— Ти ж туди ходиш, як піп до церкви. І за що тільки тебе вчителька хвалить?
— А ви й не знаєте? — відповідаю сміливо, бо тато, бачу, в гуморі.
— Ні, поки що не знаю.
— То пояснити?
— Пояснюй.
— За те, що в моїй голові меншає полови.
— От чого не бачу, того не бачу. Я роблено зітхаю:
— Зблизька, тату, завжди гірше бачиш, особливо в свого.
— Яким же ти язиканем став! — дивується і посміхається батько, і посміхаються усі темні крапки в його сірих очах. — А тепер — гайда додому.
Радість одразу наче вітром здмухнуло, серце моє падає в холод, а губи квасніють.
— Чого це знову додому? Я ж тільки-тільки з дому. І дров нарубав, і Обмінній сіна заложив, і мамі води приніс.
— Не переробився?
На цю каверзу я вже й не знаю що відповісти, але так мені стає гірко, що й не кажіть. Батько це помічає і вже говорить лагідно, без насмішки:
— Треба, Михайлику, змолоти гречки, — поворухнув на плечах свого кулика.
— На жорнах? — питаю невдоволено, бо страх як не люблю крутити жорна: вихаєш ними, а тобі аж усередині вихається.
— Ні, на вітряку.
— На вітряку? — оживаю трохи. — Ми з вами поїдемо на вітряк?
— Поїдеш, синку, сам, бо мені зараз треба йти на роботу. Найнявся — продався, — і тато посмутнів. Тепер він аж вилузувався із шкури, щоб заробити на корівчину.
— На чому ж я поїду?
Тато зганяє з очей далеке видіння і насмішкувато зиркає на мене:
— Догадайся сам, ти ж страх метикований у нас.
— Аби ж ви так завжди казали.
— Тебе похвали, то хата догори дном стане. То не догадався, на чому поїдеш?
— Еге, догадаєшся, що у вас...
— Запряжешся у свої санчата та й, присвистуючи, пометеш з гори у долину. Скільки тут тієї гречки? А вже скоро свят-вечір. Треба стільки млинців напекти, щоб ти за ними не бачив мене. То як?
— Де моє не пропадало! Поїду, тату!
— О, тепер бачу, що в твоїй голові трошки поменшало полови. Інший би, певне, більше сурмонився.
— Та хіба ж я не ваша дитина? — одразу набиваю собі ціну, за це схоплюю "лепетун" і вже безжурно йду за батьком, намагаючись попасти у його сліди. А кроки в мого тата широкі, й, коли йому доводиться йти кудись із мамою, вона прохає, щоб він притримував ноги вуздечкою...
От уже клунок і хворостина від собак лежать на санчатах. Я вчеплююсь у мотуз і, як завжди, без особливої радості вислуховую усі мамині остороги:
— Ти ж не лети, як без голови, бо впрієш і простудишся. А коли вискочить яка-небудь собака, то май розум під чуприною, коли вона його не має. Як поїдеш до вітряка, не вергай клунок поперед себе, бо підірвешся і треба буде шептуху кликати. Попроси когось пособити. А увійдеш у вітряк, скинь шапку і поздоровкайся по-людськи. І не гасай від мучника до коша; вітру там без тебе вистачить. Борошно ж укладеш так, щоб гузир був зверху. І не забувай...
— Не забуду, мамо, — одразу ж забуваю добру половину її осторог, смикаю санчата і вихоплююсь за ворота, що й досі мають звичку розмовляти з вітрами й морозом. А за ворітьми ширшає день, переганяє аж до неба підсинені тіні, а в саме небо врізались вітряки і намотують на свої крила сонячні нитки і час.
Відколи пам'ятаю себе, я люблю вітряки, люблю посвист їхніх крил, гудіння млинових жорен, і присвист, і зітхання ковша, коли він вбирає в себе зерно. Вітряки навіть входять у мої сни, оживають у них, як люди, і говорять, як люди. Я завжди з радістю їхав на вітряк і з дідусем, і з батьком, а тепер уперше їду сам. Це мене робить більшим у своїх очах: я вже зараз не якийсь шибеник, лихотворець, очмана, торохтій, пошкодерник, паливода, нечупайло, а батькові-матері помічник, який може і на людей подивитися, і себе показати. От аби ще на мені галіфе було, то пишався б я, мов турецький біб у горосі. Але мати не дуже поспішає вгнатися за модою і навіть запевняє, що за галіфе скоріше будуть чіплятися собаки.
З фільварку, прошурхотівши через ребристий міст, я опиняюсь на тій дорозі, що відділяє поле від левади. На леваді за верболозами тепер зібралося стільки синяви, що можна в ній брести по коліна, як водою. А як виграє на річці прострілений сонцем лід! Ось де я мав розкошувати з вітром, аби не стрівся з татом. Та хіба і зараз не можна з санчатами звернути на леваду? От поверну на городи і побреду по коліна в синьому цвіту.
Поки отак розмірковую, мене починає наздоганяти скрип саней і форкання коней. Навіть не оглядаючись, я узнаю, що це їде хтось із небагатих людей, бо упряж на конях не рипить ремінням, не обзивається залізом. Я звертаю з дороги, щоб дати дорогу коням, і радісно стрічаюсь з поглядом кошлатобрового діда Данила, рідного брата моєї бабусі, який теж їде на вітряк.
