А на світанку у вівсах так тужливо когось присипали своїм мелодійним "спать підем, спать підем" куцохвості перепілки, що мимоволі заплющувались очі, тільки натомлені думи та серце довго не засинали, охоплюючи всіма чуттями незмірне життя. Хай притьмарилось воно, хай почорніло, як Дніпро в негоду, хай на смак стало солоним, гірким, але воно владно кликало жити, і не тою травицею, що гнеться від найменшого подиху вітру, і не скрипучою вербою, а гордим воїном, що не побоїться очима з самим сонцем зустрінутись.
Прекрасне здоров'я мав лейтенант. І рана його швидко загоювалась. В усякій скруті вмів утішити себе, розвіяти важкі думки немеркнучими надіями. Веселими допитливими очима завжди додивлявся до людей і чув, як серце його збагачувалось щодень. А думи ставали ширшими, охоплюючи собою не вузький клаптик землі, а світи...
Тепер кожної ночі прямував манівцями на схід зі своїм єдиним товаришем — наганом; вбирав у себе страждання людей і сам чорнів од ваги того лиха, що половинило людей, закипало пожежами, тужило важкими, мов камінь, сльозами...
Одного дня зустрівся в лісі з двома червоноармійцями, що, попавши в оточення, уже встигли побувати і вирватися з кошари, як називали вони концентраційний табір.
— Що ж тепер думаєте робити, хлопці?
— Що? — задумливо поглянув на нього неквапний, низькорослий Юрій Навроцький. Дрібні землисті риси його невеликого обличчя були донестями втомлені і донестями уперті. Карі, блискучі, з синюватими білками очі (це коли зводились угору чорні, неначе з примороженими світлішими кінчиками вії) перекочували смугу мерехтливих іскор. — Земля своя, місцевість знайома, люди добрі, а ліс широкий — хватить де сховатись і де фашиста пригостити.
"Хлопець бойовий, але невже носить хреста?.. Такий молодий, і характеру наче не м'якого", — з неприхованою цікавістю кілька разів поглянув на блакитну, потемнілу від поту крайку, що обвилась навколо жилавої шиї воїна.
— Зброї тільки нема, — нахмуривсь Григор'ян.
— Почнемо здобувати. Сьогодні ж, — заспокоїв Созінов. — Пішли, хлопці, на полювання.
На узліссі знайшли довгий шматок телефонного дроту і вийшли на шосе, облямоване з двох боків шпалерами молодого розімлілого лісу. Лейтенант невисоко над землею прив'язав до дерева кабель, а другий кінець, перетягнувши через шосе в глибінь лісу, віддав Навроцькому.
Швидко густів літній вечір. Мовчазний ліс поволі підводив угору чорну чашу назустріч темносиній, і тільки на заході їх розділяла вузька смуга червоного золота. По шосе промчало кілька машин, і пил довго не влягався в сухому спокійному повітрі. Знову проїхало авто, і трохи згодом, даючи перебої, задеренчав мотоцикл. Созінов ближче кинувсь до шосе, тримаючи в руці наган, а Григор'ян побіг до Навроцького. На повному ходу мчить триколісний мотоцикл, холодно світячи чорним отвором автомата. І враз високий німець вилітає з сідла, боком падає на крупчастий камінь .І хриплий вигук "хак!" довго не стихає в чутливих сутінках. Потім лунає одинокий постріл; глухо і настирливо б'ється мотоцикл переднім колесом у рові, чадячи невеликим струмком перегару...
— Розжились на господарство! — Навроцький тріумфуюче підносить вгору автомат і витягає з кабіни довгі касети з набоями та невеликі, в зелених сорочках, з довжелезними ручками гранати.
* * *
Заснули на невеликій, освітленій сонцем галявині, що з усіх боків заросла чагарником. Вартував Навроцький. Походив трохи по лісу, дослухаючись до безконечних шерехів листу й трави, помахом руки сполохав вивірку, що, неначе глечик, примостилась до срібнокорої берези, позіхнув.
"Який тут дідько нас відшукає. Гущавінь яка. Не до нас тепер німцям", — приліг до землі.
І не спам'ятався, як зразу ж його перевтомлене тіло загойдали лісові шуми, як тремтливі кросна доброго сонця перенесли до рідного села. І вже більше не було страхітної війни; мирно в берегах заколисував зелений Буг рибальські човни, паслась на лугах худоба, весело загуділи придорожні телеграфні стовпи, а в ключах дротів, як живі ноти, щебетали чорнокрилі ластівки. Потім за кугою перелякано обізвалось: "трах-тах!"
"Хто ж стріляє? Сниться, чи ні? Ні, не сниться!" — схоплюється Созінов на ноги, і сліпуча блакить до сліз ріже в очах. Тріщить невдалік сухе гілля, важко гупає земля, невдоволено бурчить машина. І зразу ж око ловить шматок мишиного мундира з нашитою розпластою птицею на грудях. Осторонь рухаються чиїсь ноги, ось з'являється кругла, мов кавун, голова і пропадає за обважнілою хмариною листя.
— Облава! — обома руками будить Григор'яна і Навроцького.
— Що? Де? Як? — іще нічого не розуміють широко розплющені очі, а руки вже стискають зброю.
