— Дурний, що не з того кінця вчепився за свою долю. Треба іншого було "батька" підшукати... Проторгувався. — Але вчасно спохватився: — Ти, Карпе, забудь ці слова. А то ще якась свиня прийме це всерйоз. І так у нас чого-чого, а гризні вистачає. Мало того, що "батьки" не миряться, так ще пішла колотнеча між нами і тими, що на заході відсиджувалися. Ці західники, повір і помовч, справжні єзуїти, вони тільки язиками таляпали, а тепер починають відтирати нас від влади.
Карпо ще одне помітив і в Крупяка, і в усіх націоналістів: були вони всі на один кшталт начинені однаковою начинкою.
"Не люди, а прямо тобі ковбаси одного заводу", — слухаючи різних ватажків "з проводу" та "батьків", насміхався в душі.
В перші дні не міг зрозуміти, чи то вони лукавлять, чи просто по-дурному вірять, що й справді фашист дасть їм самостійну державу. Не треба було і великого розуму мати, щоб зрозуміти, що їм тієї самостійності, як сліпому світу, не побачити. А от трублять про неї без угаву.
"Держи кишеню ширше. Такий уже німець дурний, щоб від такого багатства відмовитися. Краще б уже не крилися, що зв'язав чорт їх із Гітлером одним мотузочком". Але своїми думками ні з ким не ділився: на різні доноси націоналісти були чималими майстрами.
"Поживемо — розкусимо, що й до чого", — думалось. Навіть самому Крупякові не довірявся.
Другого дня з дозволу німецького коменданта села до школи повиганяли на збори селян. Прочитали кілька наказів, і кожен із них закінчувався одним — смертю. Потім довго і красномовно говорив Крупяк про "нові порядки", які заводять вони, націоналісти, при допомозі німців на Україні.
— Слава тобі, боже, слава тобі, боже. Недаремно двадцять років ждали, — похитував головою Созоненко.
— А землю нам, хазяїнам, скоро будуть наділяти?
— Скоро, скоро, — усміхнувся Крупяк. — Будете жити, як і жили колись.
— Ура! — не витримав Созоненко. Але перестарався — не догодив. Крупяк поморщив тонкого носа і строго обірвав:
— Не "ура", а "слава Україні, бо..."
— А вже тепер можна свою землю орати? — перебив хтось, і Крупяк знову поморщив носа і скривив губи: яка, мовляв, невдячність...
— Ні, панове, не можна.
— Чому?
— Іще не розроблена нова земельна реформа. На це буде наказ нашого друга — німецької держави.
— А-а-а... — протягнув хтось злорадно позаду.
— Зараз увесь грунт належатиме громадському господарству. Воно його оброблятиме, даватиме державі податки... Попереджаю, це тимчасове необхідне явище, а далі земля перейде до своїх господарів.
Але і цим Крупяк не втішив навіть завзятих прихильників, що двадцять років виглядали німця.
— Назвали б панщиною, а то "громадське господарство", — заремствували позаду голоси.
— Німецькою панщиною. А фашист обдирати уміє. Цей уміє.
— Та вже з першого дня показав свою науку.
— Цитьте, бо почує хто з їхньої братії, тоді і не відхрестишся і не відмолишся.
Наприкінці обирали старосту села.
— Панове! На нашу думку, і це погоджено з комендантом села, — найкраще обрати старостою розумного господаря Сафрона Варчука.
— Варчука! — гукнуло кілька голосів спереду, і сход боязливо почав розходитися по домівках, залишаючи біля школи споважнілих Крупяка, Варчука і Созоненка.
* * *
Поважно і шанобливо вони входять до хати Супруненка,. де тепер розмістився комендант села лейтенант Альфред Шенкель. В сінях на них налітає заплакана і перелякана Супруниха. Побачивши Варчука і Созоненка, відскочила назад, ні слова не відповідає на запитання, мов прокажених, обминає їх, рвучко вибігає на двір.
— Напевне, комендант приставав, — по-змовницькому подивився Созоненко на Варчука, і його червоне обличчя, пересипане потом і добірним ластовинням, розтягнулося в стриманій усмішці.
— Ні, — заперечливо крутнув головою. — Не таке лице у бабів, коли до них пристає мужчина. Ну, пішли з —богом.
Знову натягнули на обличчя статечно шанобливі маски і, згинаючись ще на порозі, увійшли до хати.
З другої кімнати чулось занепокоєне, часте кудкудакання квочки, жалібний писк курчат і шаркання підошов по підлозі.
Поскидали шапки, нерішуче прокашлялись. Созоненко рукавом витер піт і виструнчився, піднімаючи голову.
З напіввідчинених дверей виглянула продовгувата, білочуба голова коменданта. В одній руці тримав затиснуте па саму шийку неслухняне курча, у другій — закривавлене шило.
