Вулицями заскрипіли підводи, і перші сліди коліс волого простяглися по прибитій росою землі. Це їздові розвозять людям другий урожай гороху, і Марко ось уже кілька днів має на душі свято. Прямо-таки везло йому в цьому році. Люди спочатку й не повірили, що матимуть не кілограми, а мішки гороху. Перший бій з нестатками наче виграно, а тепер по-справжньому треба готуватись до другого і до різних примх природи. І люди це розуміють: і роблять на совість, і підказують, як найкраще ворожити біля майбутнього врожаю.
— Добрий день, Марку, — обізвалась із двору Мотря Дибенко. — На головування йдеш?
— На головування, — жартівливо запишався чоловік.
— А де ж ти мого діда подів?
— І досі його нема? — дивується Марко.
— Нема, не приїхав. Може, заблудився у тій столиці й невіть-куди заїхав?
— Щоб дід Євмен десь заблудився!? Та дайте йому добрі коні, він у всі столиці знайде дороги і мимохідь ще й на небі в святих побуває.
— А напевне, і розпутав би він усі дороги: раз проїде — і все пам'ятав, — не без гордощів говорить жінка і поринає в свої роздуми: — Невже, Марку, аж столичним людям могли сподобатись дідові коники?.. Отак живе, живе чоловік і не знає, що він талант. Гляди, ще загордиться і пиячити почне. Коли маєш час, прочитай, як його в газеті описують.
Марко, ховаючи у вусах посмішку, статечно заходить до нової хати, де вже розмістилися крупно боги, вожді и полководці, а дрібно — вся рідня. Баба Мотря з прискринка дістає газету, в якій уперше, але так гарно й багато написано про її старого. Вона, соромлячись, простягає газету Маркові:
— Вчитай мені ще раз те саме.
І він починає читати, що дідові коники вже перестрибнули Дунай і Ла-Манш і з Франції опинились на виставці аж в Англії.
— От пишуть душевно, прямо, як в євангелії. І хто б міг подумати? — дивується Євмениха. — Після такого моєму дідові уже повік не захочеться умирати. Тепер йому глину доведеться возами возити. І хто це, Марку, друкує про діда?
— Учений!
— Та невчений так не втне, — погоджується баба Мотря. — Вже тепер ніхто мого старого не називатиме елементом. Ну, а на тебе дехто починає ремствувати.
Марко насторожується:
— Не вгодив комусь чи помилився в чому?
— Ні, зобижаються, що ти все будуєш та будуєш, а про себе зовсім забувся. Люди кажуть: вибирали тебе головою, а не приймаком. Вони тобі за тиждень, як лялечку, з дорогою душею змайстрували б нову оселю.
— Я ж казав, що почну будуватися останнім. Закладемо, тітко Мотре, зруби усім вдовам, усім сиротам, а тоді й про себе почнем думати.
— А я гадаю: негоже так робити, як Безбородько та його кодло, але не треба й до себе ворогом бути. Може, і ввечері заглянеш до мене?
— Чого?
Стара ніяковіє:
— Коли не надокучило, то ще прочитаєш про старого. Якось дуже гарно в тебе виходить воно, — довірливо поглянула на Марка. — Читав же мені цю газету й Лихойваненко, але в нього і дід, і коники його стають гіршими.
Марко засміявся, махнув рукою і вийшов з хати. З порога він почув лемент на сусідському кутку. Чи й до бійки не доходило там? Чоловік чимскоріше городами подався до подвір'я Самойленків. Тут уже біля гарно виплетеної ліси й воріт зібрався цілий куток, весело прислухаючись, як завзята й досі вогниста Лисавета Самойленко чихвости-ла свого незворушного Порфирія і його брата — старого сукновала. В Самойленчихи зараз од гніву стрибали очі, прямокутником вибивалися губи, а кулаки ціпами молотили повітря.
— Ані клепки, люди добрі, нема в голові мого чоловіка, ні грудочки лою, ні краплиночки олії, а є в голові чоловіка одна полова, та й то не перевіяна, — перегинаючись, апелювала вона до своїх сусідів.
— Вам, бабо, видніше, що є в діда, — обізвався хтось із гурту, і всі довкола зайшлися реготом.
Підбадьорена Лисавета накинулася на Порфирія і його брата, які з сокирами мовчки, але войовничо стояли біля землянки, прислухаючись до бабиної лайки.
— Чи вона, оця безщасниця, у вас їсти просить, чи стоїть поперек дороги, чи вона, сердешна, вам боки муляє, що взялись за руйнацію? Ну скажи, старий ідоле, хоч слово, хоч півслова, щоб і люди чули.
— І скажу, — спокійнісінько обізвався Порфирій, якому і за вухом не свербіло від усіх лементацій жінки. — Знаєш, як в "Інтернаціоналі" пишеться?.. "Весь мир насилья мы разрушим!"
— Так то ж увесь мир, а не мою землянку!
— Вона теж мир насилля: насильно мене запроторили туди. І я руйную її, — махнув старий сокирою.
