Молоді білозубі шофери, сміючись, молодцювате пролітають біля свого голови і повертають до просвітленого Бугу.
"Орли", — любовно проводжає очима Кушнір своїх комсомолят і довго вагається: чи піти на будівництво електростанції, чи до сіячів. Воно і незручно знов повертатися до річки, але ж при розвантаженні ще може щось трапитись. Кушнір явно обманює себе: знає — все без нього буде гаразд, але, надавши обличчю заклопотаного виразу, круто повертає до Бугу. І хай тепер попробує який-небудь скалозуб пирхнути, що голова днює і ночує на будівництві! Чортові непосиди. Знайдуть яку-небудь слабість у чоловіка і вже будуть переморгуватися і непомітно кривитися при ньому, поки щось нове не відшукають. А про лампочку у вазі вже навіть в районі знають. Певне Борис Зарудний роздзвонив по усіх усюдах. Вертун нещасний. Та премію доведеться видати хлопцеві: не працює, а творить.
Здалеку чути, як бринять сокири, гупають молоти, щебече камінь. В ці радісні звуки вплітається шум машин, спів течії, плескіт весел, мелодійна мова, і з обличчя Кушніра змивається заклопотаний вираз. Він уже не помічає, як будівники, зиркаючи на голову, доброзичливо пересміхуються між собою, говорять про якісь магнітні хвилі, що впливають на декого з начальства.
— Борисе, про який ти там магнетизм розбалакався? — крізь задуму схоплює заплутану нитку жарту.
— Про який там магнетизм? — . спочатку ніяковіє Борис Зарудний і зразу ж веселіє: — Ми говорили, Степане Михайловичу, про ту властивість намагнічення, яку має вся земна куля,
— І твій язик, — серйозно додає Кушнір.
Навколо вибухає неймовірний регіт. Одначе Борис не розгублюється — він знає, чим можна вразити Кушніра.
— Степане Михайловичу, через шість днів ми з дериваційним каналом покінчимо.
— Як через шість днів!? — радіє і робить вигляд, наче нічого не знає про нові наміри молоді.
— Покінчимо, Степане Михайловичу. В нас уже все розраховано!
— Так нещодавно ж були інші розрахунки?
— То нещодавно. А це сьогодні! В соцзмаганні ми ростемо по геометричній прогресії.
— Ну, спасибі, молодята. Порадували старого. Будівники з Багрина здорово обігнали нас?
— Ні, майже рівно ідемо.
— Майже рівно? Це добре. А от коли б нашу рівну лінію вище, вище, соколом пустити? Стрілою!
— Тяжкувате буде, — завагався Прокопчук, — там раніше почали роботу.
— Знаю, знаю, що тяжкувате. Проте честь яка! — поспішно говорить Кушнір.
— В Багрині більші можливості мають. У графіку вище нас стоять.
— Сонце має більші можливості, аніж місяць. А восени, дивись, місяць вище сонця підіймається! — згарячу хапається Степан Михайлович за перший, що надбіг, образ.
Навкруги зарясніли усмішки.
— Подумаємо, — рішуче говорить Зарудний.
— Варто, варто подумати, — прямує до мулярів. В цій роботі Кушнір знає толк; міцні пальці його так бережно й уміло ходять біля каміння, наче це не брили, а теплі клубки сірих ягнят.
Високий день стоїть над заріччям, і гомін будівництва котиться аж до окрайців бузкового небосхилу.
Не минає і кількох днів, щоб на будівництво не заглянув Іван Васильович Кошовий, і тоді Кушнір розцвітає усмішкою, на диво схожою на усмішку деяких колгоспників, коли ті стрічають голову біля ріки. Іван Васильович завжди приїжджає в обідню перерву або надвечір, перед закінченням роботи. Тісним колом обступлять його колгоспники, жадібно ловлять кожне слово і про великого Сталіна, і про міжнародне становище, і про електрифікацію, і про стахановський рух, і про досвід передовиків, і про новинки в літературі. Буває, вечір прихилиться до селян, похолодіє камінь, всіваючись росою, а тепла задушевна розмова розкриває нові обрії, сповнює гордістю серця і наснажує новою силою руки. Ці серця і руки не просто орють поле, мурують камінь — вони вкладають свій труд, любов і надії в основу величної будови комунізму.
Сьогодні ж Іван Васильович забарився. Давно Полікарп Сергієнко повідомив Кушніра, що машина секретаря райпарткому промчала шляхом до села.
"Напевне, підманув, а тепер посміхається собі в куці вуса", — починає сердитися голова на Полікарпа, знаючи вдачу луговика.
Одначе Сергієнкові й на думку не спадало посміятися з Кушніра. Іван Васильович, проїхавши селом, повернув на колгоспну пасіку.
У тінистих лісах просівався сонячний дощ; по його тремтливих, золотистих струмках тихо опускалися на землю крихітні човники листу. З дубів та чагарників звисали грона дикого хмелю, ніжний аромат переснував усе повітря.
