Головна похідна застава самоходок вилетіла на узлісся і зупинилася, огріваючи вологу осінню землю своїм теплом. Екіпажі повискакували з люків, зосереджено, без команди, ще раз почали оглядати машини: перевіряли ходові частини, натяжку гусениць, пальці ведучих коліс. Облущені, проклепані снарядами самохідки не раз уже бували в бувальцях, і хоч давно минув строк гарантійної норми — не відмовляли в боях.
Командир похідної застави старший лейтенант Лукін і командир самохідки лейтенант Сергієнко мовчки вийшли на край узлісся, уважно оглядаючи незнайомі насторожені простори.
За покаліченими незібраними полями, як велетенський хліб, лежала кругойдуча оболонь, навпіл розкраяна неширокою річкою; далі клубочилися ліси, а в лісах причаївся ворог.
Де розташувався він? Які мав огневі сили? Де можна знайти переправу? Про це треба було довідатися Леонідові Сергієнку.
— Місток бачиш? — одвів Лукін од очей бінокль.
— Бачу. Для піхоти.
— Чи замінований? Ворог так знахабнів...
— То до пори, — похмуро відповів Леонід. — Погано воюємо, танком за танк вчеплюємося, а треба б хитріше.
— Ну, рушай, Льоню. Ми будемо охороняти тебе, — так сказав, наче про це раніше не знав Сергієнко.
Настала та незручна хвилина перед боєм, коли говорити про особисте ніяково, коли в сухі важливі слова передбачень втискається дріб'язковий і самий буденний непотріб, одноманітні частки. Напружений мозок зразу ж пригашує, випускає їх зі оплетання гострих думок, які навіть саму землю піднімають. розводять ліси, вишукуючи ворожі кубла.
За одну хвилину екіпаж займає свої місця, і машина виривається в поле.
Леонід Сергієнко з відкритого люка пильно стежить за лісом, який оживає і високими розгойданими колонадами напливає вперед.
Враз поміж деревами замерехтіли вогні і зразу ж затягнулися гніздами диму: по самохідці вдарили німецькі гармати.
"Батарея на узліссі стоїть. Ми тебе ударимо", — натягується обличчя Леоніда. Він гостро зиркає то на ліс, то на річку.
Зразу ж визріває сміливе і рисковане рішення. Пригнувшись, наказує водію Бойченкові зигзагами мчати до містка. На вищих передачах, петляючи, полетіла машина вперед.
Уже м'яко вгинається луг, зметнувши вгору фонтани чорнозему; уже благенький дерев'яний місток злякано згорбатився і не знає, де заховатися, а самохідка ще помовкуе.
— Товариш лейтенант, куди ж ми? — стурбовано запитав заряджаючий
— Куди? Через річку майнемо, — роздвоює зір на два найважливіші об'єкти.
— Перелетимо, чи як?
— Перелетимо. По містку.
— Так він же для піхоти... — міниться закурене обличчя бійця, і очі стають прозорішими.
— Не бійся Так промчимо, що місток тільки трісне... За вибухом снарядів, що під саму самохідку люто жбурнули дві вирви, заряджаючий не почув кінця відповіді, але полегшено перевів подих: коли говорить їхній командир — значить перелетять.
Сергієнко, обсипаний землею, спускається вниз. Ось і місток. Легенький, дощаний він, здається, вискакує з берегів і мчить під важкі траки. Один невірний рух — і самохідка з розгону влетить у річку. Мов скам'яніли пригнуті насторожені бійці, не одриваючи очей від зорової щілини.
Здавалось, машина злилася з механіком-водієм, здавалось, розпластавшись, вона човном ковзнулася по містку.
Увігнулось, стрельнуло, захрустіло дерево і. покалічене, потрощене, розсипалось, закружляло на збуреній воді.
— Ти диви! — з недовірою і захопленням вирвалося в стрільця-радиста
Самохідка, здибившись, вискочила з в'язкого прибережжя і, круто звиваючись, помчала на батарею.
На повнім ходу відкрили стрільбу. Леонід, морщачись од напруги, сам повів огонь по ворогах.
Барвисте узлісся на очах почало чорніти, розпухати, з корінням і верхами підноситися вгору. Ось неповоротко і тяжко підскочила гармата, піднімаючи вгору колеса, як піднімає полонений обважнілі руки.
— Скапустилась одна! — завзято гукнув механік-водій.
— Фрицнулась, — повчально поправив замковий Ібрагімов. Влучним попаданням на шматки розкришило другу гармату, і обличчя Леоніда просвітліло, наче небезпека вже минула.
Переполовинені, приглушені, засліплені вогнем, димом і темінню розмеленої землі, заметушились обслуги поміж поріділим чагарником. Але якась сила знову прикувала їх до гармат, і тяжко заворушились, осідаючи, мертвотні чорні жерла, націлюючись на самохідку.
— Блямббб!
Як страшний молот по ковадлу, вдарив по самохідці снаряд, аж назад подалася вона, а з очей воїнів кількома потоками, вгору і вниз, посипались іскри, закружляли, переповнюючи всю машину. Похитнувся Леонід і широко рукавом протер засліплені очі.
