Раптом біля шкільної огорожі верхи на коні з'являється дядько Себастіян. Поперед нього на сідлі лежить якийсь чималий ящик. Ось голова підвівся у стременах, скочив на землю і поперед себе поніс ящик до школи. Я вибігаю назустріч дядькові Себастіяну, вклоняюся і питаю:
— І ви до нас?
-І я до вас, Михайлику.
— Може, вчитися?
— А що ти думаєш: з великою охотою сів би за парту. Здоровлю тебе з першим днем навчання.
— Спасибі. А що ви несете?
— Дивись! — дядько Себастіян ставить на землю розділений на дві половини ящик, а в ньому аж висяює ціле багатство: одна половина забита пахучими, як цукерки, олівцями, а друга — школярськими ручками. Я ніколи не бачив стільки такого добра й розгубився перед ним. — Що, Михайлику? — кумедно підморгнув мені бровою дядько Себастіян: йому й самому приємно дивитися на цей скарб.
— Де ж ви дістали стільки?
— Аж у Вінниці.
— І що з цим добром будете робити?
— Віддамо учителям, а вони роздадуть учням.
— Це, виходить, подарунок нам? — радію я.
— Подарунок від незаможників: ми не вчились, то вчіться ви, в люди виходьте! — Враз дядько Себастіян хмурить свою брову, під якою щойно тримав веселощі, і пальцем торкається до моєї шворочки на шиї. — А це, халамиднику, що за новина у тебе?
— Яка ж це новина? Ув'язують школярі до шиї олівці, ув'язую і я.
— То бідність наша ув'язує! — гнівається на когось дядько Себастіян, розриває мотузочок і вивільняє од нього шию і олівець. — Чуєш, Михайле, ніщо не повинно гнути людину чи висіти в неї на шиї: ні ярмо, ні ланцюг, ні хрест, ні навіть олівець! Зрозумів?
Я тоді не дуже збагнув, чого дядько Себастіян так обурився на мій мотузочок, здивовано принишк. А голова комнезаму вийняв з кишені піджака спочатку якусь книжку, потім олівця, що теж пахнув цукерками, і простягнув мені.
— Ось тобі від мене.
— Може, не треба? — засумнівався я.
— Чого це не треба? Пиши на здоров'я. Я засміявся.
— Ти чого хихоньки справляєш? — під брову дядька Себастіяна знову прибилась веселість.
— Чого? Я чув: пийте, їжте на здоров'я, а от щоб писати на здоров'я — не чув.
— Іще почуєш, — маєш час. Всякі паскудники он таке пишуть, що й здоров'я, і навіть життя забирають у людей. А нам треба писати тільки на здоров'я людям.
— Дядьку Себастіяне, що то за книжка у вас?
— Політграмота.
— Політграмота? Це ж про що?
— Як тобі сказати? — зібрав на високому чолі з півдесятка зморшок. — Ось космографія — це наука про те, що робиться на небі, а політграмота — що треба робити на землі. Візьми собі на днину, може, щось учитаєш, — дядько Себастіян дав мені книжку, підхопив ящика з школярськими скарбами й пішов до вчителів.
Мене одразу ж обступили школярі, розглядаючи і олівець, і нову книгу.
— Везе ж декому, — заздрісне говорить Улян і так само, як нещодавно в шапочку, тицяє пальцем у книгу: — І що то за штука — політграмота? Знаєш, чи де там?
— То чом не знаю? — відповідаю запитанням на запитання і пускаюся берега: — Є дві найвищі науки — космографія і політграмота...
— Чим же вона найвища?
— Сам подумай своєю головою: просто "грамота" є звичайна грамота, а тут ще попереду стоїть "політ", тому вона і є високою наукою.
Це пояснення задовольняє і Уляна, і мене, і школярів. А щоб зовсім не забрехатися, я швидко вскакую в школу, і тут мене в коридорі стрічає Люба.
— Михайлику, це ти?! — дивуються і чогось так радіють її карі очі, що й мої починають усміхатися.
— І ти вже прийшла до школи? — не знаю, що сказати їй.
— Я перша прийшла, — і обертається так, щоб добре видно було її сережки, що скульчились собі й дрімають на темних мочках вух дівчинки. — Все боялася, щоб не спізнитися.
— А може, ти хотіла всім сережки показати?
— Безсовісний, — відстовбурчує вузликом рожеві уста, але одразу ж перестає гніватися і таємниче каже: — Я тобі щось принесла. Знаєш що?
— Звідки мені знати.
Коридором пробігає Цибуля. Він нагло зупиняється біля нас, нахабнувато заглядає мені і Любі в очі й багатозначно каже: "Ги".
— Ти чого? — одразу накостричився я.
— Бо щось знаю, — хитро дивиться на мене й Любу. — От розкажу всім хлопцям.
— Що ж ти, чаполоч болотяна, розкажеш? —скривджено забринів Любин голос, а сполох тінями затріпотів у її очах. — Що? Цибуля вдоволено засміявся, показав нам язика:
— Що захочу, те й розкажу. Ще рано декому задивлятись одне на одного.
