— Ти мені, бабо, агітацією не занімайся. За ці штучки тепер і на шворці можна культурно подригати ногами — заняття не з дуже веселих, но пользітельно для декого, — не сердячись, зверхньо роз'яснює Созоненко. Самозадоволення Прямо сочиться з його широких очей, виблискує на вузькому обличчі. Він зараз упивається своєю владою і закругленою, перетиканою колючками лихих натяків мовою. — Ну, что ти розприндилась? За вчорашнім днем жалкуєш? Не совітую. Краще мотнись до хати і видумай що-небудь чоловікові. І то — обертайсь пропелером.
— Дуже просимо, пане поліцаю, до хати, — уїдливо запрошує Дарка.
— Пане старший поліцаю, — методично пояснює, копіюючи свого шефа,
— Просимо, просимо, пане старший поліцаю. Може побудете в нас, то й сипнячок на своє щастя, мовляли люди, захопите.
— Як сипнячок? — вражено насторожується.
— Отак саме: Ніна хвора лежить. Підете?
— Сказилася стара! — сповзає самозадоволення з вузького обличчя поліцая, на ньому ворушаться тіні остраху і гидливості. Созоненко обережно задкує від жінок. — Так що, баби, не будемо сьогодні ми сватами... А мені, Марто, пізніше, коли Ніна одужає, треба сурйозно поговорити з тобою.
— Наше давно відговорилося.
— Гляди, чи все? — в голосі Ліфера натягуються ноти погрози.
— Усе!
— Я не такий злопам'ятний, як ти. Можу пособити тобі, а можу в такий вузол скрутити, що кожна кісточка мотузочком тринадцять разів скрутиться, а потім трісне. — Злоба спустошує очі Созоненка.
— Щезни з пам'яті, — з такою тугою і ненавистю говорить, що поліцай обертається і скоріше прямує на вулицю. За ним покірно волочиться ще худіша тінь.
— З'їв! — злорадісно кидає тітка Дарка. — Слизняк, перевертень паскудний... Я й налякала його — десятою дорогою, Мовляли люди, минатиме нашу хату.
— Ви й мене спочатку, поки не зрозуміла, налякали... І не вхопило ніщо такого паразита.
— Марто Сафронівно! — на город влітає захекана розчервоніла Ольга, проворними рученятами вона охоплює ноги молодиці, голову відхиляє назад і пильно дивиться на неї знизу вверх.
— Що, донечко? Що, маленька Горицвітко? — підіймає Ольгу, притуляє її до себе. Якась підсвідома жіноча жалість і зітхання одночасно вириваються з грудей Марти, біля рота стрепенулися гіркі зморшки.
— Дідусь казали, щоб ви до нього прийшли, — переривчастим диханням зогріває її дівчинка. — Чого у вас сльози, Марто Сафронівно?
— То так, — провела рукою по надбрів'ї.
— Щось у вас болить? — з співчуттям дивляться на молодицю жалісливі оченята.
— Усе болить, донечко.
— Так і мати моя кажуть, коли запечаляться... Такий тепер вік настав, — говорить підслуханими словами дорослих.
— Ох ти маленька, — мимоволі скорботно усміхається. — Про батька нічого не чути?
— Нічого, — хмурніє дівчинка і нахиляє голову.
На город згорбленими старцями наповзають тіні; на безвітрені левади налягають сині основи, сіють вони роси і той терпкий холодок, який так дивовижно пахне восени напівживим корінням.
Іде Марта вулицями, обважнілими очима вбирає тривожне зеленкувате небо, що опускається на сади.
В хаті Івана Тимофійовича вона зустрічається з Югиною. Аж застигла на порозі.
— Тато чекає вас, Марто Сафронівно, — ясно привіталась Югина і повела молодицю до кімнати, сповненої тоскним повівом ліків та перегрітої крові.
— От і добре, що ти прийшла, — стомлено промовив Іван Тимофійович. — Сідай. Розказуй, як живеш.
— Хіба ми тепер живемо? — махнула рукою.
— Розгубилася?
— Розгубилася, Іване Тимофійовичу, — призналася щиросердно і зітхнула.
— Боїшся фашистів?
— Боюсь, — відповіла поволі, з болем. — І не знаю — чи страшніші, чи гидкіші вони мені.
— Гидкіші, — обізвалась Югина, ближче присуваючись до Марти.
— Напевно, так, — погодилась. — Він, фашист, за клямку візьметься — так ти її, наче зачумлену, кілька разів окропом шпариш.
— Окропом не тільки треба клямку шпарити, — заблищав .погляд Івана Тимофійовича. — А почуття ляку повинно, Марто, якнайскоріше згинути у наших людей. Фашисти — злодії, вони страхом свій страх приховують. Коли народна помста опуститься на їх до краю розтягнуті тили, тоді ворог буде приймати за міну навіть фуркіт поганого безхвостого горобця. А це дуже скоро буде. Ліси наші уже партизанськими стають.
