Б'ються скорботні слова, і парубок вже розуміє, чому говорить Свирид Яковлевич: він стримує неслухняні сльози. Але Дмитро не в силі їх стримати. Вони гарячою росою опікають щоки і серце.
— На щастя трудящих є вірний продовжувач діла Леніна — наш Сталін...
Свирид Яковлевич наближається до Дмитра. Той, як до батька, прихиляється до нього й вибігає з хати.
Тихо в селі. Наче життя зупинилось у ці хвилини.
Морозне надвечір'я схиляло густі багряні прапори да осиротілої землі... То весь світ схиляв прапори, прощаючись з Леніним.
Засніженими полями, навмання бреде Дмитро зі своєю печаллю. Зараз його думи, почуття і серце на Красній площі, де велика Росія іде прощатися з великим вождем; зараз нема віддалі між його селом і Москвою і нема різниці між його сльозами і сльозами москвича, що тепер входить в Колонний зал, де лежить Ленін.
Незчувся, як його коло лісу наздогнав Варивон. Довго йдуть мовчки. Над ними перехитуються в журбі промерзлі дерева і, наче сльози, тремтять великі зорі.
— Не вмер наш Ленін... Він вічно буде жити з нами, — кладе Варивон на плече Дмитра не по-юнацьки важку, огрубілу в наймах руку.
І ті слова, повні нового звучання, обережно несе Дмитро всю дорогу, щоб пронести їх через усе життя.
Лісовою стежкою вони виходять до хутора Варчука. Вітрець здуває порошу з обгорілих підвалин, і вони чорніють зубчастою насічкою.
"Все життя Варчука тримається на чорних підвалинах", — ворухнулася самотня думка про буденне, і він швидше обминає спалене кубло.
З села плине і повисає в повітрі тужлива мідь музики...
* * *
Будинок Варчука згорів до самого підмурку. Сафрон із сім'єю переїхав жити на зиму в село до свата Созоненка. Весною кілька разів скликав толоку, відбудувався і знову зажив на старому місці.
— Чорти не вхопили його — має чим потрясти в калитці! — говорили люди, коли одного ранку потягнулись з села на хутір підводи з пожитками. На передній сидів нетерплячий Карпо, пускаючи коні у рись, на другій — ще худіший, аніж колись, Сафрон, на третій розсілась, як цибулина на грядці, дебела Сафрониха. Тільки Марта не проводжала їх. Говорили на селі, що й досі мала серце на старого й молодого Варчуків за сльози, пролиті на своєму весіллі.
І знову в щоденній роботі потягнулись у вирій, не вертаючись назад, пропахлі потом і житнім хлібом дні. Женці складали літо в полукіпки, молотники клали осінь під ціпи, прядільниці випрядали зиму і сіячі вистеляли весну зеленими шовками. Кілька разів боцюни відлітали і верталися на старе гніздо Варивонової хати; Гриць з підпарубчака став парубком, а Дмитро й досі не знаходив собі пари. І не шукав навіть. Рідко виходив на гулянки, був невеселий, неохочий до розмов, одначе вдягався гарно, не жалкуючи грошей.
— Дмитро собі ціни ніяк не зложить, — говорили про нього дівчата. — Царівни або князівни підшукує...
"Безпорадна та нещаслива моя година. Притовкли, видно, хлопця у бійці тоді, скалічили", — випросталась, сперлась на сапку.
Колесом котилось сонце в діброву; на вулиці заколивався високий віз із снопами, біля нього поважно йшов Дмитро. І мати, купаючись в хвилях укропу, обережно пішла вузенькою стежкою на подвір'я.
XV
Вулиця широка. Над плотом поспиналися вишні, сливи-кобильохи, під плотом тулиться дурман, з лопатого, в білих прожилках листу сутуляться колючі зелені голівки з розсіченими навхрест губами. І дух від нього тяжкий, цвинтарний.
В святочному убранні Докія поволі прямує додому. Як літні жінки, вона пов'язалась другою хусткою від підборіддя через всю голову; з перехрестя хусток видно тільки губи, ніс і очі. Неподалік, біля сельбуду, заграла музика; вулицями поспішала молодь на танці — поодинці й невеличкими гуртками.
З розстанні тяжкуватою похідкою прямує рослий Іван Бондар. його туго обтягнуте, попечене сонцем обличчя похмуро зосереджене, вперте. Брови стиснулись на переніссі, цурпалки тютюнових вусів прикривають лінію заокругленого рота.
— Докіє Петрівно! Доброго здоров'я! — Наче прокидається з задуми, і потемнілі очі прояснюються.
— Добрий день, Іване Тимофійовичу. Бачу, наче сердишся на кого?
— Невже видко? — здивувався, нахмурився і усміхнувся. — Розумієш, аж чуб ропою взявся: все село обходив, усіх куркульських собак роздрочив, а худоби ніде не дістав. Є там якийсь полукіпок озимини на полі, то й той череда розтаскає, розмертвить.
— Тепер спроста не достукаєшся цієї худоби, — сказала з співчуттям, зручніше спираючись рукою на тин. — І таку ціну гнуть, як за рідного батька. Останню шкуру за возовицю здирають. — А в уяві вже бачила, як Дмитро веде з ярмарку коня, такого самого, як і карий був.
