невидублена шкіра, як папір, лопалась від батогів ланового... Роки давно розмили тіні минулого свавілля, розметали по всіх смітниках панів і паненят, тільки не змогли викорчувати окоренілих злиднів.
(Продовження на наступній сторінці)