І тільки тепер діди побачили, що його голова зовсім побіліла, а від втомлених очей безліччю промінців розходилися м'які старечі зморшки.
"Еге, та вже й Бондарю шостий десяток стукає", — вперше подумав Киринюк, обережно сідаючи коло ліжка, йому, як і всім у селі, знаючи вдачу Івана Тимофійовича, ніколи навіть на думку не спадало, що Бондар не молодий вже чоловік.
— Спасибі, добрі люди, що прийшли, — тихо звучить голос Івана Тимофійовича. А Киринюкові все не віриться, що Бондар лежить у постелі. Ні, то він говорить зі сцени великого залу, і слова його, мов голуби, пурхають до крайніх дверей, де завжди любив мовчазно сидіти серед молоді старий коваль.
— Ех, Іване, Іване, як тебе горе побілило, — хитає головою Іванишин. — А колись я тебе на руках носив. Давно то було... Вмирати б пора мені.
— А не рано? — так само тихо запитує Іван Тимофійович.
— Чого там рано. Тепер життя, повір, не варт щербатої копійки, — прибіднюється Іванишин, як прибіднюються старі люди, знаючи, що їхню мову приймуть з співчуттям.
— І ви так думаєте? — звернувся Іван Тимофійович до Побережного та Киринюка, і на його устах ворухнулася така знайома хитрувата усмішка, що навіть Марійка повеселішала.
На неї недобре покосився Побережний.
— Ти б, жінко добра, метнулася собі по господарству, абощо.
Марійка скипіла і, червоніючи, вилетіла на двір.
— Бомбою метнулася, — повідомив Побережний, заглянув в усі кутки, сів біля хворого і гаряче заговорив:
— Думай не думай, Іване Тимофійовичу, а просвітку ну ніякого і на макове зерно нема. Усе найкраще поїхало, відійшло від нас. Сини, наче літа молоді, відійшли. Де вони тепер? І чи цвітом цвітуть, чи білим сніжком обмерзають? А що ми, старі, без молодої сили? Стерня порожня... От хоч би крихітку правди почути... Щоб наша партія обізвалася до нас, то ми б уже знали, як життя цінити. А як же інакше? Бо партія — це наш великий шлях і сини наші... Найкращі, як зерно наливне.
Затихло в хаті. Всі з напруженням чекали, що скаже Іван Тимофійович. І він, витерши рукавом липкий хворобливий піт, зосереджено поволі заговорив.
— Ви, люди добрі, прибіднюватися почали, по-одноосібницьки прибіднюватися. І це погано. Цінуйте життя своє, воно ще пригодиться! А життя фашистів, поліцаїв, старост справді щербатої копійки не варт. З грязі воно виплодилося і сконає в грязі.
— Це так, це так, — закивав головою Киринюк.
— А слово партії, — захвилювався Іван Тимофійович, — ви щодня почуєте, тільки вмійте прислухатися до нього. Про вибух на залізниці знаєте?
— Чули... Кажуть люди: два санітарних поїзди вивозили побитих і покалічених "цюрюків".
— Ось вам перше слово партії: так треба робити з фашистами .. Про знищення поліцаїв і старости в Івчанці знаєте?
— Чому ні... Туди їм і дорога.
— Це друге слово партії: так треба розправлятися з зрадниками, перевертнями і різними недоносками... Жданівський тартак знаєте?
— Чому не знати. В тридцятому році виріс, щоб скоріше будувалися ми.
— І стояв він до того дня, поки не захотіли вороги хазяйнувати на ньому. Тільки встигли вони розпустити перші колоди, аж вночі тартак ясним вогнем піднявся угору Це третє слово партії: нічого, крім смерті, не давати ворогам.
— Правду говориш, Іване Тимофійовичу.
— Іскру побачили.
— Значить, і тепер, як завжди, партія з нами.
— Як завжди! — міцніє голос Івана Тимофійовича Уже не витираючи поту з обличчя, він звідкись дістає невеличкий аркуш клітчатого паперу і майже напам'ять читає:
"Народе України!
Піднімайтеся всі на допомогу Червоній Армії. Наближайте день визволення!
В кожному селі, в кожному місті організуйте партизанські загони!
Всі до партизанських загонів, всі на розгром ворога!
Смерть німецьким окупантам!"
— Друкована! — багатозначно повідомляє Побережний. — Хто підписався?
— Підпільний обком КП(б)У.
— Ну, тоді діло на твердому грунті стоїть, на твердому... Іване Тимофійовичу, дай нам цей документ. Ми його в кожній хаті, в кожній надійній хаті, як закон, прочитаємо.
— Беріть! — і Іван Тимофійович подав здивованим дідам не одну, а три листівки.
