От і зник десь ген за обрієм образ матері, а над обрієм знову творилися нові материки, і нові води обмивали їхні береги. Перед ними і за ними лежала незагоєна, з потворними слідами війни дорога до матері, до його дитинства, до його майбутнього, до життя, що так химерно склалося в нього. Та навіщо нарікати на це? Воно могло бути і кращим, але могло бути і гіршим. Тепер, коли не підкоротили голову, нема чого ремствувати, що твоє щастя десь завалялось, шукай і твори його в своєму ж спаленому селі, дарма що руки твої ще прикипіли до костурів.
— Дядьку Марку, ви курите?—перебив його думки Хведір.
— Ні, або що?
— Я вам хотів цяцьку подарувати. Дивіться, гарна яка! — Малий машталір бережно витягнув запальничку. Вона була схожа на казкову дівчинку, що наглухо закутала голівку шапочкою з крихітною каблучкою.
— Гарна,— погодився Марко, розглядаючи металеву фігурку, в якій замість серця таївся огонь.
— То візьміть собі,— попрохав хлопчик, а в очах його на мить затремтіла жалість.
— Ні, Хведю, не візьму. Така цяцька тобі згодиться в господарстві. Ти ж тепер сам собі господар!
— Горе мені з таким господарем.— Хлопчак подякував за хліб-сіль, проворно відчепив од дишла опалку, поправив упряж, і підкучерявлені коненята, помахуючи хвостами, веселіше затрюхикали по зеленкуватих коліях, в яких під полозками шипів і посвистував сік березневого снігу. Перед очима у прекрасній єдності рухались земля і небо, а: думки вихлюпувалися за їхні вінця, радіючи й журячись, птахами викружлювали над полем і опускалися на рідних займанщинах і притуманених клаптях землі, між якими колись привільне і розмаїто красувалося його село.
За якихось пару годин Марко, хвилюючись, вбирав очима обриси полів, що ввижались йому і в сні, і перед боями, і в усіх шпиталях. Ось поминути ще оце горбате згарище, і в широкій роздолині має бути великий став. Колись Марко будував його, обсаджував молоденькими вербичками, зарибнював і тут вечорами прислухався до молодечих голосів:
Ой на ставу, на ставочку
Кличе голуб голубочку.
Куди тепер залетіли і де поділися голуби й голубочки, що стрічали тут зоряні вечори і перше кохання?.. Марко зручніше вперся спиною в задок саней, а думки його кружляли і коло ставу, і коло всього села, і коло єдиної хатини, якої вже не було, і залітали аж у ті краї, де й зараз біснувалась війна. Темна тінь її майнула просторами і на мить притьмарила красу дня. Марко нахмурився, перекусив якесь солодкувате пересохле стебло, а Хведір проткнув простір пужаком.
— Дивіться, скоро вже буде наш став.
— Хведю, а як він — живе? Чи і його не помилували фашисти?
— Хто живе? — не зрозумів спочатку хлопчак.
— Та став.
— А-а-а. Живе. Воду не вб'єш і не вивезеш. В низькодолі сумовито похилені верби велетенською підковою охоплювали засніжений став, а на греблі самотньо темнів огрядний дерев'яний монах '. Він і справді чимось був схожий На вгодованого ченця, який загруз у снігу.
— А риба ж є тепер, Хведю?
Хлопчак задумався, потім похитав головою:
— Не знаю.
— Чого ж ти не знаєш?
— Бо коли німці прийшли, то вони виловлювали рибу бреднями й волоками, а коли наші гнали фашиста, — глушили толом: нашим не було часу ловити.
— Паняй, Хведю, до греблі! Подивимось, чи є риба.
— Як же крізь отакенну кригу ви побачите рибу? — здивувався хлопчак, повертаючи коні до греблі. — І нащо вона вам? Ловити ж не будете?
— І що з того? Не все, Хведю, старайся ловити, це не наймудріше діло. Ось тут можна й зупинити твоїх рисаків, де ти їх тільки доп'яв?
— Їх дід Євмен в якихось різномасних вояків виміняв, коли ті драпали, виміняв за останнього качура і пляшку самогонки. Ще обіцяв їм наловити їстівних жаб, але тим воякам уже було не до ласощів. Отакий був торг! А коли вже почав установлюватись колгосп, дід привів свою пару до голови і сказав, що здає її добровільно, але під розписку з круглою печаткою.
"Може, ще й гербову бумагу скажете дістати? — розсердився Безбородько. — Надокучати прийшли?"
Дід і собі не залишився в боргу:
"Хоч ти, Антоне, й голова, але без документа тобі не вірю. Бачиш, коли я йшов до колгоспу в тридцятому, то потайки збув свої коні циганам. Тоді я був темним елементом. А тепер прилюдно здаю, виправляю пережиток, а ти їх не виправляв ні колись, ні тепер. Пиши розписку та хукай на печатку буряковим духом!.." Цими рисаками дід Євмен першим і заорював поле.
— Живий дід?
— Живий. Так само конюхом працює.
