— Авжеж, Мар'яно! — зіскакую з саней, наближаюсь до неї і бачу перед собою великі-великі очі, над якими сполохано б'ються віночки вій.
— Ой! Михайлику! Як ти виріс! — Мар'яна однією рукою тримає дитину, а другою обіймає мене. — А ми їдемо до вас на щедрий вечір.
— Справді?
— Справді. Добрий вечір, Любо! Добрий вечір, дядьку Себастіяне! Ви й досі головуєте?
— Та головую.
— І мій теж. Маю тепер клопіт на свою голову.
Дядько Себастіян нахилився до вуха Мар'яни:
— А він і зараз тебе зіронькою зве чи, головуючи, забувся?
— Та... таке й скажете, — засоромилася Мар'яна.
— Говори, говори.
— Зове ж... коли треба піддобритися, - закохано дивиться на свого мужа, а той лише поводить могутнім плечем і розквітає в добрій спокійній посмішці велета.
— Тіточко, а у вас дівчинка чи хлопчик знайшовся? — вже припадає до дитини Люба й щось агукає їй.
— Хлопчик... — і так гарно сказала, нахиляючись до нього: — Росте собі дитя!
— Їдемо ж до нас! — запрошую і гостей, і дядька Себастіяна, і Любу. — У нас і риба свіжа є!
— Коли свіжа, то мабуть, доведеться поїхати, — весело мружиться дядько Себастіян і віжками руйнує на коневі паморозь.
І знову заспівали санки, і спросоння зітхнула, затьохкала крига на ставу, і заагукало біля грудей матері дитя. А над нами мерехтять і не падають зорі, а поперед нас вихоплюються і вихоплюються тихі вогники, а біля них озиваються голоси щедрівників:
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на весь вечір...
І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі, де є зорі, і добрі люди, і тихі вогники, і щедрі вечори...
Київ — Ірпень — Дяківці
1966