— Броню не розтрощило! — шаленою радістю взялося на мить перелякане обличчя Бойченка.
— Не розщепило! — по звичці поправив товариша Ібрагімов.
— Зате ми їх зараз розщепимо, — кидає Леонід.
Гримнув вибух. Задвигтіли і врізалися в землю покорчені шматки третьої гармати, а скупчена обслуга четвертої, чорна, розкуйовджена, розвалюється і розтікається лісом.
Ряба самотня гармата, націлена на самохідку, вивірчує останні розріджені пасма диму.
"Ми тобі переломимо хребет", — тремтить злою усмішкою горде, напружене і потемніле від кіптяви обличчя Леоніда. Проте не забуває пильно стежити за лісом і полем.
Коли до гармати залишилися лічені метри, побачив, як од вузької лісової дороги почали одриватися на луг ворожі танки.
Самохідка розвернулась. Увесь стискаючись в єдину волю і силу, Леонід першим напав на залізні потвори, перед якими вже забушували темні, як осінні дуби, стовпи землі.
"Лукін підтримує. Зразу намацав ланцюг, — зрадів, обливаючись чорним масним потом... — Головний, тільки б головний продірявити..."
Полегшено зітхнув, коли осіла і зачадила димом машина, підбита Лукіним.
"А головний пре!"
Ось він розвернувся, націлюючись жерлами та більмами роздвоєних хрестів. Біля самих лінивців самохідки бризнула земля і тяжко загупала по броні.
"Я тобі націлюся, гаде фашистський", — летить уперед, забуваючи своє рішення — поменше зчеплюватися з танками.
Одночасно з вибухом огонь розщепився на головному танку, і він запалав, неначе купина смолистого дерева.
Самохідка Лукіна зриває гусеницю ще з однієї машини; вона похитнулась, шкутильгнула, залишаючи позад себе розпластаний тяжкий міх траків, і закружляла на місці, вивірчуючи вогку землю.
Не витримавши двобічного вдару, танки, огризаючись, метнулися в ліси.
— Тікають, тікають! — радісно вигукнув Бойченко.
— Дряпають! — поправляє Ібрагімов. Самохідка, не вміщаючи веселого гомону, мчить до ріки. Не роздягаючись, кинувся Леонід у хвилі, шукаючи броду, а екіпаж почав закривати люки, жалюзі, підіймати вгору вихлопні труби. Незабаром, увесь, з голови до ніг, мокрий і заболочений, повертається Сергієнко назад.
— Риби ж у ріці, хлопці! Пройти не дає: так і валить із ніг. Бойченко, це по твоїй спеціальності — налови! Ото вечеря буде!
— Тут риба, товаришу лейтенанте, неапетитна.
— Фрицатником тхне, — добавляє Ібрагімов. Загудів мотор. Щільно закрита машина влетіла у воду. До самого дна роздалася навпіл розбита річка, і екіпаж з радістю побачив, як до нього наближалися наші самохідки.
* * *
"Дорога моя Надіє, радість моя!
Недавно закінчився бій, і я знову дописую тобі листа. Вірю: він відшукає тебе... Що ж про себе? Твій білоголовий Льоня старається недаремно їсти солдатський хліб і дуже, дуже скучає за тобою. Оце щойно пройшов дощик, і лісова земля тепер пахне, як твої коси. Мій друг, старший лейтенант Лукін, уже насміхається з мене: "Тобі й дим самохідки пахне Надійчиними косами", а сам потай зітхає за своєю дівчиною...
От і експедитор прийшов, поважний, наче сам нарком-поштель; дивується, чому не відправляю листа. Він і не знає, що мені, як у пісні співається, можна надіслати тільки куди-небудь. Тому й тремтить мій лист у руці, як серце..."
— Льоню, тебе хазяїн викликає. Страх задоволений тобою. Я змалював обставини зі всіма деталями, ну і сам якось непомітно примазався до чужої слави. Вірніше, мене примазали, а я по м'якості характеру не заперечував: не люблю підіймати дискусії у воєнний час, — сміючись підійшов зібраний, осміхнений Сергій Лукін до Сергієнка. — О, ти знову посланіє Надійці строчиш? Вже в тебе скоро листи і в самохідці не вмістяться — доведеться на прицепах возити... Та що ж воно в тебе за лист? Почав чорнилом, потім синім олівцем, а закінчив червоним.
— Кольором перемоги!
XXVIII
Намучилась, нагорювалась, наробилася діла за свій вік Докія; спокійніше думалося на старості пожити, тішачи внучат та коло саду пораючись... Не судилось. Іще тільки сонце загляне у вікно, а вже десятник калатає гарапником у вікно:
— На роботу, бабо! З невісткою йди! Гей!
І спробуй не піти. Хтось, може, відпроситься, хтось за чарку відкупиться, а тобі, стара, всі дороги заказані — за сина лютує Варчук.
Двічі вже синці попоносила Югина, намірявся і її, Докію, вдарити Варчук, та чи поговору посоромився, чи совість заговорила. На зрубі просо в'язала, втомилася, обіперлась спиною в полукіпок, в далину глянула.
(Продовження на наступній сторінці)