Розбризкуючи калюжі, ми побігли на узлісся. Від нас уже відкочувалися громи, над нами стишувався дощ, а під нами вигиналися, щасно плакали трави і цвіт. І пахло суницею, грибами, розіпрілим хмелем і тією житньою свіжістю, яку приносять тільки петрівчанські пучки блискавиць. Немало накидав їх сьогодні Ілля і в ліс, і поза ліс, вибиваючи нечисту силу.
Ми пробігли чиюсь загороду, в якій стояли високі дуплянки, обминули озерце червоного проса, перехопились через струмок, що став тепер річкою, і опинилися на зарослому терном узліссі. За ним уже стояли поколошкані зливою жита й пшениці.
— Обережно, Михайлику, — тут подряпатись можна, — розводячи обома руками цупкі гілки, Люба зайшла в терник. Ось вона зупинилась, пригнулася до землі й тихенько скрикнула.
— Що там у тебе?
— Ось подивись, — дівчинка підвелася, простягнула до мене човником складені долоні. На них безпомічною сірою грудочкою лежало пташеня, завбільшки з волоський горіх. Воно навіть не могло підвестися на ноги. — І що мені робити з тобою? — жалісно запитала його.
Але пташеня і не поворухнулося.
— Замерзло, охляло, — пояснила дівчинка і обережно поклала свою знахідку в пазуху. — Ось іще одненьке!
Я теж нахилився до трави і побачив біля якоїсь трухлятини заболочене, з підвернутою голівкою пташеня. В руці воно й не писнуло, тільки болісно глянуло на мене затуманеним оком.
— А де ж куріпка? Чого вона покинула їх? — запитав я в Люби, яка й моє пташеня поклала собі в пазуху.
— Хто його знає? Може, грім наполохав і розігнав її діток, а вона тепер збирає їх докупи. А може, ще гірше щось сталося. Хіба мало ворогів у пташини? Почекаємо її.
— А як вона не прийде?
— То заберемо діток, і я доглядатиму їх сама. — Люба, прислухаючись до себе, неждано усміхнулась: — Вони вже дряпають мене ніжками. От дурненькі!
Ми винишпорили усю тернину і знайшли аж семеро пташенят. Люба поховала їх у пазуху, а сама неспокійно позирала на всі боки, визираючи матір куріпку.
Вже й розпогодилось, умите сонце перекинуло свої золоті коси на поля, і вони курилися пахучою парою. Пташенята зовсім зігрілися і, попискуючи, бешкетували в Любиній пазусі.
— На волю просяться. Що мені робити з вами? — Та ось дівчинка витягнула шию, завмерла, до чогось прислухаючись. Я теж затаїв дух. Недалеко почувся занепокоєний пташиний поклик, потім біля куща вовчого лика з'явилася куріпка, її мокрі крила аж черкали землю, а побіля матері вовтузилося кілька пташенят. Ось куріпка занепокоєно зупинилася, повела головою, а крилами придержала діток. Птиця побачила людину.
— Красунечко моя, — тихо сказала Люба, полізла рукою до пазухи й випустила на землю пташеня.
Куріпка щось скрикнула на своїй пташиній мові, ступила крок до дитини, а та, розхитуючись і крильцями, і всім тілом, так поспішала-заточувалась до матері, що аж падала з ніг. Люба випустила усіх пташенят, з утіхою поглянула на них, шепнула мені:
— Ходімо, Михайлику, не будемо тривожити ні красунечки, ні й діток. Хай вони теж мають своє щастя.
І ми тихенько-тихенько почали вибиратися із чагарів. На душі в мене було таке, наче я не з куріпкою, а з самим сонцем зустрівся. Це ж і мати зрадіє, що ми допомогли бідолашній пташині.
Мокрі, стомлені, але радісно осміхнені, ми входимо в ліс, бредемо струмком і вражено зупиняємось прямо в розбурханій воді: навпроти нас, за галявиною веселка порозвішувала усі свої стрічки, і в їхнім одсвіті діброва стала такою гарною, якою вона може тільки наснитися.
Люба засміялась:
— Михайлику, ходімо собі до веселки.
— А чого ж, це нам по дорозі, — кажу повагом, хоча добре знаю, що до веселки людина ніяк не може дійти.
— Михайлику, а куди веселка дівається взимку?
— Напевне, забирається у якусь оселю на небі і там зимує собі, як твій борсук у землі.
— Ой, тримайте мене, бо впаду, — захиталася Люба від сміху. — Ти довго думав, поки таке зморозив?
— Ні, це я не думавши.
— Воно й видно. Ой, а що тепер твоя Обмінна робить?
-Мабуть, забралася в шкоду, як тільки вона уміє, — спохмурнів я.
— То мерщій біжімо до неї! Капосна-таки твоя Обмінна. Ми вискочили з струмка, а перед нами сполоханою тінню майнула кізочка. Я навіть помітив її велике перелякане око. І в цей час гримнув постріл. Кізочка, надломлена, повалилася на землю.
— Ой, мені страшної — зойкнула Люба і притулилась до мого плеча.
