Я нетерпляче ждав, коли вересень сполохає над селом ранковий сон чи напівсон отим дзвоном, що прибивається навіть на хутори. І от над хатами урочисто, густо обізвалася мідь, вона злякала на позолочених церковних хрестах гайвороння і всюди-всюди порадувала босоноге школярство.
Ні, це не дзвін, а мої надії бентежно запасмились наді мною і в мені. Вони тепло вихоплюють малого з подвір'я на лебедині крила та й несуть через діброви, села, ріки до того казкового міста, де скільки хочеш читай книжок і вчися аж на вчителя.
Враз усе покращало біля мене: і ясени з блакитнавими тінями й зеленим шумом, і нагорблена клуня з чотирма вітрами, і скрипливі ворота, од яких піде в щось гарне моя дорога, і маківки, що бринять і бринять на городі, і навіть ледачі гарбузи, що повдягали різнобарвні сорочки та й, лежачи, вихваляються ними.
А вулицею іде дядько Микола й питає: "Чи я сплю на пні, чи дрімаю?" Я йому показую зуби й кажу: "Не сплю і не дрімаю". А він допитується: "Чого це ти такий?" А я відповідаю: "Який є, такий і є". То після цього чоловікові хочеться знати, яким я буду. А я цього не знаю, і дядько Микола каже, що в таке врем'я треба дивитись уперед. Я й дивлюся вперед, як сонечко відкочується од землі, й питаюся, чого дядько Микола не купує лошат.
— Ніяк не можу в самісіньку точку підібрати масть. А я знаю, що не масть головне, а що в дядьковій кишені ще не висвистівся вітер, і регочу, а дядько знає, чого мені смішно, й собі посміхається. А над нами гуде дзвін, і вище нього летять лелеки, а біля нас шелестять ясени і маківки, а під ногами сонце смикає за поводи тіні, — і все це зветься вересень, перший день до школи.
Всмак погомонівши з дядьком, сторч головою лечу до хатини. В клуні я мало не поздоровкався з стовпом і, розпашілий, зупиняюсь на порозі, бо саме дорогу перегородила мамина кочерга.
— Що? Десь горить? — питається від печі мати.
— Дзвін! — відповідаю одним словом і заклопотано хапаю своє школярське добро, що вже лежить на підвіконні.
Мати ставить у куток кочергу, дивиться на мене, усміхається і зітхає:
— От і дочекалися свята.
— А ви думаєте! — кажу гордовито і вкладаю в полотняну торбину книжки, зошити, лінійку і коробку від сірників, у якій лежать пера, а до шиї приладжую мотузочок, до якого ув'язаний олівець. У ті часи путящий, що не викришувався, олівець був цілим скарбом, тому його так берегла дітвора.
— То я, мабуть, і пішов.
— Квіти ж візьми вчительці, — підходить мати до столу, на якому лежать і стікають росою чорнобривці, гвоздики, айстри й майори.
Я вагаюсь: брати їх чи ні, бо в нас до школи приносять квіти лише дівчатка. Це їхня, а не хлоп'яча справа. І водночас страх як хочеться чимсь подякувати своїй учительці. От візьму букет і зненацька подам їй із-за спини.
А в цей час до хати заходить тато. Він оглядає мене так, неначе я з місяця звалився, ще й каже повернутися перед його оком.
— Це ж для чого вам? — придивляюся до того батькового ока, що найбільше назбирує насмішку.
— Пригодиться, — каже тато. — Хочу надивитися, який ти є.
— Давно бачили? — показую зуби, вихитуюсь на місці, а на мені погойдується олівець.
Тато підходить до скрині й виймає звідти приплюснуту, схожу на півкоржа шапочку, її він дістав десь, мандруючи по Херсонських степах.
— Ось тобі подарунок, сину.
З підозрілою цікавістю дивлюсь на цю блаватну, із справжнісінького сукна шапочку й питаю:
— І що воно таке, і до чого воно?
— Це, вважай, австрійський картуз — од війни залишився. Дуже гарне сукно.
— Не хочу я австрійського наголовника, хоч і з гарного він сукна.
-А в чому ж підеш до школи? В шапці рано, кашкет зносився, а бриль продірявився.
— Бідному Савці нема долі ні на печі, ні на лавці, — кажу, не дуже й журячись, що нема чим голову прикрити, бо зима ще далеко. І раптом у моїй макітрі спливає щаслива думка: впакую букет в австрійську штукенцію і непомітно вручу його вчительці.
— Хай буде, тату, по-вашому!
Батько насовує мені на голову шапочку з справжнього, пропахлого скринею сукна, збиває її набакир, трохи відходить і підхвалює мене:
— І виріс хлопець за літо нівроку, і кирпа в цьому році не взялася лускою. Гарний, гарний, шкода тільки, що чуб потемнів.
— Потемнів? І назовсім?
— Вважай, назовсім.
— І вже мене більше не будуть звати Пшеничним? — з жалем питаю батька, бо дуже подобається чути це прізвисько і від своїх, і від чужих.
