— А де ви тоді обліковцем сиділи? — наливалося жаром обличчя молодиці. — Усе село, уся армія знає, що він підбив аж вісім танків.
— То перебільшення...
Але жінка не дала йому договорити. Вона люто вдарила кулаком у кулак, і вже не оксамит, а грім обізвався у її голосі:
— Оце послав нечистий мені гостя проти ночі! Ти приїхав наводити тінь на героя!? А що ти будеш за одно!? І де ти був, коли цей чоловік спасав наше село!? Any, вимітайся з моєї хати!
— Жінко добра, — хотів ії утихомирити Марко, але вона не дала договорити, з кулаками посунула на нього.
— Ні, для тебе я не маю доброти! Геть, поки сусідів не покликала, а вони тобі швидко усі боки обіб'ють.
— Та послухайте...
— Вимітайся, вимітайся, поки не пізно.
Марко вискочив з хати, а навздогін йому з порога іще гримів розгніваний голос молодиці:
— І не подумай десь отут ночувати... Я зараз же розпущу славу про тебе на все село. Іч, приїхало, якого давно не бачили в наших краях.
— Кого ти, Зінько, так чихвостиш? — обізвався збоку чоловічий голос.
— Та одного зайду. Прибився оце до мене і, тільки подумайте, почав наводити тінь на Марка Безсмертного. Позавидував, що той стільки підбив танків.
— Де він, лобуряка!? — позлішав голос у чоловіка.
— Подався кудись у тумани. І де тільки беруться такі заздрісні та чорнороті?
А Марко в цей час, притулившись спиною до тремтливої дикої груші, беззвучно сміявся і витирав долонею радісні сльози.
"Дорогі мої, добрі люди", — звертався до тих, які й далі кобенили його. Знов у грудях чоловіка стрепенулась велика сила любові, а в руках — жага до праці, діяння; дріб'язкове ж зникало, наче полова за вітром.
XLIII
Пізнім зоряним вечором Марко повертався додому. Достиглі зорі випадали з небесного Яїиття, не досягнувши земного, і, можливо, звичайний осінній листок був щасливіший за них: він золотим човником падав на п'янку землю, щоб стати землею і дати комусь життя. Тихо-тихо шелестить листя вгорі і під ногами, а ще тихше, тільки для своєї душі, Марко наспівує пісню:
Он не знав козак, та й не знав Супрун,
А як славоньки зажити.
— Це ти, сину? — з темряви назустріч йому виходить мати, і слова її шелестять сумом, як осіннє листя.
— А чого, мамо, ви такі? — недобре передчуття кігтями впивається в душу чоловіка.
— Та... іди ж додому. Скучили всі за тобою, — щось приховує мати.
Марко в тривозі охоплює матір обома руками, заглядає у вічі:
— Кажіть, не таїться...
— Скажу, скажу, сину, — тяжко зітхає, і зітхає дерево над нею. — Правда співається у цій пісні, що не знав козак, як славоньки зажити. Як міг, здобував славу твій товариш Григорій, і люди його любили, і жінку його поважали, і діток, а виходить, що він ворог.
— Що ви, мамо!? — аж зойкнув Марко.
— Що чуєш. Заарештували нашого вчителя. Ордени позривали з нього, начеб він їх не кров'ю заробляв, а так дурничкою десь виколупав. Виходить, аби не воював чоловік з фашистами, а зашився у закуток, як хробак під кору. то й жив би собі лихо-тихо і не було б що здирати з нього... Як, сину, тяжко окривдили чоловіка. Його Катерина оце вмирала в нашій землянці, кілька разів на долівку падала. вставала і знову падала, а попідвіконню голосили її дітки. Ніколи, Марку, не повірю, що такий чоловік міг ворогом стати. І чи не правду каже дід Євмен: е хтось такий, що черв'яком заліз у яблуко і вигризає різні ходи... Куди ж ти, Марку? Почекай!
— Я йду, мамо!
— Куди,сину?
— Ще й сам не знаю. Але треба кудись іти, щось робити...
І він іде сонним селом, і чує стукіт свого болючого серця, і бачить, як попереду випадають зорі з небесного життя, не досягнувши земного... Хто ж брудними руками вчепився в твою душу і в твою біографію, Григорію, хто під корінь б'є ножем нашу святість і найкращі поривання? Поцілуйки, тільки поцілуйки, будьте, ви прокляті навіки! Невже чиста людська кров проливалась для того, щоб ви іржею почали роз'їдати і любов, і вірність, і правду? Ні, ви брешете, змії підколодні, доберемось і до вас.
Марко підходить до подвір'я Задніпровського, від хвилювання довго не може відчинити хвіртку і мало не виважує її з петель. На нього напливає перша зустріч у церкві. потім він бачить Катерину, дітей і, відчуваючи обабіч їхні тіні, зупиняється перед омертвілою землянкою, де лежить забута, з розплющеними очима дитяча лялька. Марко піднімає п, і лялька, лякаючи його, безпомічно вимовляє: "Мамо". Він, як дитину, пригортає до себе нахололу, росою зволожену ляльку, опускається по східцях і тихо стукає в двері.