Образа, обурення і гнів зірвали мене з місця. Я щосили хапаю язиканя за барки й навіть дивуюся, як він, опецькуватий, затрясся в моїх руках, а з його кишень почало сипатись вигране добро: жолуді, стріляні гільзи, старі пера, огризки олівців і олов'яні пломби. Оце добро, певне, і врятувало нас від бійки в перший день навчання.
— Пусти! — раптом заскиглив Цибуля. — Он розчавиш перо.
— А набріхувати будеш?
— Н-не буду! На дідька ви мені здались. Уже й пожартувати собі не можна.
Я випускаю Цибулю. Він швидко визбирує своє добро і знову біжить на подвір'я. Чи ж буде він там розповідати брехні?
Люба зневажливо подивилася йому вслід і довірливо сказала мені:
— Ти, Михайлику, не журись. Що нам від такого заводія чекати? Ось пожди мене трошечки, — я зараз! — Вона прожогом кидається до свого класу й незабаром повертається, щось ховаючи за спиною. — Здогадався, що в мене?
— Де там.
— Дивись! — і Люба простягає мені кілька зошитів у барвистих обгортках. — Це твої.
— Чого ж вони мої?
— А хто рвав липовий цвіт?
— То ж я тобі так пособив. Та й скільки його нарвав.
— От якраз на ці зошити і нарвав. Я хочу, щоб усе було по-чесному.
Вагаючись, беру зошити:
— Тоді спасибі.
— Пиши на здоров'я, — точнісінько, як дядько Себастіян, каже Люба. Чи, може, вона почула від нього ці слова?
— То заробила ти срібного карбованця?
— Таки заробила. Михайлику, а завтра після школи підемо по гриби? Я найшла таке місце — одні боровики, і тугі, наче камінці. Моя мати уже насушила кілька в'язок. Підемо?.. Чи тепер тобі вже не з руки?
— Чого ж, підемо.
— То й добре, — чого нам боятись пустобреха...
У цей час задзвонив дзвін уже на урок. Ми кинулись до своїх класів, що гуділи, неначе вітряки.
І от на порозі стає наша учителька. Вона так несе усміх, що, здається, посміхається кожному з нас. А слова її й досі, через сорок років, обзиваються моєму привечір'ю:
— Діти, ви всі підросли на сонечку і дощах, а тепер будемо рости за книжками, бо багато-багато чого, дуже цікавого, нам треба узнати...
Другого ранку я рубав мамі дрова, коли чую — наші ворота скрип та скрип, скрип та скрип. Оглядаюсь, а на воротах стоїть Люба в святешному одязі, розгойдується собі й усміхається мені.
— Ти чого, дівко, гойдаєшся? — вганяю сокиру в колоду і йду до воріт.
— Бо на ваших воротах гарно вигойдуватися, — вони скриплять у кілька голосів, а наші мають лише два голоси.
— І дослухалась! — Скільки я чув скрип наших воріт, а ніколи й не подумалось, що вони мають кілька голосів. — Ти й сьогодні першою в школу прийшла?
— Я сьогодні, Михайлику, в школу не йду, — каже таємниче, а погляд її аж зоріє. — І по гриби ми сьогодні не підемо.
— Це ж чого?
— Бо вчора до тітки Василини приїхав головний над співаками, і він нас на кілька день забирає до Вінниці.
— І ти їдеш? — обізвався жаль у мене.
— Їду, Михайлику. Я там справжній театр і трамвай побачу. Це я прибігла попрощатися з тобою. Вже підвода на шляху чекає мене.
— Ти ж скоріше приїжджай.
— Це вже як головний над співаками скаже. Так хочеться побачити місто. Там ні в одній хаті немає каганця — скрізь електрика світить. Прощавай, Михайлику.
І вона, погойдуючись, мов очеретинка, пішла назустріч своїй долі, бо настало таке врем'я.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
День тепер куций, мов заячий хвіст. І все одно мені так добре в ньому, що й не кажіть, а особливо тоді, як вислизнеш із хати — і на ковзанку. Ось там уже розкіш і воля — до самої зорі! Якось веселіше стає навіть од згадки, як під тобою гуде і посвистує лід; ну, а як опісля, коли дибуляєш додому, гудуть ноги, — краще не згадувати.
Коли я з ковзанами збираюсь на річку, мати каже, що з моїх очей сиплються іскри.
— Е? — не вірю я.
— Поглянь у дзеркало.
І хоча знаю, що мати говорить з насмішкою, одначе весело кривуляю до стіни, в яку вмазано товсту друзку отого дзеркала, що було до революції в панів, і в ньому бачу лише свої осміхнені очі, ніс і кінчик язика, якому чогось тісно за зубами.
— То сиплються іскри?
— Ще й як! — відповідаю жартом на жарт і починаю обома руками обтрушувати свитинку, щоб вона часом не загорілась.
(Продовження на наступній сторінці)