— Напевне, не будуть.
І так шкода стає, що вже щось кудись відходить від мене, притьмарюючи радість такого славного дня,
— То я й пішов, — зітхаючи, кажу батькам.
Вони перезирнулись, а тато поклав руку на моє плече:
— Іди, сину, в щасливу годину, вчи ту науку, бо ми не могли, — і тепер уже він зітхнув.
— Ви, тату, не журіться, — підбадьорюю його. — Ви ж читати он як умієте!
— Та навчився ж, — ходив у школи аж до першого снігу. За ворітьми синє небо і другий дзвін під ним одразу ж змили мою зажуру. Я, притулившись спиною до воріт, відгорнув краї австрійської шапочки, зробив з неї торбину, обережно вклав туди квіти й вистрибом подався до школи. Біля попівського саду неждано зустрів нашу вчительку. Ось і вона побачила мене, і ласкава посмішка обметала її уста і всі молоді зморшки навколо очей.
-Добрий ранок, Насте Василівно!
— Добрий ранок, Михайлику. Як ти виріс за літо! — дивується й оглядає мене вчителька. — Либонь, хтось тягнув тебе за вуха вгору.
— А чого ж, — не знаю, що сказати, а в душі радію, що таки підріс. Шкода тільки, що голос ніяк не хоче грубшати. А вже б і пора! — Ось нате вам, — соромлячись, виймаю квіти з шапочки й подаю вчительці.
— От ніяк не сподівалась, що ти можеш мені принести подарунок, — сміється Настя Василівна. — Спасибі, Михайлику.
— Я ще можу вам принести.
— Як тато-мама?
— Живі.
— Що вони роблять?
— Тато збирається жито сіяти, а мама — вибирати коноплі.
— Ти ж пособляв їм улітку?
— Авжеж. І сіно громадив, і жито жав.
— Ти жито жав? — аж побільшали з подиву темно-сірі виразисті очі вчительки.
— А чого ж! Наше селянське діло таке... — і осікся, бо, мабуть, таки перехвалив себе.
— І в'язати навчився?
— Ярове можу, а на озиме ще не вистачає сили, — кажу я з жалем.
Але це не применшує мене в очах учительки.
— Молодчина, молодчина! А читав щось улітку?
— Трохи, — і від однієї згадки посмутнів мій погляд.
— Щось страшне було? — одразу догадалась учителька.
— Страшне. Як печеніги розрубали в степах Святослава і почали пити вино з його черепа.
— А скільки тепер новітні печеніги розкидали в степах черепів! — і собі зажурилась учителька, — Біжи, Михайлику.
Біля школи вже гамірно й весело. Пропечені за літо школярі гомонять-гудуть, мов глечики на вітрах, ляскають один одного долонями по руках і плечах, допитуються, чий батько швець, щоб якомусь необачному коліном дати стілець, і міряються силою. Сміх злітає то з одного, то з другого гурту й закінчується біля огорожі, де обривається гра у довгої лози. Дівчатка, ставши в коло, вже співають "Подоляночку", а недалеко від них Петро Шевчик, сам лякаючись, розповідає, як відьма внадилась до корови тітки Софії.
Чорнявого гарненького Петрика дуже люблять дівчата, а він завжди лякає їх різними небилицями. А он прямо на землі вмостився хитрун Цибуля, він грає в чіт і лишку і всіх підряд обігрує.
А за школярським гармидером, стоячи під чималим дзвоном, пильно-пильно слідкує сивий гострозорий сторож, який уміє розминати і телячу шкуру, і школярські вуха. В одній руці він тримає мідний, натертий до блиску годинник, а другу вплів у мотуз дзвона.
Я повагом входжу на шкільне подвір'я, а ззаду на мої плечі вискакує Іван Пампушка. Він хоче на дурничку проїхатись до школи й, мов оглашенний, кричить у саме вухо:
— Здоров, читальнику! Скільки візьмеш за перевіз?
— Дві копійки без копійки і копійку здачі, — відповідаю школярською примовкою, пригинаюсь — Іван сторчака летить на землю і хапає мене за ноги. Ми покотились клубком, а нас уже оточує школярня, і всім стає дуже весело. Коли я підвівся на ноги, в мою шапочку презирливо тицьнув пальцем в'їдливий Улян:
— А що це в тебе?
— Австрійський картуз із справжнісінького сукна, — кажу, не моргнувши оком.
Улян відкочує краї шапочки, принюхується до неї і під сміх школярні каже, що з цієї австрійської торби добре було б годувати коня.
— А я й годую з неї Обмінну, — кажу, щоб відвести від себе насмішку.
— Брешеш! — відрізав Улян.
— Ось подивись, — і сьогодні годував! — показую дно шапки, в якій лежить кілька листочків і пелюстків од квітів.
— Справді! — не вірить Улян, але вже не знає, чим ущипнути мене.
(Продовження на наступній сторінці)