— Ні, розумію, Дмитре, розумію, бригадире... Твою думку я перехоплю і розкажу її на своїй бригаді. Підберу приклади, висновки потрібні так зроблю, що ти тільки очима лупатимеш! — і засміявся. — Бо ти ж на зборах пару слів докупи не зв'яжеш. Коли б до твоєї грамоти та ще язичок, ну, хоч половину мого... А я зумію своїх хлопців крутнути.
— Е, ні! — схопився Дмитро. — Коли на те пішло, то вже говори на зборах обох бригад — твоєї і моєї. Тільки так треба підготуватися, щоб наші бригади почали вириватися на перші місця. По всій області. Хватить сили?
— Повинно хватити. Тоді наші збори відкладемо до дня врожаю... Ти післязавтра на нараду агітаторів поїдеш?
— Думаю.
— А сам швидко агітатором станеш? — приснув Варивон і, косуючи оком, відступив од Дмитра. Той тільки брови насупив.
— Варивоне Івановичу! Варивоне Івановичу!
З горбка в новому костюмі звивисто біг стежкою невеличкий проворний Борис Зарудний. Русий, вибілений сонцем чуб обвівав його смагляве чоло.
Глянув Варивон на хлопця і покотився зі сміху. Дмитро незрозуміло знизав плечима.
— Як товарообмін пройшов? — мало не плачучи від реготу, запитав Варивон Бориса.
— Краще всіх! — задьористим тенорком відповів Зарудний і теж засміявся.
— Значить, повернули піджак?
— Повернули, ще й яблук на дорогу дали. Та яких яблук! Пригощайтесь.
Поглянув Борис на Варивона, і знову обоє заколивалися від сміху.
— Борисе, розкажи Дмитрові Тимофійовичу про свої митарства.
— Та... — завагався хлопець. — Ще як докладуть комусь, то все село насміхатиметься. Кушнір, гляди, на зборах у краску введе. Тоді й на люди не показуйся.
— Ніхто не знатиме. Що ти, Дмитра Тимофійовича не знаєш?
— Уже обоє щось натворили? Ну, говори, Борисе. Знаю: ремінець давно плаче по твоїй спині.
— Еге ж, плаче, — покірно погодився Борис і весело покосився на Варивона. — От і скажи їм що-небудь. Ніякої підтримки не буде, — по-дитячи правдивими очима глянув на Дмитра, а самому аж нетерпиться розповісти свою пригоду статечному бригадирові.
— Та розказуй уже.
— Еге, розказуй, — знову завагався для виду Борис, а потім махнув рукою, мовляв, де моє не пропадало, і, аж міняючись від задоволення, почав своє оповідання.
— Ну, самі ви знаєте: наша бригада за більшовицький урожай проса б'ється. Уже в нас такі волотки висипаються, що очей не одірвеш: одного в пригорщі не втиснеш, не волоток, а зразу ледве не цілий сніп... Коли, як на гріх, почув я, що в Багрині зав хати-лабораторії новий гатунок проса виводить. Дременув я туди, а цей завідуючий Федір Хмара обміряв мій незавидний ріст, спитав, чи не школяр я, і навіть до проса не допустив. Ще й насмішку на мій новенький костюм пустив: "Це у вас усі такі женишки чистенькі і малюсінькі?.." Такий вредний чоловік. Ну й що б мені було після цього прийти додому і розповісти про все своєму бригадирові? Так ні — якийсь дідько спокусив самому знайти дане просо. Виждав я вечірню годину, коли Федір Хмара кудись відлучився, і гайда на город. Пробираюся садком, коли дивлюся на одну яблуню, а там плоди ну прямо, як на зсипному пункті: різних форм, кольорів і величини, "їй-право, чоловік вегетативною гібридизацією займається", — подумав і сам не знаю, як воно сталося: скинув піджак — і на яблуню. Не встиг я навіть налюбуватися тим деревом, аж чую такий приємний співучий дівочий голос:
— І не стидно вам, товаришу? Такий великий, а по садках лазять.
Глянув униз — стоїть там дівчина і тримає в руці мій новенький піджак, шовковою підкладкою уверх. Тут картуз із мене, ну а я за ним навздогін. Скотився з дерева, хотів розмову ніжну завести, та дівчина ні одному моєму слову не вірить і дивиться на мене з цілковитою підозрою. Нарешті відкопилила губки і ошпарила мене: "Товаришу, чи ви сором дома залишили, чи зроду його не мали. Вам простих яблук нехватило, що ви на дослідне дерево полізли? Про піджак з батьком поговорите" — і брязь дверима перед моїм носом. Настрій у мене на перемінне пішов. Одначе духом не падаю: приземлився біля клуні і не спускаю очей з хати. Згодом виходить моя дівчина з дійницею доїти корову, чогось сама собі усміхається і навіть пісеньку наспівує. Видно, ніяк її совість не гризе за мою одежинку. Тільки зашипіло молоко по денці, а я — в хату. Зирк туди, зирк сюди — нема піджака. Неначе злодій, відчиняю комод — і дівочі плаття пахучою шовковою піною обвіяли мене. Та мого одягу нема. А тут уже хтось біля порога гупає. Я аж скрутився, коли почув, як дзвякнула клямка, — і шур під ліжко. Лежу, дух затаїв. Входить якийсь парубок, сів на лаві, прикипів до вікна і все якісь сумні мелодії перебирає, одну печаль наганяє на мене. Скоро і дівчина прийшла. Ну й почалися у них поцілунки навпереміж з зітханнями. "Еге, та тут історія ледве не така, як і в нашого Леоніда Сергієнка" — думаю собі, вислухавши про всякі суперечки хлопця з Федором Хмарою. Щось вони на науковому грунті, на гібридизації не помирилися. От і не хоче старий віддавати своєї Марії за Левка; Марія радить почекати, поки батько перегнівається; батько ж довго сердиться, а Левко на зло йому хоче зараз одружитися, навіть дорікає Марію за повільні методи в особистому житті. Говорять вони, аж знов щось загукало біля хати.
