— Горе? А Микиті Дем'яновичу, на двадцять років старшому, не горе? Запрошували ж бандерівці вчителювати — не пішов. "Старий", — каже. За п'ять верст рибу в Бузі вудити ходить, з юшки на воду перебивається. А повернуться наші, як цей старий учити нас буде!
— А буде, — задумалась Югина, переносячись у думках не .до вчителів, а до свого чоловіка.
Андрій пообідав, вислідкував, коли нікого не було на шляху, швидко скочив на коня і, пригинаючись до гриви, галопом подався левадами до лісу.
Свистить у вухах вітер, забиває дух, курличуть дзвінкі копита, а хлопець упивається швидкою їздою. В лісі на всім льоту зіскакує з вороного, біжить галявиною, тримаючись за повід так, неначе летить.
Осінь уже торкнулася лісу.
Розкішними червоними гніздами одцвітає заяча капуста, жаринами горить у безлистих кущах рясний свербиус; білий ніздрюватий деревій пахне густо і владно, прибиваючи сумовиті повіви прив'ялих трав і квітів. Восковим ніжним оксамитом вже підбито знизу липовий лист; пожовтіли на ньому гострі зубчики, почорніли в суцвітті дрібні горішки насіння. В низинах трава дугами припала до самої землі, оголяючи напівзів'ялі жовті голівки дев'ятисилу. Зацвітали крихітні, неначе вишиття, блідночервоні хрещики вереску. А у верховітті коливалися шуми, то зелені-зелені, обсипані сонцем, то срібні, наче кожний листок ставав дукатом, то попелястосизі, найбільш сумовиті — десь хмарити починало.
Забуркотів дикий голуб, на дубі заскреготала сойка, і знову шуми: то стихають, як пісня, то розростаються, немов повінь. Пролетів хазяйновитий, неповороткий джміль, припав до блакитної квітки і незадоволено загув — мовляв, найшла кого перехитувати, не до цього мені, статечному чоловікові...
Впершись ліктями в землю, Андрій почав читати "Як гартувалася сталь". Не раз схоплювався, і тоді величні дуби, густолисті берести, срібнокорі берези чули вигуки.
Чого тільки не було в його малому чутливому серці. Своїми темними сумовитими очима бачив усе, що робилося в селі. Вже, вперше в житті, він узнав, як тріскається шкура на плечах під нагаєм і як самі зриваються сльози з очей від безсилої злоби і сорому.
В його літах можна людям допомагати, а він коня пасе та по господарству те, се робить. Це він завжди встигне, а зараз війна. Помагати своїм треба. — І з кожним днем, пригадуючи батькові слова, вкорінювалася думка, що він мусить піти в партизани. "Розвідником буду. Де великий не пройде, малий проскочить".
Не раз бачив себе біля вогнища в колі суворих вояків, то біля свого батька, то десь у розвідці.
Скільки він об'їздив лісами, яругами в надії зустрітися з якимсь загоном — і все не щастило. А ті розмови про дітей Сталіна бриніли в його серці, як музика, не давали супокою. "Діти Сталіна!" — випливали з лісових гущавин могутні партизани, оперезані кулеметними стрічками, обвішані бомбами, і тікали німці, тікали поліцаї, Варчук.
Сів на коня і знову поїхав, пильно придивляючись до кожного байраку, до кожного дерева, особливо дуба, бо він — так думалось — повинен бути улюбленцем партизанів. А ліс шумить таємниче. Скрипнула під ногами коня розчавлена ніжка гриба, точена шапка відлетіла на дорогу, поблискуючи густим-прегустим сизобрунатним ситом.
Раптом майнула постать між деревами, і Андрій застиг, зупинив коня. Ні, то тільки береза, переломлена бурею.
В сосняку забринів підземний дзвін.
"Що воно?" Здавалось, сама земля перехитувала било дзвону, і він гудів низько і розмірене. Потім із землі висунулась чорна голова, засміялась:
— Перелякався?
— Ні, — зскочив з коня.
— Здрастуйте, хлопче.
— Здрастуй.
Степан Синиця, увесь об'юшений потом, виліз з глибокої ями, викопаної навколо величезного соснового пня, і подав Андрію міцну, почорнілу від сонця, землі і живиці руку.
— Корчуєш?
— Корчую. Думаю дьогтю викурити, — Степан витер полотняним рукавом піт з чола. — Тепер же ніде його не дістанеш.
— Умієш курити?
— А чого ж? Наука не хитра. А я не вмію, — пожалкував Андрій.
— Ще б тобі вміти, — глузливо засміявся. — Каші треба попоїсти.
— Набагато більше ти за мене попоїв?
— Ну, знаєш... Доживи до моїх літ.
Андрій хотів ще щось розсудливо відповісти, але несподівано всміхнувся:
— Я до твоїх, може, доживу, а от ти до моїх доживи.
— Хитрий який, — засміявся Степан, вдарив сокирою у пень, і він задзвенів, аж застогнав. Оглянувшись, витягнув із кишені І кисета. — Куриш?
— Ні.
