Свіжозорані ниви обсівалися великими вечірніми зорями. В садах ніжно бриніли обволожені яблука і від легкого приторку вітру, злітаючи з дерев, щебетала роса.
По вінця налитий радістю, надіями, Леонід тихою ходою описував прощальний круг навколо села. Попрощавшись із комсомольцями, він схотів обійти ті простори, де його невтомна праця і юнацькі мрії аж в небо врізалися золотим колоссям, в браталися з широкими полями, дзвеніли ріками зерна. Нові почування, нові дороги підійшли до його серця, і якось по-іншому, виразніше, освітлювали пройдешні роки, що, наче добрий посів, упали в теплу, живу землю.
Трепетний, весь у думах, він фізично чув, як проростають ниви, окоріняються, з розгону вбігають у сині дощові хмари і, перемиті, пахучі, неначе; дівочі коси, спішать на сонячні причали.
— В Очерета і просо наче очерет.
— Земля тепер іншими законами живе. Більшовицькими...
— Як дорога під зорями, просвітліла.
Музикою з долини долетіли голоси і попрямували до села.
Хвилюючись, Леонід підходить до подвір'я Кушніра, перелазить через світлий березовий паркан і стає під яблунею, де не раз зустрічав свою Надію.
"Де б нам не прийшлося бути, ми завжди разом", — зітхаючи, пригадує вірну клятву.
Спинаючись на ніски, він бачить, що в хаті, схилившись над столом, сидить Кушнір. Широке чоло його взялося зморшками, а руки обережно тримають великий лист паперу. Леонід з нежданою любов'ю помічає, вірніше — відгадує ті дорогі риси, що подібним відбитком окреслились на обличчі дівчини.
"Він же мені батько", — вперше у всій глибині розкривається перед ним нове почуття.
"Зайти б до старого. Так хіба ж зрозуміє, що в мене на серці? Ще з хати нажене. Згадає усі мої слова. Гарячковитий... А його ж сьогодні в партію прийняли! Свято в чоловіка!" — згадує і рішуче прямує до хати.
Коли рипнули двері, Кушнір навіть не одірвався од столу, зосереджено розглядаючи розкладені папери.
На чималому письмовому столі підносилися дві високі вази — одна з букетом червоних жоржин, а друга... з електричною лампочкою. '
— Дозвольте вас привітати з великим днем, — натягується голос у хлопця.
— А-а, це ти, Льоню, — підводиться з-за столу ширококостий голова. На хвилину здивовання ворухнуло його бровами, дрогнули уста. — Спасибі, Льоню. І тебе вітаю. Сідай, сідай, будь гостем... А Надійки нема, — сказав із тихим жалем.
— Знаю. Я до вас зайшов.
— Машина потрібна? Вже дав розпорядження. Знаю твою гордість — сам не підійдеш. Все думаєш, що вредний голова. А голова не для себе старається. Поїдеш, Льоню, грузовою, а нарік, дивись, легковою привеземо.
— Я не за машиною. Прийшов попрощатися.
— Попрощатись? Згадав таки й мене, — здивувався і щиро зрадів Кушнір. — Оце добре. Зараз гукну стару, щоб щось видумала.
Він побіг у другу хату, швидко повернувся, задоволене показав рукою на стіл:
— Бачиш, які проекти садиб? В Київській міськраді дістав, бо наша туго обертається. І вже ніяк не можу лягти, щоб перед сном знову не розглянути їх. Навіть стара гарикатись почала. Та позавчора і її спіймав біля планів. Мусить помовкувати тепер... Хороші є будиночки на три-чотири кімнати. Тільки такі будемо будувати. Завтра на президії круту заборону винесемо: без проекту не дозволимо навіть хліва поставити. Годі підривати авторитет колгоспного села. Воно як лялечка повинне бути. Для вас, шибеників, стадіон збудуємо; ганяйте свій футбол. Тільки глядіть, щоб із своєї сітки м'ячі не таскали... Подивись на цей план. Не хата — картина. — Відбіг на віддаль і залюбувався. — Тільки тинів ми не будемо городити — обсадимо будівлі бузком або жовтою акацією. Це Марта Сафронівна до такого додумалась.
— Поправка інтересна. Поетична.
— Ми таким будівництвом розмахнемося. Є чим розмахнутися. Цегельню побудуємо. Глина ж у нас як масло, — і зразу осікся, згадавши, що про цегельню йому вже давно говорив Леонід. Косуючи, поглянув на хлопця, але в того очі світилися не насмішкою, а здивованням і задоволенням.
Степанова дружина, струнка чорноока молодиця, внесла вечерю і вино.
— Ти б, може, кудись свої плани забрав звідси? — звернулась Ольга Вікторівна до Степана. — Ніякого їм відпочинку нема.
— Нема, нема, — погодився чоловік. — Тільки я з хати, так жінка коло них, як біля дзеркала, вертиться і свої доповнення видумує, їй, Льоню, в цьому проекті вікна не подобаються. "Малі, — каже. — Хочу таких, щоб половина землі та три чверті неба вміщалися в них". На менше ніяк не погоджується.