Лисавета була приголомшена і блиском сокири, і мовою чоловіка. Вона приклала сплетені руки до грудей і хотіла трагедійне заплющити очі, але саме в цей час побачила Марка і кинулась до нього:
— Марку, лебедику мій, голубе сизий, скажи ж їм, басурманам, щоб моє зверху було, бо де я ставитиму глечики з молоком?
— Тьху, ще й серйозного чоловіка замакітрить бабським череп'ям! — сплюнув спересердя Порфирій, кивнув братові, і вони дружно гупнули сокирами.
Стара затулила обличчя долонями, а коли почула тріск, опустила руки і на місці, де була землянка, побачила хмару трухлявого пилу.
— Ну, і слава тобі господи, — зітхнула вона й рівно пішла до хати.
— Лейборист! — зневажливо кивнув на неї головою Порфирій і почав струшувати з одежі порох колишнього житла.
Цілий день Марко снує зеленими і чорними полями і має насолоду від бурчання тракторів, що орють на зяб, і від будівництва ферм, і від розмов на буряках, і навіть од цвіту скромних братків, які прихопили на свої тендітні пелюстки кольори осіннього сонця і весняного неба.
Біля ставу тремтить поріділе золото верб, а між ними дівочими стрічками ворушиться просинь, і по ній снується легеньке осіннє павутиння. Рибалки, перегукуючись, витягують першу тоню, і на березі одразу виростає пагорб живих злитків. І блакитне поле теж вродило в цьому році. Тепер треба прикупити добрих корів та братися за будівництво цегельні.
Біля зеленого, мов барвінок, рапсу його з білим вузликом в руках розшукує Тетянка і починає вичитувати так само і те саме, що вичитувала колись Олена. А він і це слухає з приємністю і добряче посміхається доньці, яка вже й висновок підбиває, що в неї зовсім неможливий батько.
— Так уже і неможливий? — скоса поглядає і милується ображеним вузликом її вуст.
— Ви б подивилися, на що стали схожі...
— Перепався на смик... — підказує Марко доньці.
— Ет, хіба з вами серйозно поговориш? — гніваються уста, очі і брови доньки. — Відпочити вам треба, відпочити хоч кілька днів.
— Скоро і за цю кампанію візьмемося. Поїду, Тетянко, аж у ті місця, де танки підбивав.
— Це ви кілька разів говорили мені.
— А ти ще раз послухай: старі люди люблять повторювати.
— Які ж ви старі? — гнівається донька.
— Ну, не старий, так бувалий. От побачиш — незабаром поїду, бо чогось у грудях останнє залізо норовиться.
— На операцію треба лягати.
— Ну, це ще почекає...
З гінної дороги до них радісно поспішає Антон Безбородько. його вигляд одразу ж занепокоїв Марка: коли Безбородько веселий, то щось недобре скоїлось.
— Здоров, здоров. Марку! — підходячи до Безсмертних, уже пригашує радість Безбородько. — Іду собі дорогою — бачу сімейство, ну, й завернув до вас.
— Із чим завернув? — Марко вловлює ту мізерію. що зараз проходила на вузькуватому виду Безбородька, хоч він і намагався прикрити її латками жалощів і співчуття.
— Та як тобі сказати? — зиркав по боках Безбородько. — Перестарався ти, братику, перестарався. Хіба я не казав тобі: не дуже старайся, бо в нас тобі пам'ятника чи монумента, практично, не поставлять, хоч ти із шкіри вилузайсь. Бач, як ти мудрував із горохом, а зрештою, куди потрапив? Аж у фейлетон. От який маєш набуток! — Безбородько поволі, ніби неохоче, вийняв з кишені зім'яту газету.
Марко вихопив її, в очах йому темно застрибала комашня літер, у мізок болісно гупнула раз і вдруге та сама думка: за що?..
На четвертій сторінці його приголомшив самий заголовок фейлетону. "Цар-горох і комбінатор". Чи можна було вигадати щось дошкульніше?.В цій писанині його зробили ошуканцем, який, спекулюючи на споживацьких настроях, роздуває свій авторитет і експлуатує багатство землі. Тут навіть словом не згадувалося, що з другого врожаю було здано півтори тисячі пудів гороху державі. Не це було потрібно авторові, який ховався за псевдонімом "Горошина".
Дочитавши фейлетон, посірілий Марко з відразою повертає газету Безбородькові й прикладає руку до грудей, де лежать останні осколки; здається, й вони заворушились од незаслужено? образи.
— Бач, як, практично, буває в житті, — бережно ховає газету Безбородько. — І коли подивлюсь я, то не з твоїм здоров'ям тягти цей віз.
— Ідіть, Антоне Івановичу, — непримиренно поглянула на нього Тетяна й притулилась до батька. — Ідіть од нас.
— Ти вже командуєш замість тата? Багато командирів розвелось у нас, — образився Безбородько. — Ти краще скажи, хай він здоров'я береже, бо, знову ж, монумента не поставлять.
— Чули вже ваше розумне просторікування! — гнівні рум'янці спалахують на обличчі доньки. — Ідіть!
(Продовження на наступній сторінці)