— Та ти ще малеча, куди тобі. І я в твої года не курив.
Проте від допитливого ока Андрія не заховалось, що курити Степан почав тільки цими днями — хлопець скривився ї і після затяжки довго відкашлювався; аж з-під довгих чорних вій, що зовсім закривали очі, викотились сльозинки. і, Степанові хотілося розповісти про зустріч із Дмитром Тимофійовичем, одначе, давши слово, стримував себе і трохи зверхньо слідкував за найкращим учнем п'ятого класу.
— Коня де дістав?
— Війна принесла.
— Добрий?
— Справний.
— Старий?
— Восьми нема.
— Звідки знаєш?
— По зубах — кореної зірки нема. Та й верхня губа без зморщок.
— Та ти не тільки вірші читати вмієш. Ну, добре, приїжджай сюди через три дні — навчимо тебе дьоготь курити.
— Приїду.
— Про батька нічого не чути? — допитливо глянув Степан.
— Нічого, — зітхнув. — Думаю, думаю... Дома тільки сльози Хоть би здоровим батько поїхали.
— Не журися, все добре буде, — сказав таким голосом, Що аж здригнувся Андрій і припав до Степана.
— Може знаєш, чув що, Степане?
— Ні, не знаю. Так чувати доводилось. Тільки щоб нікому, навіть матері, ні слова.
— У мене як в могилі лежатиме, — твердо відповів, бліднучи від хвилювання.
— Є чутки, що твій батько партизанить. Фашиста б'є.
— Від кого чув?
— Сорока на хвості принесла. Чутка вірна, більше не допитуйся. Зрозуміло? Та держи язик за зубами.
— Вірне твоє слово, що батько у партизанах?
— Вірне.
Скаменів Андрій поміж двома дубами, не ворухнеться, тільки серце пташиною: тук-тук, тук-тук, наче на волю проситься, та в очах зарізало і самі повіки затремтіли дрібно та часто.
Неначе наяву побачив хлопець свого батька, такого мовчазного і такого доброго до нього; згадав, як він у грозу переносив його через річку і як славно було лежати на батькових руках, коли небо кололось на шматки і сліпучим синюватим сяйвом різало, било у вічі і гасло. ті дужі руки ніби знову торкнулись його, виносячи з великої грози.
— Скупаємось, Андрію?
— Скупаємось, — ніби прокинувсь од сну.
— Не боїшся холодної води? Ілля вже минув... З непривички можеш попектися.
— Ні. Я привишний.
Побігли до лісового озера. Вода біля берега була зелена-зелена — зілля тіні поклало, — а посередині — блакитна, з хмарами в глибині.
— Розступись, ворожа сило! — піднімаючи стовп, вскочив Степан першим.
Поплавком зникаючи під водою, Андрій бачить перед собою кипучий розбурханий світ і раптом розуміє свою помилку: партизанів треба шукати не на ковалевій, не в бересті, а в Городищі.
"Далеко тільки, мати не пускатиме. Вдосвіта виїду, а на леваді зверну на Городище".
І відразу ж починає кулаками розбризкувати райдужну воду.
"Мій тато живий. То він і до нас прибуде". — І хлопець міцно заплющив очі, щоб ясніше побачити дорогий образ, а серце трепетно, вистукує своїм молоточком велику та тривожну радість.
* * *
Він прокидається світанком, сповнений неясною радістю. Що ж у нього хороше на душі? Чи то добрий сон приснився, чи щось трапилось несподівано приємне? Раптом солодкий перестук прокочується по всьому тілі, і хлопець, посміхаючись, підводиться на лікті, бачачи і сизі вікна, і заклопотану матір, що стоїть коло столу, і свою бабуню, що порається біля печі.
"Бідні вони. Вони нічого не знають", — жалкує в душі. Але то жалість на мить, бо її підмиває чуття схвильованого трепету. Його тато живий. В партизанах. Воює. Бачить перед собою чорне рухливе обличчя Степана, ліс, обкопаний сосновий пень, а здається, що от-от вийде батько з-за дерев, візьме його на руки, як тоді, в негоду. І хлопець, посміхаючись, примружується, міцніше заплющує очі, щоб побачити свого рідного...
Перехитуються ліси, гордовито, поважно, ідуть над ними вітри; веслами по зелених верховіттях гребуть, а внизу шуми закипають. Він у лісі з батьком. Лунко б'є сокира під дзвінкий корінь грабини, і ахкає луна аж у других гонах. Потім стихає, і тільки тиха пісня іде понад землею. Із-за дерев він бачить: сидить його тато на пні, обперся рукою в держално сокири, тихо наспівує.
Він підходить ближче, стає за плечима тата і підспівує. "Це ти, сину!" — батько огортає рукою його плечі і ще тихше, неначе обоє глибоко задумались, пускають пісню так, щоб не торкнулась вона лісового шуму, а тільки зеленої землі... Яке то було щастя!
— Вставай, Андрію, — зажурена мати нахиляється над ним, і він їй усміхається широкою усмішкою.
(Продовження на наступній сторінці)