— Хай стають на радість нам.
— Одне діло, Марто, треба зробити, добре діло, але небезпечне. Не побоїшся?
— За своє життя я не тривожуся, Іване Тимофійовичу... Кажіть, — відповіла твердо.
— Може подумаєш?
— Коли ви говорите — значить продумано це. Добре діло є добрим ділом. Правда, Югино?
— Правда, Марто.
— Хочу ввірити тобі життя людське. Будеш за пораненими бійцями доглядати. Це діло наче по знаку тобі? — пильно подивився на молодицю.
— По знаку, — зашарілась.
Югина доброзичливо усміхнулася Марті і вийшла у ванькир.
— Продовжуватимеш медицинську роботу?
— Хоч не смійтеся з цієї медицинської роботи... Продовжуватиму, наскільки зможу. Лише медикаментів ніяких нема.
— З полотна наробимо бинтів, для промивки ран дістанемо перваку, зілля різного Марійка принесе, а далі щось придумаємо.
— Добрий вечір, Марто Сафронівно, — з ванькира вийшов невисокий русявий, з забинтованою головою матрос. — Іван Стражніков. Приймете моїх орлів на свій корабель, тобто на горище?
— І ви знаєте про горище? — сплеснула руками Марта.
— Ця вершина поки найбільш знаменита в селі, — пожартував матрос...
Другого дня до Бондаря прийшов тверезий і засоромлений Полікарп Сергієнко.
— Кликали, Іване Тимофійовичу?.. Недавно я, кажись, наговорив не того — усякого такого...
— Полікарпе, ти вже свою чортову машинерію спалив і утопив?
— Не вдалося, Іване Тимофійовичу. Поки я у вас нахвалявся, баба її кумові позичила. Сьогодні заберу в нього і вже ^на найдрібніші цурпалки потрощу.
— Це зробиш трохи пізніше.
— Пізніше? — здивувався Полікарп і насторожився: чи не підготував знову чогось проти нього Іван Тимофійович?
— Пізніше. А зараз мені виженеш з четверть такого первака, щоб він синіми цвітами горів!
— Усякими горітиме, Іване Тимофійовичу, — повеселішав Полікарп, — чистий ратифікатор вижену. Віп'єш моєї буряківки — і на голові гичка виросте... Це вам для апетиту треба?
— І для апетиту, і рани лікувати.
— От воно що! — Сухе обличчя Полікарпа стає зворушливо жалісливим, як у скорботної жінки.
XXVI
У глибині несходимого лісового яру, біля струмка, що тут у продовгуватій улоговині утворював невеличкий ставок, будували велику, "на виріст" землянку. Замість дощок підлогу вимостили розколеними надвоє кряжами, замість ліжок збудували довгий, од дверей і до протилежної стіни, кленовий піл. Невеликі вікна попробивали в усіх стінах, а дах покрили широкою дранкою, яку майстерно драв Федір Черевик. Парубок зразу прив'язався до лейтенанта і кожне його слово перехоплював на льоту.
— Буде толк із нього? — питався Дмитро в Тура.
— Діло покаже. Людину тільки дія і возвеличує, і кидає вниз головою, — ухильно відповідав лейтенант, спльовуючи чорними згустками крові.
Кілька разів брався Тур допомагати будівникам, проте швидко пітнів, задихався, і в нього щось починало хрипіти всередині.
— Відійди подалі, хлопче, від гріха. На тебе дивитися совісно, а він і собі до деревини тягнеться. Ти раніше середину від крові очисть, на ясному сонці вигрійся... Лягай на мою кожушанку. Не бійся, вона чиста, — морщився від жалості дід Хмара і рішуче не допускав командира до роботи.
— Що ж мені накажете: тільки дивитися на вас? — хмурився той.
— Нащо тобі на нас дивитися? Не бачиш, яка краса навкруги. Дихай широко, то й очуняєш хутше.
— Саво Івановичу, ми і без вас упораємося, — приносив Федір в козубенці димчастої ожини і сідав біля лейтенанта, слідкуючи за кожним його рухом. Від погляду Дмитра дівоче обличчя Федора блідло так, що навіть повні рожеві уста шерхли, наче хто їх присипав сіллю. А в широко розплющених зеленуватосірих очах тріпотів острах — парубок знов пригадував свою ганьбу в лісах.
Тур ішов оглядати ліс або простягався горілиць на дідовій кожушанці, прислухаючись до лункого перестуку сокири, м'якого шипіння пилки, передзвону струмка і лісового подиху, хмільного і нестихаючого.
(Продовження на наступній сторінці)