Ціле літо дід Данило живе на пасіці в лісах, а увесь рік пахне вощиною, медом і травами. Він має дуже гарні, що плачуть на морозі, очі, лагідну посмішку і трохи скорботні уста, на які не назбирувались ні злоба, ні погане слово. І такий він увесь чепурний та охайний, що мені одразу хочеться кудись заховати свої руки.
— О, Михайлику, бач, де ми здибались з тобою! — радіють дідові очі, і радіють сльозинки в них. Він устає із саней, підходить до мене й кладе велику руку на мою шапку. І навіть од дідового кожуха віє не чимбарнею, а зіллям. — Як ти, дитино, живеш?
— Добре, діду, живу.
— Воно й видно, — смутніє весняний цвіт в очах старого бджоляра. — А де ж Обмінну поділи, що сам чешеш на вітряк?
— Позички притерли їй ногу. Є ж такі люди, що не мають до худоби ніякого понятія.
— На корову ще не розжились?
— Ні.
— Вчишся ж добре?
— Добре, діду.
— Чував, що ти свіжопам'ятний у нас. Вчителька вуха не крутить?
— Вона в нас добра.
— І все одно вам треба, хоч зрідка, крутити вуха, — від цього розум прибавляється в голові. Чого ж ти до мене влітку на пасіку не приїжджав? — перекладає мій клунок у сани, а санчата причеплює до рожна своїх саней.
— Якось так вийшло, — сам дивуюсь, як я не заглянув на пасіку. — В новому році неодмінно приїду.
— Гляди ж мені і вважай, що новий рік уже почався. Ти знаєш, як він починається? — вмощує мене побіля себе і прядівляними віжками торкає коней.
— Ні, не знаю.
— Може, розказати, чи ти не з цікавих? —сміються і плачуть дідові очі,
— Мама кажуть: такий цікавий, що далі вже нікуди. Розкажіть.
Дід Данило пускає в бороду і в вуса таку посмішку, наче він трохи глузує сам над собою, і неквапливо починає розповідати:
— Оце ж коли зима обриває з днів тепло, коли вони стають найменшими і найхолоднішими, то коваль над ковалями — сам Сварог — у своїй кузні кує новорічне сонце, кує, не покладаючи рук, ще й придивляється, щоб ніде не було окалини, бо тоді влітку не вигріються ні люди, ні худоба, ні дерева, ні рослини. Він у цьому знає толк і трудиться на совість. От скує він сонце і кличе до себе велетня Коляду. Приїжджає Коляда, впряжений у свої сани, як ти в свої санчата, вкладе на них сонце і їде та й їде, і їде та й їде з ним аж до самого неба. Доїде до неба, до нахололої сонячної оселі, підважить сани, а сонце скік з них у свою оселю, а з неї і вигляне до людей. От з цього дня і починається новий рік. Бач, ти й не читав такого? — бринить насмішка в голосі старого.
І хоча я знаю, що це казка, а все одно вже бачу в кузні коваля над ковалями Сварога, а біля самісінького неба стрічаюся з Колядою, помагаю йому підважувати сани з сонцем, ще й одним оком заглядаю в ту оселю, де живе сонце, — може, воно теж має дітей, то я з ними на ковзанку побіг би.
— От ми й приїхали, — дід руйнує моє видіння.
Я зіскакую з саней і знову опиняюся перед іншою казкою — перед посивілими крилами вітряка, що впилися сонцем і струшують на землю сльози.
На вітряку сьогодні завізно. Біля мішків і на мішках стоять і сидять селяни, а дехто навпочіпки гріється коло макітри з розжареним вугіллям. Поміж хліборобами дженджуриться в розкішній синій бекеші і сивій смушевій шапці Юхрим Бабенко. І хоча вітер наскрізь продуває вітряк, Юхрим не застібає своєї бекеші, — хай усі бачать його австрійське галіфе та англійський френч, підперезаний ременем з долоню завширшки.
Юхрим таки доскочив свого: спочатку став працювати у волості податковим збірщиком і, хоча люди прозвали його волосним здирщиком, все одно якось вискочив у повіт і працює там аж фінінспектором. На новій службі він ще більше запишався, зашляхтився, але став менше вживати писарських слів — кинувся до політичних. Тепер, кажуть, до Юхрима попливли грубі гроші, не стільки чисті, як нечисті. На його весіллі, розповідали гостроязикі, навіть пташине молоко було, а оркестр приїхав з Вінниці і для господаря грав тільки польку-бабочку. На службі зелені Юхримові очі помаснішали, коржасті щоки підійшли, притопили носа. Причепи під нього кілька волосинок — і кіт котом. Я стою біля дверей, вбираю в ноги м'яке гудіння вітряка, і мені здається, що Юхрим от-от замурчить. Від цієї зовсім непотрібної думки сміх ну ніяк не може втриматись усередині. Я його чавлю, притримую губами, а він пирскає і надимає мої щоки. Ні, видко, не вийде з мене, як говорить дядько Володимир, гречної дитини, — піду я в свій перчистий, веселогубий рід.
Юхрим підозріло черкнув мене поглядом раз, удруге і в'їдливо запитав:
(Продовження на наступній сторінці)