Чорний лискучий ЗІС, темно переганяючи на собі шматки неба і сліпучого сонця, з шипінням зупинився біля блакитних гнізд чебрецю. І не встиг з машини вилізти перший секретар обкому, як Кисіль, хвилюючись і не спускаючи з нього погляду, заговорив, замахав руками:
— Я більше не можу працювати! Я, Михаиле Васильовичу... всьому є межа...
— Чому ви більше не можете працювати? — неждано запитав хтось збоку.
Кисіль оглянувся, отетерів і з несподіванки подався назад. Приходячи до тями, він побачив перед собою секретаря ЦК. Він був у сірому костюмі, у звичайному легенькому брилі, одверті веселі очі йото одночасно тримали в собі розум, і сміх, і насмішку.
— Я... — до решти розгубився Кисіль, видобуваючи догідливу посмішку, але вона одразу не могла змести всі попередні вирази гніву й обурення і тому вийшла жалюгідним недоноском.
— Кажіть, не соромтесь, товаришу...
— Кисіль, начальник обласного управління сільського господарства, — підказав Михайло Васильович.
— Я, бачите, нічого не можу зробити з одним дуже норовистим головою колгоспу, — терпнучи до самих ніг невпевнено заговорив Кисіль. — Він нікого не слухається...
— Чим провинився цей голова? — погляд в секретаря ЦК стає строгішим.
— Анархіст у всьому: і в плануванні, і в роботі, і в побуті, — трохи почав одходити Кисіль. — Ось він щойно відмовився жати, мене троцькістом вилаяв і прогнав із свого поля, бо нема на нього управи.
— Прогнав? Із поля? Нічогенький норов має. Це, Михайле Васильовичу, вже непорядки.
— В нього кругом таке, — пожвавішав Кисіль. — Колгоспне добро розбазарює, відкрив на полі богадільню — видає безплатно борщ.
— Безплатно? — здивувався секретар ЦК. — І добрий чи поганий?
— Я не куштував.
— Даремно, а я на дурничку не посоромився б, — засміявся секретар ЦК, і в силувано-підлесливій усмішці скривився Кисіль — Поїдемо поглянемо на цього анархіста...
Безсмертний почув бурчання машин, коли звернув з озимини сусіднього колгоспу, але навіть не озирнувся бо лютився чоловік і з болем поглядав на зелений пучок скошеного жита: доки ж так будуть нівечити хліборобську працю? І доки перед киселями будуть гнутися навггь розумні, але полохливі чи занадто обережні голови? Та ось машини повернули прямо до нього, зупинились, і Марко першим побачив секретаря ЦК. Радість, здивовання і острах ворухнулись у душі чоловіка.
— Так це ви Марко Безсмертний? — пильно придивляючись, вітається з ним секретар ЦК. На мить на його чолі вигинаються зморшки, .а погляд кудись шугає вдалину. — Здається, я наче зустрічався з вами?
— Зустрічалися, — жвавішає обличчя Марка, а на вид Киселя падає тінь.
— А де ми зустрічались?
— На фронті. Ви мені вручали орден Леніна.
— Приємно знову побачитись, — сердечно посміхнувся секретар ЦК, але зразу й похмурнів. — Що ви тримаєтев руці?
— Пропащий хліб.
— Пропащий?
— Так. Це хліб для... зведення. З нього ще дух молочка не вивітрився.
— А яке горе заставило жати хліб... для зведення? Марко зам'явся, а Кисіль поблід.
— Кажіть, кажіть, не крийтеся.
— Це я сказав жати, — насилу вимовив Кисіль — йому перехопило подих і мову.
— Для чого? — обернувся до нього секретар ЦК, і очі його потемніли. Кисіль знітився:
— Воно, я думаю, повинно дійти в покосах.
— Коли не дійшло в голові, то де вже йому дійти в покосах?! — гнів блиснув у погляді секретаря ЦК. — Ви щось тямите у хліборобському ділі?
— Я сільськогосподарський інститут закінчив.
— Навіть? — здивувався секретар ЦК. Він узяв у Марка жмуток колосся, простягнув Киселеві. — І у вас не боліла совість, коли кидали під косу хліборобську надію?
— Пробачте... не додивився. . згубив його... Секретар ЦК похмуро, з глибоким докором поглянув на Киселя:
— Не тільки це жито — святість до праці, до людини згубили ви. Порожняком їдете в соціалізм! — І обернувся до секретаря обкому. — Я думаю, товариш Кисіль правильно сказав, що він більше не може працювати на своєму посту... Сідайте, товаришу Безсмертний, показуйте господарство.