— Послухай його. Він ще не такого наговорить про все. Бачиш, — показала на лампочку, — ще коли електрика буде, а в нього цей букет стоїть. Каже — ця лампочка щодня йому, старому, зарядку дає. — Ольга Вікторівна сіла біля Леоніда. її виразні очі з материнською любов'ю дивилися на хлопця.
— За нашу партію, за нашого вождя, — підніс угору чарку Кушнір. Випивши, уже не міг всидіти за столом. Хотілося багато-багато розказати цьому завзятому хлопчиськові, що, як думалося, мало його розумів, мало оцінював господарські турботи. Але строгі погляди владної дружини трохи зупиняли його. Тому про себе, хоча й на прощання, не доводилося говорити.
— А тепер, Льоню, вип'ємо за сибіряків. Хороших вони урожаїв домоглися. Позавидувати можна. Будемо змагатися з ними... Ех, Льоню, яке у нас життя настає. Та що ти розумієш у житті, коли тобі тільки двадцять років. Ти вже, вважай, мало не на готовенькому виріс... Слухав учора лекцію астронома? Здивував він людей: світло зорі, каже, п'ятдесят років іде до землі. Ну й що ж із того? Нам легше від цього було? А от світло з Кремля двадцять років ллється — і наша земля на всі віки ожила. Оце тобі астрономія. Нам вона все життя освітила. Стара, ти ще коло планів крутишся?
— А знаєш, Степане, воно зовсім було б не погано, аби дахи нових хат фарбувати тільки блакитною фарбою або толем крити.
— Ще щось видумала?
— Нічого не видумала. Треба, щоб і окові було радісно дивитися на нові будівлі. Оці чорні, як хрести, стріхи, або ржавчина черепиці тільки сум на душу наганяють.
— Ти бачиш, що заговорила, — звернувся Кушнір до Леоніда. — Я думаю, чого це вона так пильно до книжок про мистецтво припала?
— Тільки для цього й припала, — насмішкувато поглянула на чоловіка. — А чим погано, коли тобі в садках, неначе в зелених берегах, голубими озеречками розіллються покрівлі?
— Так, наче льон зацвіте, — зразу знайшов своє визначення господаровитий Степан. — Ні, Льоню, з твоєї тещі толк буде, — і зразу ж осікся під суворим поглядом Ольги Вікторівни...
Леонід пізно повернувся додому і відразу заснув. Він не чув, як над ним нахилилось материне обличчя, як за вікном важко гупали доспілі яблука і співали дівочі голоси про кохання.
Молодий сон десь аж над обрієм розвішував контури далекого і рідного міста. І Леонід прямував до столиці широкими вулицями нового села.
Великі вікна, що половину землі вбирають, переливалися зорею, рівні асфальтовані шляхи летіли в простори і пахли свіжозораною ріллею.
Увесь вчорашній передосінній вечір на полі промайнув над хлопцем. Навіть голоси з долини ожили...
А потім, перегойдуючись, над полями завихрив блакитний сніг, і все побіліло, заіскрилося, притихло...
Ось він виходить зі своїми друзями до ріки. А сніжок пахне березневими приморозками і березневим відсонням.
— Хлопці, уже пора сонце неводом витягати, — промовив, підходячи з друзями до самої кайми небосхилу.
І сонце, почувши молоді голоси, велично виплило на круту луку голубого шляху, розлилося золотою повінню. Під снігом враз затокували струмки, потім на ранній зелені блакитними блискавцями затрепетали потоки, і всі шляхи, усі села бризнули рясним теплим цвітом.
На широкі поля, гордовито і радісно, поспішала його велика рідня. Заметіль співучого цвіту устеляла її дороги, і дівочі коси грали промінням та яблуневими пелюстками. Потім з-під цвіту, як табуни снігурів, заколивались червонобокі яблука, і синіми дощами пролилися сливи... А самого ж дощу нема!! Сонце переплавило всі хмари, і колос, задихаючись од спеки, простягав до людей свої теплі дитячі ручата, просив захисту і порятунку.
— Господарі, повертайте ріку на поля! — звідкись долітає владний і стурбований голос Степана Кушніра.
Внизу загуділи мотори, і вода схвильованим контральто почала підійматись по нагрітих трубах, перехлюпнулась на ниви і зашуміла зеленими подолками по усьому полі, не оминаючи ні одної стеблини... І щасливий колос на всі боки поклонився людині...
— Вставай, Льоню. Світає!
XXXIV
Осінь. Золота осінь.
В ясному, чутливому небі білосніжними айстрами пропливають хмари; на деревах чіткішає різьба пурпурових узорів, а всі дороги дивовижно пахнуть свіжим зерном і яблуневим повівом. Ранки стоять наче вино. І Кушніреві приємно бачити, як на шляху, з-під самого сонця, чорними веселими краплинами одриваються машини і, збільшуючись, летять живим пунктиром до села.
Давно вже виконано першу заповідь перед державою; уже гарячі трудодні повновісно вляглись в засіках колгоспника червленою пшеницею, самоцвітами гречки, сипким бісером проса. І Кушнір тепер з хвилюванням стрічає машини; на них похитуються усипані живицею соснові дошки, сіріє згустками туману цемент і червоніє полуницею дзвінка цегла.
(Продовження на наступній сторінці)