— Спасибі, Іване Тимофійовичу, — дякує Побережний і строго звертається до старих: — А вскоче, хлопці, хто в біду, кажіть — найшов на полі, аероплан скинув... Хай йому всякі недоноски на хвіст солі насиплять...
В цей час заскрипіла хвіртка, на подвір'ї співуче заляскотів чоловічий голос, забиваючи слова Марійки. Діди почали подалі заховувати листівки. Незабаром у хату, чіпляючись за одвірки, ввалився підпилий Полікарп Сергієнко.
— Іване Тимофійовичу, голубе сивий, кликали? Ось я і з'явився, як часи, а часи, як трамвай. Подаруночок вам, — вийняв з кишені пляшку. — Первак! Горить, аж гай шумить, та все синіми цвітами. Як синє море, котре неглибоке і в котрому нема дна.
— А клепки в тебе є? — різко обриває його Іван Тимофійович.
— Клепки? — незрозуміле відхиляється Полікарп. — Де? В бочках з закваскою? Усі, як з пушки! І холодильник є. От холодильник — усім холодильникам холодильник.
— Устану, Полікарпе, — на твоїх плечах поб'ю його, — так говорить Іван Тимофійович, що Сергієнко починає щось думати.
— Не штука побити — зробити дорожче коштує. За що такий гнів? Хіба я що?
— Ніщо! Обмий зараз же голову холодною водою.
— Це я вльот зроблю, як часи! — наспівуючи, кидається Сергієнко на кухню, невпопад бряжчить відром, квартою, і незабаром, розкуйовджений та притихлий, рівніше входить у кімнату.
— Ти серйозно задумав стати самогонщиком? — допитується Іван Тимофійович, стискуючи зашерхлі уста.
— Люди женуть — і я жену. Горе залити хочеться, бо на тіні з'їдає воно душу. Хоч сивухою душиш біду.
— Значить, душу колгоспника ти хочеш смердючою самогонкою залити... Щоб я від тебе цих слів ніколи не чув!
— Ніколи не почуєте, — з готовністю заспівав Сергієнко.
— Вона йому синіми цвітами горить, — не може заспокоїтися Іван Тимофійович.
— Більше повік Не горітиме синіми цвітами.
— Водичкою будеш розбавляти? — з'єхидничав Побережний.
— Водичкою, — твердо погодився Полікарп і зразу ж розсердився: — От і збили чоловіка. Не збивайте мене, я й сам якось зіб'юся.
— Щоб мені завтра своє підприємство у печі спалив або в Бузі потопив.
— І спалю і втоплю чортову машинерію.
— Ех, безсовісний ти чоловік! — напавсь Побережний. — В таку годину самогонкою промишляти. Чи ти подумав над цим своєю дурною головою?
— Не подумав, — оглянувся Полікарп. Перед ним суддями сиділи діди. І раптом тверезі сльози затріпотіли на віях чоловіка. — Будь вона проклята, ця самогонка, щоб я більше ляпався з нею.
— Бережи кожну зернину...
— Так я ж з буряків гнав, нех вона горить... Чому я не послухався Степаниди...
— Як вона? — добріє голос Івана Тимофійовича.
— Увесь час зі мною воювала. Самогонка — це розслаблення душі — каже...
Діди прощаються з Іваном Тимофійовичем і обережно розходяться вулицями, несучи, як скарби, перші листівки.
На краю села Побережного вигуком зупиняє поліцай:
— Ти чого, діду, пізно шляєшся?
Старий прикидається глухим і діловито прямує до Бугу.
— Заціпило тобі? Чого увечері ходиш?
— Га?.. Добрий вечір.
— Чи добрий — не знаю, не куштував... Чого пізно лазиш?
— Парубкувати надумавсь, — сердито випалює старий. — Розкричався, мов на батька. Де ти ріс, такий горлопан...
— Значить, парубкувати задумав, діду? Саме пора! — поліцай регоче і пропускає Побережного.
— Тьху на тебе, ріпиця паскудна, хвіст свинячий, — спльовує старий.
* * *
Марта вибирала на городі матірку, коли з-за кущів бузку з гідністю висунувся довгов'язий Ліфер Созоненко. На ньому чорні штани і багатокишенний френч, пошитий на зразок німецького, під носом смужка вусів, на рукаві пов'язка. В одяг і картуз понатикано ґудзиків катафалкового кольору. Женучи перед собою худющу тінь, він самозадоволено підходить до молодиці.
— Працюєш, товаришко бригадирша?
— Працюю, пане поліцаю, — процідила крізь уперто стиснені уста.
— Пане старший поліцаю, — поправляє і сміється. — Не все ж вам старшими бути. Перемололося ваше, половою за вітром пішло, костями на полях жовтіє. А наше, слава богу, панікадилом засіяло.
— Зачадило, а не засіяло, трясця твоїй матері! — несподівано позаду озивається лютий голос тітки Дарки.
(Продовження на наступній сторінці)