— Товаришу капітане, старшина Кузнецов за вашим наказом з'явився! — уміло козиряє і хвацько пристукує закаблуками.
— Поділися мінами з партизанами.
— Мало їх у нас, товаришу капітане, — незадоволено витягується обличчя Кузнецова, і Сніженко в німому проханні не спускає очей з командира.
— Я знаю. Поділись по-братському.
— Це наполовину? — жахається старшина.
— Наполовину.
— Слухаюсь, товаришу капітане! — В голосі проривається явне незадоволення.
Сніженкові чогось здається, що Кузнецов неодмінно поскупиться, тому й пропонує свою допомогу старшині.
— Ходімо, — буркоче той, і вони через якусь хвилину починають на ходу розвантажувати віз.
Чорні, як черепахи, протитанкові міни зразу ж піднімають настрій начальникові штабу. Вивантажує їх з любов'ю, промовляючи ніжні слова. Кузнецов спочатку дивується, потім сміється і добріє.
— Бери! Грабуй! — в пориві щедроти він дає начальникові штабу три зайві протитанкові міни. — Закладемо їх зараз? — по-змовницькому підморгує білою, надломленою посередині бровою.
— Закладемо, — в тон відповідає зворушений Сніженко і кличе до себе підривників. Вони старанно викопують ямки, а старшина закладає, уміло опоряджує і маскує міни. За кожним його впевненим рухом, ніби зачаровані, затаївши подих, слідкують партизани.
— Товаришок, а на твоїх мінах підривалися фашисти? — таємничим шепотом запитує старшину молодий підривник Вадим Перепелюк.
— Підривалися. Я легкий на руку, — відповідає, не кидаючи роботи.
— То і на цих підірвуться? — довірливо питає Перепелюк.
— Неодмінно, — серйозно і пошепки запевняє Кузнецов. — Летітимуть, як з пушки.
— Вваак! — імітує вибух міни молодий підривник, і обличчя партизанів прояснюються.
— Противно ж вони крякають.
— Це дивлячись коли, — не погоджується старшина.
Його думка не доходить до партизанів.
— Прийомо-здаточні документи в порядку! — легко піднімається з землі Кузнецов, сердечно тисне руку Сніженкові і кидається наздоганяти колону. Партизани проводжають його вдячними очима.
— Разом посадили капусту, — з задоволенням крутить цигарку Перепелюк. — Передали нам вахту, значить — і місто, і села, і ліси, і орну землю. А кому будемо ми передавати?
— Народові, — коротко відповідає Генадій Новиков, не спускаючи погляду з міцної постаті старшини. Все рідше і рідше з'являється вона поміж деревами і незабаром зливається з чорноліссям.
Командир загону залишає біля замінованого поля на всякий випадок двох розвідників і хоче відвести загін у ліси.
— Може побудемо трохи тут? — зупиняє його Новиков. — Зовсім добре було б, щоб фашисти напоролися на міни. А вони, фашисти, неодмінно повинні з'явитися.
— Гаразд, почекаємо, — згоджується Недремний, виставляє дозорців, а загін розташовує в гущавині обабіч дороги. На Сніженка знову нападає приступ скупості.
— Три міни закопали. Хватило б і двох, — говорить наче сам до себе і непомітно стежить за командиром та комісаром.
— Жалієш, Вікторе Івановичу? — сміється Недремний.
Я ж не начальник боєпостачання, щоб не жаліти.
— Не скупися, Вікторе Івановичу. Коли на цих мінах щось підірветься — вони велику бойову роль відіграють для цого загону, — Новиков заспокоює Сніженка.
— Тільки це й спиняє мене.
Повільно, сумовито сочиться час. Здається, сонце навіки застигло в полинялому, полатаному білими хмарами небі, відається, небо те й робить, що розкружляє противне деренчання одутлих, з павучими хрестами самольотів. І раптом земля озивається неясним гулом. Новиков щільно прикладає вухо. до присушеної трави. Ніколи таким хвилюванням не наростав гул автомашини.
"А може наші?" — аж у холод кинуло.
З-за дерев з'являється розвідник...
— Їдуть! — повідомляє Недремний.
— Хто?
— Дві п'ятитонки з фашистами.
— З фашистами, — зашипіло навколо.
Партизани ще раз перевіряють зброю. Хтось із нетерплячих виривається вперед, але його повертає назад слово командира.
Гул наростає. Він озивається в долинці і в серці. Щось замерехтіло, і на дорозі з'являються землисті трьохосьові машини. Тепер у рев моторів вплітаються автоматні черги — фашисти, приклавши автомати до животів, навмання поливають свинцем мовчазний ліс.
І враз вибух, огонь, розпухла темінь, неймовірні крики, скрегіт тормозів, дружне "ура" і суміш пострілів.