— Ой, батько йдуть! — скрикнула дівчина. — Левко, де я дінусь з тобою? — і голос тремтить у бідної, мов струна.
Левко сюди-туди — і бух під ліжко, ледве мене не притовк. Входить Федір Хмара і прямо з дверей:
— Маріє, подай наші записи, приїхав один науковий робітник. Інтересується новим ділом.
— Ви і його з хати-лабораторії наженете...
— Е, ні, це мічурінець, а не безплідна деревина.
"Ага, зараз він піде" — подумав і вже міркую, як би заручитися підтримкою у Левка, хоч він очима аж навпіл розколює мене: видно, думає, що я конкурент йому — потай до Марії ходжу.
Старий уже бере записки, а я легше переводжу дух. Коли тут вбігає на поріг цуценя; потерлося біля ноги завідуючого, потім насторожилося, повело лопухатими вухами і дзяв та дзяв! Таке їдке собаченя трапилося — зроду не бачив. Потім прямо до ліжка і гавкає, аж головою до підлоги припадає. А потім мене за ногу і — гаррр...
— Маріє, що там таке? — заглянув старий під ліжко і за онишник. — Ану, герої, вилазьте!
Вилізли ми і пил з себе не струшуємо.
— Ааа! Женишки! Ось я вас зараз поженю! — замірився онишником. А це дядько такий: раз звезе — і не пікнеш. Вредний чоловік. Я в цій ситуації навіть за піджак забувся.
— Федоре Петровичу, я вам усе чисто розкажу! — кинувся до завідувача.
— Вислухаєм, вислухаєм доповідача, — а сам двері на клямку і коло порога на варті стає.
Говорю я, а в нього очі все злішими і злішими робляться, а коли згадав про яблуню, аж закипіли. Але зразу ж я якось про просо заговорив, про наші волотки. Бачу: подобрішав чоловік.
— А ти не брешеш? — питається.
Усіма культурами я заприсягнувся.
— Тоді так зробимо, — вирішив Федір Хмара, — ти принесеш мені пару волотків, і коли вони справді чогось варті, тоді віддамо піджак... Ну й віддав. І вас, Варивоне Івановичу, запрошує до себе в гості. Хороший чоловік.
— Неодмінно треба піти. Дмитре, підеш зі мною?
— Аякже...
— Тільки вибери кілька кращих стеблин гречки: не з порожніми ж руками іти до чоловіка.
— Та вона ще тільки наливає... — завагався Дмитро. — Може краще, коли достигне?
* * *
Григорій, сп'янілий од радості, привітань, подяк і утоми, прямував до Бугу. Його тіло солодко пощипували зерна і остюки; щеміли руки, натерті гузирями мішків. Рожеві надії і доброта до всього світу, людей охопили його своїм щирим теплом. З радістю згадав привітання секретаря обкому ВКП(б), подяку Кошового, усміхнувся сам собі. "Усе село зробити передовим, на всю область! Щоб до нас з'їжджалися дивитись, як ми живемо, вчилися в нас". — І в уяві бачив обриси нових будівель, бачив у кожній хаті те, про що стільки думалося ще з тих днів, коли тільки поступив у СОЗ.
Ой заговорило жито під вітрами:
А вже їдуть женці з срібними серпами.
Тихо пустив пісню вузькою дорогою, що, звиваючись, бігла поміж нагрітими за день пшеницями. І сам відчув, як пісня його переливалась сердечними хвилями, що знаходять відгук в чиємусь серці.
Незабаром великі зорі засяяли над ним і під ним. Сонно зашепотіли прибережні трави, десь біля острова, як дитина у півсні, обізвалася вода. Григорій горілиць ліг на траву; на сплетені руки поклав голову, задивився у безхмарне високе небо. Простигши, уже хотів скупатися, але нижче, біля дослідної станції, почув чиїсь обережні кроки. І собі підсвідоме обережно подивився вдалину.
З високого берега сторожко спускалась людина з чимсь чорним, очевидно мішком, за плечима. "Моторний, — пізнав у темряві. — Чого йому?" — і пригадав обережний натяк Романенка, мимохіть кинуті ним слова біля молотарки, злу пораду Моторного. Прокинулась настороженість і почала ще більше зростати, коли внизу забряжчав ланцюг, на якому був прип'ятий човен.
(Продовження на наступній сторінці)