Я нічим не міг утішити дівчинку, — мені теж було страшно. А з-за дерев з берданкою, що курилася димом, вискочив розкуйовджений, мокрий дядько Сергій і кинувся до своєї здобичі. Ми з Любою теж побігли вперед, і те, що побачили, страшенно вразило нас: темно-оксамитове око кізочки востаннє підпливало сльозою, а з невеликого вим'я сочилося молоко і гусло на траві — кізочка була матір'ю.
— Що ви, дядьку, наробили?! Що ви наробили?! — боляче і гнівно скрикнула Люба.
Дядько Сергій, витираючи мокрим заяложеним рукавом піт з обличчя, посміхнувся:
— М'ясця солодкого роздобув. Це королівський харч! Захочеш свіжини — приходь на вечерю до нас, заманеться солонини — через місяць заглянь. Я не скупар, — розщедрився чоловік і чоботом поторгав кізочку.
— Ми зараз же побіжимо до дядька Себастіяна і розкажемо йому...
Дядько Сергій здригнувся, витріщився на Любу; на його вивернутих губах розпухав гнів:
— Ти що варнякаєш?!
— Що чуєте! Все розкажемо! Хай знають люди, який ви!
— Ти здуріла, дівко? Своїх будеш топити? Я і тобі, і йому покажу дядька Себастіяна! — Але раптом його очі втихомирились, прикушуючи гнів, він знову посміхнувся, поліз рукою до кишені. — Ось краще візьми собі срібного карбованця на зошити. Їх саме привезли до крамниці.
— Не треба мені ваших грошей!
— Треба, треба. Хіба ж я не знаю? — І дядько Сергій силоміць втиснув гроші в Любину руку. — Будеш мати собі тих зошитів аж на цілий рік. Це ж карбованець!
На обличчі Люби спалахнули червоні плями.
-Хай він пропаде вам! — дівчинка відхилила руку і жбурнула гроші у ліс.
— От забісована порода! — вилаявся дядько Сергій і кинувся шукати своє чорне срібло.
Ми ще раз поглянули на кізочку; в її оці згасала остання росинка сонця, а з вим'я ще сочилося молоко.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Під вечір підбилося жито, у дрімоті сивіє вітряк. На його мовчазних спрацьованих крилах зависла хмарина, недалеко від них засумував перепел: "Спать підем, спать підем..."
О, як, напевне, хочеться вітряку струсити з себе, з полів дрімоту, зачерпнути крилами небо, озватися людськими голосами, задзвеніти наколиханим за літо зерном, а пролитися борошном.
Та притовчені гальма і переднівок скували силу брата вітрів, і вже на його крилі встиг умоститися ледачий павук. Де ти, поганче, будеш завтра-позавтра, коли люди знову привезуть на вітряк зерно і слово?..
Навколо рясніють поля. В житах заблудилась дорога, нагорбатились верби над нею, за ними прокльовуються зорі. І тиша, тиша навкруги, бо молодик над степами, бо житній сон у степах.
Ми, наче у сні, їдемо з татом на стависько. Роса і колос пощипують мої ноги, а тато ледь-ледь курникає пісню так, що й не добереш, чи то колеса, чи його голос поскрипує, а я все думаю про свій завтрашній день. Який він буде для мене?
Біля самого вітряка, розгортаючи жита і синій сон над ними, виходить уся в темному жіноча постать, і співуче стрепенулася тиша:
— Добрий вечір вам.
— І тобі вечір добрий, Одарко, — статечно відповідає тато, зупиняє Обмінну. — Пізненько повертаєшся з поля.
— Після чужої роботи ходила дивитись на своє жито, — підходить жінка до самого воза.
— І як воно?
— Моє в долинці — ще зелене.
— А ми своє завтра почнемо жати. "Спать підем, спать підем..."
— І женця молодого взяли з собою? — вдова дивиться на мене й добряче-добряче усміхається.
— Та й женця взяли з собою.
І так мені славно стає на душі, що я вже не якийсь там пастушок, а стою женцем. І водночас прокидається острах: чи зумію ж завтра ділечко робити? Правда, я не раз для Обмінної жав хопту, але то бур'ян — вода. А от чи годен буду жито жати?
"Спать підем, спать підем..."
— А свого серпа маєш, дитино?— вдова аж нахиляє до мене великі прижурені очі, навколо яких передчасними зморшками залягли нестатки і горе.
— Маю, тіточко. Мама подарувала мені свого.
— То щасти тобі доля бути гарним женцем, і косарем, і орачем, і сіячем, — ласкаво дивиться на мене тітка Одарка й зітхає, бо в неї війна забрала її косаря і орача.
— Спасибі вам.
"Спать підем, спать підем..."
— Де ти, перепілко, будеш завтра спати, коли прийдуть женці? — звертається тітка Одарка до жита і знову зітхає — жаліє бідну пташину.
— Ти теж, як перепілка, живеш, — з сумом і співчуттям говорить тато. — Як діти?
— Ростуть поволеньки. Старшенький уже в школу збирається. Само десь букваря доп'яло, прокидається з ним і засинає з ним. То мусила перешити малому батькову одежу. — І вдова піднесла руку до очей.
— Не плач, Одарко. Бий лихом об землю, як швець халявою об лавку.
(Продовження на наступній сторінці)