"Проспали своє життя. Ех, ти, богомільник", — хочеться вколоти Навроцького, але стримує себе — це не придасгь відваги в боротьбі.
— Займаємо кругову оборону. Григор'яне, тобі гранатами тепер треба світ перевернути.
— Это можна! — біжить до дерева. І в цей час лунає перший постріл.
Скаженіючи і бліднучи, Навроцький навмання сипле чергою в просвіток, що почав затінятися сірим мундиром. Созінов, заховавшись за кущами, терпеливо вичікує, поки підбіжать до нього три солдати — вони почули постріли і прямують майже разом від неглибокого ярка. Бляшана покришка спадає з широкої різьби на довгій ручці; лівою рукою вириває холодну кульку, чує характерне "чмок" і шипіння в глибині гранати — горить дистанційна трубка. Легко кидає гранату в зелене вікно і падає на землю. Громохкий вибух струсонув лісом і переплівсь із безсилими, нестихаючими криками.
— Ой! — майже одночасно лунає позаду, і він бачить, як осідає додолу Григор'ян, схопившись однією рукою за голову, другою — за живіт.
Навроцький, затиснувши зуби, виривається вперед, ідучи на вірну смерть. Созінов розуміє його: в таких людей перший сильний порив чуття приглушує силу розуму, логіки.
"А воїн справжній", — тяжко в думках прощається з Навроцьким. Прорватись до нього уже не може — його відтісняють до яру. Один за одним він розстрілює всі набої, гранатами люто розкидає звужене коло і кидається в ліс.
Шлях перегородило болото. Оббігти його — невистачить часу. Щоб не було слідів, вилазить на дерево, по гілках спускається в суцільну щітку високого рогозу. Незабаром над ним цьвохкають кулі і смачно чмокають по драглистій твані.
Витягається горілиць, чуючи, як вода просочується крізь одежу, холодить плечі, спину, ноги. Недалеко зривається кілька гранат, і татарське зілля, пруття верболозу, як од вітру, злітає вгору Підкошуючи мочар, ще деренчать автомати, а потім і голоси, і м'які здвиги землі віддаляються від нього.
І тільки тепер Созінов помічає, що вся його одежа, руки укриті набубнявілими п'явками. З огидою зіскакує на ноги і починає одривати чорні шматки бридкого, з присосками м'яса. На руках залишаються червоні шершаві плями, що зараз же наливаються дрібними краплинами крові. П'явки позалазили в складки одежі, добрались до тіла. Мусить вибиратись на берег і швидко роздягатись.
Над болотом уже улігся спокій. З китиці очерету пурхнула на траву трясогузка, підстрибом побігла бережком, перехиляючи хвіст то до самої землі, то стрімко підносячи вгору; вибігла із затінку в кружатко сонця і здивовано зупинилась, вбравши голову в шию; заграла небагатими барвами сірого пір'я, а потім, неначе в гнізді, сховалась у ямці, витиснутій копитом коня. Стогоном обізвався з заростей водяний бугай, а в береговій розщелині великими неправильними вічками біліли джмелині соти, скликаючи до себе золотисто-чорних, басовитих господарів.
"Це ж фашисти можуть іще прийти сюди", — думав, розглядаючи соти і одягаючись у викручену, почорнілу від води одежу.
"Таки прийдуть, інакше вони не можуть", — твердо вирішив, зваживши всю дріб'язкову німецьку методичність.
Обережно з лісу вийшов на зруб, засіяний житом і просом, і, пригинаючись до землі, поповз в глибину поля. Зручно вмостився на клинчику муравки, що витягнулась біля почорнілого пня, оповитого, як вінком, пахучими переспілими ягодами дикої полуниці. Теребив наполовину вимолочені колоски жита і почорнілими зернами вгамовував різкий голод. Потім закусив ягодою і ліг обличчям до сонця. Уже засинав, коли знову болітце озвалося розривами гранат, пострілами з автоматів. І не стихали вони до самого вечора.
"Усіх чортів на болоті виглушать, — злорадно посміхнувся він, мерзлякувато поводячи мокрими плечима. — Хоч би малярія не вчепилась", — з неприємністю пригадав холодні докучливі приступи чіпкої хвороби.
Вночі знову по зорях прямував на схід. Голод зробив тіло легким: ішлося так, наче ноги ледь торкалися землі Зла упертість і відвага придавали сили. Не раз спадало на думку: буде про що розповідати друзям, коли добереться до своїх. Бо вірилось — рано чи пізно, а прибуде до завітної землі.
Перед самим світанком, перевіривши, що на дорозі нема свіжих слідів автомашин і німецьких чобіт, заскочив у невеликий, наполовину спалений хутірець. Довго і настирливо стукав у вікно, аж поки не зашамотіло щось у хаті і на порозі не з'явилась висока, з недобрим виразом, зігнута постать діда.
— Який там чорт спати не дає!
— Свої, діду!
— Свої на війні воюють, а не лякають нальотами старих. Чого тобі тре?
— Хліба трохи.
— Хліба? А сам додому дряпаєш, до жінки? Вояка!
— Ох, і неласкаві ж ви, діду.
(Продовження на наступній сторінці)