Новиков не пам'ятає, як він кидається за рослим солдатом і з усього розмаху б'є прикладом рушниці по голові. Фашист падає в один бік, а його автомат — в другий. Хтось біжить до зброї.
— Не чіпай!
— Це ж я для вас, товаришу комісаре! У мене є. Роздобув.
— Все одно не чіпай.
— І не буду...
— Таки вислизнула жменька.
— Краще рисаків поперли...
— Генадію Павловичу, з перемогою! — підбігає Сніженко.
— А ти міни шкодував!
— Моя залишилася, — і усмішка самозадоволення грає на тонких устах начальника штабу.
— Ніколи, братці, не думав, що міни можуть грати! — захоплено пояснює комусь Перепелюк. — То так противно грюкали...
— А це кларнетами обізвалися? — дивується голос другого підривника. — Іще й краще.
— Правду старшина говорив.
Новикову хочеться підбігти, обняти всіх підривників... І найтяжчу годину життя освітлюють, огрівають немеркнучі просвітки.
XVII
Через кілька днів після вступу німців у село з поліцаями прибув Карпо Варчук.
— Навоювався? — розгладжуючи для поцілунку чорні, уже посолені сивиною вуса, задоволеним усміхом стрів його Сафрон.
— За совєти навоювався. А тепер за свою сорочку треба подумати.
— Ти б краще за шкуру свою думав. Погане, виходить, діло, — похмурнів старий.
— Чому? — здивовано поглянув на батька.
— Чому, чому! Залізяку на пузяку, — ткнув пальцем на автомат, — надокучить прикладати. Ще добре, коли б так обійшлося, а то покладеш голову десь, що й ворон кості не знайде.
— Чого це ви, батьку, по живому за упокой правите?
— Знаю чого. Бач, Ліфер Созоненко дурний, дурний, а хитрий — розумніший за тебе викрутився: вернувся додому і вже рознюхує, чи не можна якоїсь комерції відкрити.
— Так то природний спекулянт, а ми за самостійну соборну Україну і індивідуальну землю стоїмо.
— Ат, покинь мені про Химині кури торочити. І в своїх місцях при батькові тобі хватило б самогону, землі та баб. Знаю твою вдачу.
— Ну, ну, так уже й знаєте, — примирливо посміхнувся Карпо: "Старого дідька не проведеш ніякими ідеями, зразу в корінь дивиться".
— Що, воювати будеш?
— Ні, думаю в поліцію піти.
— Це другий вопрос, — повеселішав Сафрон. З городу прибігла мати, потім прийшли родичі і кілька в опереткових жупанах, з нагаями націоналістів. Почалася метушня, перебивчаста розмова, перепити — увесь той безлад, що буває при несподіваних зустрічах і п'янках.
Батько і старий Созоненко сіли поруч на одній колоді, простоволосі і сутулі.
"Неначе коршаки", — не втримавсь від насмішкуватого порівняння Карпо, повертаючись із саду з начальником районної допоміжної української поліції Омеляном Крупяком. : За ці дні надокучив йому балакучий начальник, як парена редька. Своїми широкими планами він просто замучив Карпа. . Молодий Варчук на своє служіння в поліції дивився просто, ясно: тепер настав його час пожити. Над Бугом він з м'ясом одірве з колгоспних масивів найкращі лани, захопить луги і млини. І, будьте певні, не один активіст згорбиться від роботи на його землі і млинах...
Ох, ті млини двоповерхові, ті питлі на димчастих, із сльозою, гранітних підмурках, ті колеса у зеленаво-синьому зітханні спіненої води! Вони і заколисували і в снах шуміли Карпові. І прокидаючись, ще довго наяву бачив чудесні видіння; м'яким гулом одзиваються важкі крупчасті жорна, струмками, потоками пливе ядерна пшениця, а поміж тими потоками зерна, як живі, проскакують, двоячись в очах, веселі червінці. Він, Карпо, не дурний у великі чини лізти — досить із нього і начальника кущової поліції.
Непевне багатство, що тече невидимими каналами чи лежить за його зором, не приваблювало молодого Варчука. Він хотів такого, щоб його можна було побачити оком, потримати в руках, стати на нього обома ногами. А таким багатством для Карпа були земля, млини, а не гонитва за чинами. То Крупяк — інша річ. Той тільки про своє підвищення думав і весь час нарікав на якогось дурнуватого полковника, що, на жаль, був радником у націоналістичного "провода". Крупяк в товаристві групи націоналістів якось їдко висміяв полковника, а хтось з послужливих доніс про це. І "блискуча" кар'єра Крупяка затьмарилась новою хмарою: замість начальника окружної допоміжної поліції його посадили тільки на район.
Раз навіть вирвалося в нього:
(Продовження на наступній сторінці)