Все це, немов удар грому, приголомшило Киселя. Він хотів щось сказати, але стримався, озаддям вперся у віліс і тоскно дивився, як зачинились дверцята ЗІСа. До нього, мов крізь окріп, донісся сміх з машини — невже в когось тепер і радість могла бути? Кисіль тремтячою рукою вийняв з кишені хустинку і почав обтирати піт, що вичавлювався не сонцем, а болісним смутком. Коли ЗІС рушив з місця, він потягнувся до нього тулубом і обома руками, але зразу ж і опустив їх, бо хіба благанням можна повернути втрачене? Для цього, очевидно, щось інше треба. І від цієї думки тоскно заворушилися інші, вповзаючи в його краєчки'життєвих доріг. Але одразу ж нагнав їх, бо хіба ж він для себе старався, хіба йому особисто потрібне це жито, бодай би на пні уклякло воно! Та знову до краєчків його доріг поповзли сумніви, і він мовчки викорчовував з себе двобій думок, визнавав — і визнати не хотів своєї провини, бо ж не сам він так старається... тобто старався на керівній роботі... Де там було думати про святість до роботи, коли більше думалось про те, як би не схопити "строгача" за це ж недосіяне чи незібране жито.
Тепер він уперше за довгі роки подивився на поле не як той керівний працівник, якому треба когось розносити за оранку, сівбу чи хлібозаготівлі, а як звичайний смертний... Та з цього нічого не вийшло... Чогось ниви здалися йому пожовклою сценою в театрі, де нагло обірвалась частина його біографії, і колос — не співав, не співчував йому, а шипів на нього...
— Так до слідчого їхати чи додому й до хати? — запитав із кабіни шофер. В руці його самотнів зелений., марно загублений колосок жита, і Кисіль чомусь здригнувся й безнадійно махнув рукою.
— Їдь, куди хочеш, тепер все одно...
— Може, до куховарки з весняними очима? — пожвавішав Іван Гнатович, якому знову заманулось побачити ту жінку, від погляду якої хотілося стати молодшим і кращим.
Кисіль стрепенувся, наче його вжалив шершень... І що було б послухатись куховарку — покуштувати її борщу? А в цей час машина з секретарем ЦК поїхала б ген-ген куди й не зачепилась би за його долю. Так хіба вгадає чоловік, на чому він має спіткнутись?
Кисіль підводить зів'ялу голову. На дорозі вже влягається пил, а за ним прозорими прожилками розщеплюється пропечене скляне повітря, і марево тремтить за житами, на які він якийсь час не приїде начальником. Ну, а потім якось перемелеться. Кисіль почав забігати думками наперед, але одна збоку вжалила його. "Приїхав-Поїхав", — з невимовною гіркотою згадав своє прізвисько і мало не застогнав. Ось і все, що залишилось од його діяльності...
Біля кожного поля, біля кожного клину зупинявся ЗІС, і секретар ЦК обома руками то пестить, то розгортає, то пригортає хліборобську працю. Вона тішить і радує його серце, а ось на клині припаленої гречки засумувало воно.
Розгубленість уже відійшла од Марка, він зовні стає спокійним, хоча в голові зараз вирує коловорот думок.
— Для першого року господарювання зовсім непогано, навіть добре, а з городиною — прямо-таки чудово! І молодці, що не обдираєте покупця. Марію Тримайводу і її бригаду неодмінно треба відзначити! — Секретар ЦК одночасно говорить і до Михайла Васильовича, і до Марка.
— Не забудемо, — щось записав у блокнот Михайло Васильович. — А що з головою робити?
— З цим анархістом? — засміявся секретар ЦК. —Подивитесь восени, коли урожай буде в коморі. А чого ж ви, Марку Трохимовичу, обізвали Киселя троцькістом? Він в опозиції був?
— Ні, не був, — зам'явся Марко.
— Доказуйте, доказуйте.
— Ми його так прозвали за те, що не розуміє чи не любить він хлібороба, усе чекає од нього політичних помилок, вишукує в нього другу душу та .аж трясеться, щоб той, бува, не мав зайвого шматка хліба чи яблука для дитини. Для нього селянин — це тільки виконання норм, хлібозаготівлі, позики, молока, м'яса, шерсті, яєць і слухач його виступів. На всьому, без потреби, економить Кисіль:
і на дитячому рум'янцеві, і на жіночій красі, і на хліборобській силі.
— Ще не перевелись такі знавці села, — задумано сказав секретар ЦК, погляд його потьмарився і полинув кудись далеко-далеко.
Мовчки проїхали якийсь час, придивляючись до полів і марева над ними.
— Борщем своїм, голово, почастуєте? — неждано почув Марко.
— Борщем?.. З охотою, тільки, пробачайте, без м'яса, пісний він.
— Нам уже навіть корисніше споживати пісний, — з якоюсь насмішкою поглянув на себе і дебелого секретаря обкому.
До польового стану вони під'їхали саме в обідню пору, коли притомлені люди сідали на землю, а здивовані соняшники нридивлялись до внх і до мисок з намальованими соняшниками.
— Тут безплатний борщ видається? — підійшов секретар ЦК до Катерини Павлівни.
— Ой... боженьку мій... — клекотом вирвалось у тої, і вона, округляючи очі, для чогось тихо запитала: — Це ви?..
— Здається, я. Почастуєте своїм борщем?
— Та я зараз...
(Продовження на наступній сторінці)