В землянці щось зашаруділо, і згодом обізвався зляканий жіночий голос:
— Хто там?
І навіть тепер Марко здивувався: як змінився Катеринин голос, ну, нічогісінько не залишилось од його співучого клекоту. Здається, він навіть помолодшав. Але як він міг помолодшати в такий час?.. Нісенітниця, та й годі.
— Це я, Катерино Павлівно.
— Хто ви? — знов озивається не Катеринин голос, і щось таке знайоме й далеке-далеке забриніло в ньому.
— Не пізнали? Марко Безсмертний.
— Ой! — зойкнуло в землянці. — Почекайте, я зараз.Через хвилину навстіж розчинилися двері, і не Катерину, а іншу жінку побачив Марко. Тонка й невисока, стояла вона посеред землянки, притуливши сплетені руки до грудей. Тепер уже Марко, хвилюючись, запитав її:
— Хто ви?
Жінка, не спускаючи з нього погляду, нічого не говорить, тільки дужче притискує вузол рук до грудей. Він підходить до неї і не вірить собі. Лихоманка б'є його тіло. Чи це омана, чи шматок сну, чи шматок його молодості?
— Степанидо, невже ти? — напівшепотом питає її і боїться, що від його голосу зникне це видіння. Але воно не зникає.
— Я, Марку Трохимовичу, — теж напівшепотом відповідає жінка.
Лялька випадає з його рук і жалібно витягує: "Мамо".
— Значить, жива? — вирвались зовсім не ті слова.
— Жива, — зітхаючи відповідає вона, ніби не рада, що залишилась живою.
Він бере в руки вузол її рук, напівроз'еднує його, притуляє до себе і чує дрож і тепло її тіла.
— Невже це ти? — знову з мукою перепитує. — Яким же чудом, яким дивом?
І Степанида, наче виходячи з туману, легенько звільнила свої руки і заговорила крізь сльози:
— Я зведена сестра Григорія... Телеграму Катерина прислала. Я сюди, а вона поїхала з дітьми виплакувати Григорієву долю... Розминулись ми...
— І ми розминулись, — тільки про своє сказав. — На два десятки років, на ціле життя розминулись... — Він знає, що зараз треба говорити, думати тільки про Григорія, але все минуле так напливає на нього, що він тягнеться руками до плечей Степаниди. Він відчуває на її полотняній сорочці вишиті квіти, може, такі самі, які лежали на її плечах двадцять років тому. — Як же ти живеш?
— Живу, — зітхнула вона. — Дітей учу.
— А своїх маєш?
— Мала доньку... В евакуацію, після смерті мужа, поховала. Я тільки приїхала на північ, нікого не знала... З одним дідом на санчатах повезли її на кладовище. Присипали землею з снігом навпіл, дід тут же, біля могилки, випив четвертушку — і все...
— Горенько ти мов. — Марко пригортає Степаниду і цілує її руку. Він не знає, що робиться з ним: їхня молодість, і любов, і розлука, і зустріч, і судьба Григорія — все сплелося водно, в шаленій круговерті закружляло перед ним. І не може чоловік передати навіть сотої долі своїх' думок, почуттів.
Далеко в безодні ночі випадає зірка, але Григорій не може випасти з життя.
— Ти будеш тут, Степанидо? — вже випростується він, як випростуються всі перед далекою дорогою.
— Чекатиму Катерину... Ви далеко?
— Далеко. В ЦК.
— Викликають?
— Совість кличе.
— Спасибі вам, — розуміє все і проводить його до воріт, ледь-ледь торкаючись наполоханими руками його плечей. Зоряне доспіле небо крутиться в її очах. В душі вдови зовсім недоречно обізвалась давня веснянка, а на очі набігли сльози.
XLIV
"Якщо сідаєш у директорське крісло, поторгай, чи нема в тебе хвоста".
Ці слова зовсім недоречно спали на думку в хвилини пожадливої радості, коли Поцілуйко на самоті опинився в кабінеті директора маслозаводу, де встоялись пахощі вершків, масла і спиртного. Поцілуйко аж рукою нагнав дурний вислів, підвівся з крісла і самовпевнено, як подобає директору, підійшов до вікна, на якому чорною грудкою вигрівалась вгодована муха-червивка. Він махнув на неї, і вона, тяжко підіймаючи свою вагу, ображено задзижчала, полетіла в глибину кабінету і, сівши на щось, ще виявляла невдоволення.
За вікном у сині тихого осіннього дня, наче водомірки на воді, тремтіли, розщеплювались і гасли крихітки сонця, між ними пропливали ниті бабиного літа. Але и вони не порадували Поцілуйка: пам'ять вискіпала з якогось закапелка, що саме в такий день бабиного літа він колись прибився на хутір до вдови, в якої навколо рота майже завжди тремтіла прекрасна жіноча жалостинка.
Морщачись, Поцілуйко відмахнувся од неприємних споминів, але вони сьогодні, мов найнялись, шарпали і розкльовували його радість; нечиста совість, як могла, боролася з ними і слимаком щулилась од них.
(Продовження на наступній сторінці)