— Прошу до себе, — розтягуючи слова, привітно закивав до них головою.
І те, що побачив Созоненко, здивувало, неприємно вразило його і пояснило, чому так перелякано вибігла жінка з хати. Посеред кімнати, опустивши до самої підлоги зозулясті крила, бігала гострогруда курка. Замість очей у неї, мов дві брусниці, червоніли живі криваві ранки; кров із них текла на крапчасте підборіддя, падала на землю. Осторонь, неприродно опустивши голівки до ніг, кружляли курчата, також із виколотими очима.
— Хочу спостерігати, як фони шитимуть без очей. Інтересно, — засміявся балакучий лейтенант, але при гостях не продовжував свого досліду — випустив курча на землю, а закривавлене шило старанно витер ватою і поклав на вікно.
"Це ж йому все одно що курча, що людину замордувати. В цього рука не здригнеться", — з потайним побоюванням і повагою поглянув Созоненко на ніздрувате обличчя лейтенанта.
Було воно довгасте і однаково заокруглене з двох боків, схоже на добре вибілену сонцем перестиглу диню. Рідкий білий чуб спадав на безбарвні широкі, в сосонку, брови, біля носа прилипли дві тоненькі смужечки брудних вусів, надаючи всьому виразу нахабної безтурботності. Тонкі гострі вуха були втиснуті у вузький череп. І найбільше вражали очі своїм текучим невловимим переходом від одного виразу до другого. Здавалось, що сірі чоловічки були складені з сотні мерехтливих краплинок. Коли ж вони раптом зупинялися — ставало не по собі від їхнього мертвого сяйва, за яким ховалася водяниста порожнеча.
"Йому навіть приємно мучити, бути по сусідству зі смертю", — визначає Созоненко, стежачи за виразом обличчя коменданта.
— Пане лейтенанте, просимо до себе на обід, — низько поклонився, і рудий обважнілий чуб його відлип від пітного лоба.
— А це список неблагонадійних, — вийняв з кишені Варчук учетверо складений, перев'язаний стьожкою аркуш паперу.
— Гут, гут, — весело закивав головою комендант, і вони не зрозуміли, чим він був задоволений: чи запрошенням на обід, чи списком, чи тим і другим.
XVIII
— Ой, горе моє! Як ви не побоялися? У нас німці кругом стоять!
— Ну, на вашому кутку їх нема. Цілий день слідкував за селом. Як вас звати, величати?
— Марта Сафронівна.
— От і добре, Марто Сафронівно. Руку мені доведеться підлікувати у вас. Не побоїтесь прийняти?
— Чого там боятися? Та який із мене лікар. По-бабському тільки зможу.
— Давайте по-бабському. Все одно війна. Шептати почнете? Як воно: біг пес через овес, нічого не вадило псові,.нічого не вадило й вівсові, — усміхнувся, пригадуючи жарт Тура.
— Горе моє, вони ще й сміються, — розмотує Марта почорнілий бинт, потім краї рани змазує йодом, а саму рану промиває горілкою. Далі прикладає мазь, зварену з зубчастого столітника.
Прокинулась Ніна, шістнадцятилітня русява дівчина з сміливими обрисами похуділого обличчя, увійшла тітка Дарка, і всі скупчились біля лейтенанта, міркуючи, де б його найкраще переховати та як загоїти рану.
Вирішили, що найліпше перебути йому деякий час на горищі, а потім видно буде. Повечерявши, Созінов обережно поліз на горище і заснув чутким сном.
Третьої ночі, на здивовання всіх, сказав:
— Спасибі за ласку. Живим буду — віддячу. Всього доброго вам, дорогі, — зупинив погляд на сумовитому обличчі Ніни.
— Куди ж ви такі? — похитала головою Марта.
— До свого війська пробиватись.
— Так рана ж...
— У більшовиків рани загоюються на ходу.
— Хай вам щастить, — в пошані склала руки на грудях.
— Де не будете, а до нас після війни заїдьте, — промовила і зашарілась Ніна.
— Неодмінно прибуду, — поцілувався зі всіма і вийшов надвір, зберігаючи в серці образ жінки і дівчини.
— Я вас за село проведу, — Марта накинула хустку на плечі і обережно пересікла Великий шлях. Городами повела лейтенанта на царину.
Під великими зорями лежать мовчазні, неначе кладовище, села. Зрідка де, як висохлі кістки мерця, застукає автомат, розітнеться ніч криком чи стогоном, задзвенить кованими чужинськими чобітьми і стихне, неначе навіки. На обрії підводяться тихі прямі вогні, то одинокі, як зорі, то ціле море розіллється, і вітер донесе тривожне ревіння худоби, а голосу людського не чути. І дзвони німують, тільки гармати здалеку гримлять, шматують груди матері-землі, трупом, неначе снопами, устеляють незібрані прикляклі поля...
(Продовження на наступній сторінці)