— У мене інше діло. Записався у соз — товариство спільного обробітку землі. Щоб гуртом із нужди вибиватись. Ну, куркульня й завила. Як пацюки ошкірились — і ніхто ні за які гроші, ні за які відробітки не дає худоби. Варчук і Денисенко так і сказали в вічі: "Випишешся з созу — задарма привеземо, усе звеземо, на своїй молотарці змолотимо; не випишешся — на плечах носитимеш снопи з поля. Худоби ніде для тебе не буде". Шатнувся до середняків — і тим куркульня пригрозила. Круговою змовою і переляком хотять на коліна поставити. А тут, як мене дома нема, двері не зачиняються за посланцями. Умовляють, на переляк беруть Марійку. А та — сказано баба — наслухається і такі концерти дає, що аж любо слухати. Тільки й чуєш: "Виписуйсь, виписуйсь без меншого лиха". — І на хвильку, копіюючи мову дружини, обличчя Івана стало подібне на Марійчине.
Ледве стрималась Докія, щоб не засміятись.
— Вона в тебе уперта.
— Ох, і уперта, і язичок має нівроку собі. Хоч брийся ним.
— Боїшся?
— Та ні. Привик і воюю потроху. То за образи, то за дзвони, то за соз. Так і живемо: як почне Марійка нападати, то я слухаю, слухаю та й втихомирю її насмішкою. Буває — до сліз доведу. Ну, тоді знову є робота чоловікові — миритися, утішати. Все недаремно час іде... Буває, як вгамується вона на деяку годину, подобріє, то почуваєш, наче чогось нехватає. Тоді сам чимсь делікатно і зачепиш її. А це кілька днів як смола кипить і не вщухає. Все за соз по'їдом їсть. Аж лице поморщилось, — і обличчя Івана знову взялося сміхотливими брижами. — Не розуміє, що велике життя в країні починається. І ніяк не втолкуєш, що свій клаптик землі їй сонце закриває. Сама від себе щастя нагонить. Оце був у мене з заводу товариш Недремний. Як почав із нею говорити — розтала спочатку моя стара, з усім погоджується: і що промисловість наша росте, і що куркулів не буде. А як тільки дійшло до созу — зразу на диби: "Хай хоч комунія настає, а я сама собі хочу бути господинею. Скільки мені того віку залишилося, щоб ламати життя". І зразу такою немічною прикинулася, стільки хвороб познаходила, що прямо тобі на очах мало на порохно не розсипається. Аж сам здивувався: грає, неначе артистка. Кивнув я Югині, а тоді стурбовано: "Чого це, Марійко, твої кури увесь огород обсіли?" З усіх ніг, проворніше молодої, кинулась баба із хати, і про хвороби забула. А потім зрозуміла, в чому справа, так ледве у бійку не полізла і зразу ж вигоду собі знайшла: "От такі всі в созах насмішники сидітимуть, тільки каверзуватимуть над нами. Ви його, товаришу, до себе на завод візьміть, бо я уже і дивитись на цього созівця не можу. То у революцію увесь час потерпала, щоб бандити не вбили, а тепер потерпаю і за своє і за його життя. Увесь вік нема мені з ним тихої та мирної години. Хоч би на Дніпробуд робити виїхав, як другі люди... І скоріше відсохне мені нога, аніж до того созу вступлю..." Добре настренчили, налякали її куркулі.
— Вони настренчать. Один Варчук чого варт! Живцем, хрестячись та молячись, з'їсть людину. Ніяк не може насититись. Коли б міг, увесь би світ загарбав.
— Увесь. Ну, я йому з Мірошниченком і созівцями гадючий корінь підрубаю. Снопи, коли доведеться, вночі і на плечах переношу. А свого доможуся. Ще не так завиють дукачі, коли землеустрій проведемо. Справжня робота, Докіє, починається навкруги, в усій країні. А соз — це початок нашого нового життя. Про це вчора секретар райпарткому розповідав. Довго гомоніли із ним.
— З Савченком?.. Той, що на заводі робив?
— З Савченком. Робітник, а чує навіть, як дихає земля... Тільки як оце зараз Марійці на очі навернутися? — Знову заграли сміхотливі іскорки в очах. — Чом в гості ніколи не зайдеш?
— За роботою все часу нема. Жнива.
— Багатіти хочеш?
— Знаєш, як кажуть: до сорока років не забагатів, то й не забагатієш. А жити хочеться не в злиднях. Тягнемось, з останнього тягнемось, щоб хоч якусь шкапину придбати. Тоді легше на душі стане.
— Заходь, Докіє Петрівно, — прощається і важкуватою ходою прямує посеред вулиці додому.
"Завзятий, завзятий! Цього не скрутять куркулі. Яким був, таким і залишився", — пірнає в далекі роки, коли її Тимофій товаришував із Іваном.
— Добрий день, тітко, Докіє! — весело привітався Григорій Шевчик.
Невеликий, міцно збудований, наздогнав її, осміхаючись привітно, ясно. На темному обличчі грав рум'янець, до надбрів'я впали кучері, заслонивши високий лоб.
— Доброго здоров'я, Грицю. На музики, либонь, тнеш?
— Аякже! — Гриць стишує ходу, приноровлюючись до її кроків. — Виганяйте й Дмитра на вулицю.
(Продовження на наступній сторінці)