Марка Григоровича у хаті не було. Над вікнами сміялися разки зубастої кукурудзи, біля призьби грілися на сонці мішки з чорним дрібним насінням синяка. Іван Васильович догадався, що старий пасічник обсіває "ледащу осичину" — піскувату підлісну ділянку, де нічого, крім убогих кущиків осики, не росло. Садом попрямував до узлісся. Незабаром до птичого щебетання почав просочуватися відгомін розмови. З-за дерев замаячіли людські постаті, коні, сівалка.
— Марку Григоровичу, ти знову про пасіку думаєш? — розкочується густий сміх. Біля пасічника стоїть кремезний Олександр Петрович Підіпригора.
— А чого ж? Про пасіку.
— І не надокучить про одне й те ж саме думати? , — Я ж кожен раз про нове думаю.
— Оце до діла сказав, — схвально промовив Підіпригора. — Так нас Іван Васильович учить: кожен раз про нове думати, щось нове шукати і знаходити.
— Аякже. Сам поміркуй: раніше увесь віск церкви пожирали, повітря чадили ним. А тепер наша продукція сорокома течіями розтікається в сорок видів народного господарства. Інтересно? Значить, не обгородилося пасікою і лісами моє життя, не чадить плаксивою свічечкою. Та нащо тобі краще: поглянеш у небо — летять самольоти, а в тебе серце співає, бо твій віск і авіації служить... Іван Васильович якось говорив: у нас в Радянському Союзі бджіл більше, ніж у Сполучених Штатах Америки, Японії і Німеччині, взятих разом.
Радісно?
— Радісно, — погоджується Підіпригора.
— А простий собі дід Синиця хоче, щоб у нас було бджіл більше, аніж у всьому світі... Оця казка, що про медові ріки говорить, впритул підійшла до колгоспної пасіки. Звідси вона справжніми ріками потече. Є тут над чим подумати?
— Є, Марку Григоровичу. Тому й синяк ciєтe?
— Тому й сію Він на цьому піщанику десять років мені ростиме, фацелію ж щороку треба сіяти . Зруби ж ми липою засадимо Гектар липи шістнадцять центнерів меду дає.
— Сто пудів? — вражено вигукнув Олександр Петрович.
— Сто пудів! От тобі й нова медова річка. А ти говориш, що я про одне й те ж саме думаю Коли в чоловіка думки на одному місці крутяться — це вже не чоловік, а карусель.
Сміх покотився узліссям. Забряжчала штельвага, і сівалка рівно пішла понад лісом.
Марко Григорович перший побачив Івана Васильовича. Зрадів, заметушився і зразу ж повів секретаря райпарткому до питомника. Молоді волоські оріхи рівними зеленими рядками відбігали од пожовтілого саду. Осінь не торкнулася ні одного листка памолоді. Густий оріховий настій піднімався над теплою землею і з'єднувався з хвилями прив'ядаючих лісових соків.
— Марку Григоровичу, тепер видно вам оріхові шляхи, рівні, широкі, врожайні? — ясно дивиться в бузкову даль Кошовий, наче там, розводячи багрець і позолоту дібров, поспішають у поле духмяні дороги.
— Видно, Іване Васильовичу. І досі дякую за науку товаришу Маркову... Поїхав чоловік од нас, а сліди його живими дорогами підіймаються. Ніяким вітрам їх не здути, ніяким зливам не змить. От в чому сила чоловіка.
— Більшовика, — коротко промовив Іван Васильович.
— Більшовика... Оріхові шляхи! Не сіра осіння голизна, не плакучі ниточки вербиці, а гіллясті врожайні шляхи Яка то розкіш!
— Не розкіш — життя наше. Багате, красиве, радянське Дівчата приносять пісню в лісовий сад, і ласкава задумана осінь стає молодшою. В плетені з червонолозу кошики влягається золотистий пармен, соковита з краплинками ластовиння дубівка.
Марта Сафронівна, ніяковіючи і червоніючи, вітається з секретарем райпарткому. Вона й сама зараз рум'яна, дорідна, мов погожа осінь
— Що нового, Марто Сафронівно?
— Урожай збираємо . Дівчата мої на обідню перерву ходили в ліс по гриби.
— Назбирали?
— Багато. Може зготувати вам на багатті? Щоб димом і лісом пашіли?
— І щоб потім губ-губ кричав? — згадав подільську примовку про гриби
— Не кричатимете. Дівчата мої почали у листі пекти гриби, а потім, дивіться, така догадка їм прийшла...
— Яка? — одночасово запитали Іван Васильович і Марко Григорович.
— Пізньої осені згромадити і спалити листя. Скільки тоді попелу в нас буде, та й шкідників поменшає.
— З-під самого носа перехопили ідею. Формені непосиди, — похитав головою Марко Григорович.
— Молодці ваші дівчата, Марто Сафронівно, — прямує до гомінкої бригади Кошовий. — Цю думку треба в широкий світ пустити.
— Прямо з-під самого носа вихопили ініціативу, — ніяк не може заспокоїтися пасічник. — Більше думати почали люди про колгосп.
— І щоразу про нове думають.
Марко Григорович допитливо поглянув на Івана Васильовича. Але той рівно закінчує думку:
— Це тому, що колгоспне життя уже твердо увійшло в наш побут.
(Продовження на наступній сторінці)