— І так само всіх лає? — засміявся Марко, знаючи невгамовну вдачу старого, який не звик ні спину гнути, ні тримати язика за зубами.
— Аякже, навіть наших лаяв, коли вони і відступали, і коли наступали.
— Чого ж, коли наступали?
— Халепа, казав же ж той, вийшла з ним. Коли німці втекли з села, а наші ще не підійшли, дід першим повернувся додому й на своєму пожарищі заходився для визволителів гнати вночі самогонку. Дуже старався чоловік. А хтось з нашої розвідки не розпізнав, що це свої, і стрельнув по дідовій машинерії. Тоді старий так почав лаятись, що розвідники одразу розпізнали свого і прийшли, раз таке трапилося, вибачатись до нього.
Коли на греблі побіля рядочка дрібних кленів-покленів зупинились коні, Марко почав обережно зсовуватися з саней. Ось він здоровою ногою міцно вперся в сніг, зручно підхопив костури, дибнув до розбухлого монаха й припав до його потемнілого тіла. Всередині монаха весело жебоніла и побулькувала вода, потроху переливаючись у придолинок.
— Хведю, є риба — вода линами пахне! Понюхай! — весело підморгнув хлопчакові. — Хай-но я трохи одужаю, та й станемо ми з тобою господарями ставу.
— Хм...
— Не хмикай, а таки будемо доглядати став.
— І юшку будемо варити?
— І рибу розводити. Викохаємо аж півпудових коропів, Отакенних!
Хлопчак подивився на Марка, який стрибав на костурах, скособочив лукаво оченята й відказав:
— Від кого не почуєш про коропів, то тільки про півпудових, і ніяк не менше ні на грам.
— Правильно підмітив! — розсміявся, широко оглянув придолинок, на якому, підмиваючи сніг, розросталося плесо, оглянув і кострубаті, вітрами нагнуті верби, що підійшли до нього, як минувшина. І Марко в роздумах ближче подибав до них, свідків своїх молодих років, що теж спливли, наче вода. Зненацька, неподалік від себе, побачив двох прищулених пташин, які лежали біля кущика тілоріза, мов дві трепетні грудочки землі. "Чи не здалося? Ні, не здалося", — пильніше придивляється і навіть радіє, що в тих принишклих грудочках розпізнав куликів-травників, яких теж не бачив ні в яких краях чотири роки.
"Чи не зарання ви, любі, прилетіли з далекого вирію? Бачите, вам доводиться відпочивати не на весняній землі, а на білих снігах". Марко обережно подибуляв до птахів, які щільно тулились одне до одного в сніговому гнізді. Але вони чомусь і не думали втікати від нього, як не втікали у снах чи видіннях, коли він умирав. Чи, може, й зараз він снить і насправді перед ним тільки видінням тремтить і небо, і прибутна вода, і двоє пташенят у холодному незатишному гнізді?
Марко, розгойдуючи тіло, ще стрибнув уперед. Одне пташеня занепокоєно повело голівкою і жалісним, ну, прямо дитячим оком поглянуло на людину, немов прохало: не роби мені, чоловіче, зла. Ти ж володар всесвіту, а я дрібна пташина.
"Не бійся, маленьке, я ніколи не кривдив ваш рід, ні для забави, ні для їжі. Тільки погляну на тебе", — мовчки відповів пташині Марко. А вона в цей час, похитуючись, підвелась на нетривких червоних ноженятах і болісно стрепенула проржавленим серпом одного крила. Марко вражено побачив, що скромно поцятковані груди кулика і друге крильце були закривавлені й пляма крові з кількома пір'їнками темніла на вогкому снігу.
"Хто ж тебе покалічив, бідолахо, коли ти радісно з своєю немудрою, але щирою піснею-посвистом летів до рідного краю? Чи війна, чи хижий птах? І невже ти зібрався вмирати, не дочекавшись своєї весни? Чуєш, не вмирай, пташино, живи і виводь свою пісню, виводь діток, бо як не буде птахів, то і людське серце стане черствішим".
Марко обернувся, зашкутильгав до саней, упав на них і почав зручніше вмощуватись у своєму гнізді. Сани знову запетляли шляшком, а з пам'яті чоловіка довго не виходив закривавлений птах і його сумовите око, в якому жалісніла людська скорбота.
— От і заїхали! Тепер хоч вплав кидайся. А щоб тебе їздило вздовж, упоперек ще й навскоси! — невдоволено забубонів Хведь і зіскочив з саней.
— Чого, півпарубче, гніваєшся?
— А якийсь кат за сьогодні моста розвалив, саме зуб'я стирчить.
Справді, єдина уціліла мостина і понівечені пеньки біля неї нагадували якусь гнилозубу пащеку, що чекала на свою жертву.
— Отож, хоч-не-хоч, а доведеться тепер, як замутеличеній вівці, кружляти об'їздами до самісінької ночі. Вдадуться нам ці об'їзди на гниловодді. — Хведько спересердя поторгав ногою підкришений зуб мосту, потім оперіщив його батогом і невдоволено повернув коні назад.
(Продовження на наступній сторінці)