— Що болить?
— Нога болить.
— А де ж вона?
— Нема. В окопі залишилась, а тут болить...
Хтось шарпонув Марка за ногу, потім за другу й здивувався:
— Ви погляньте на цього новака — у нього замість онуч роздертий есесівський прапор.
"Топчу фашизм!.. Топчу кривду!", — хотів сказати Марко, але слова його були такими кволими, що не могли розтулити уст.
Марка знову підхопили чиїсь руки, кудись понесли і поклали на щось холодне. Він відчув, як на нього наклала приторно-їдучу маску, і зрозумів, що лежить на операційному столі. Та його охопила така слабість, що уперше за всій війну подумав про смерть. І після цього перед ним хитнулись, розходячись у різні сторони, дві дороги. Одна, просвітлена, бігла в рідне село, до неї притиралися головаті соняшники і його хата-білянка, а друга, сіра, імлиста, опускалась у темінь.
"Оця перша — на життя, а друга — на смерть", — зрозумів Марко, стараючись якось не помічати тієї другої дороги. Але видіння перемежовувались — їх не можна було обхитрити. Раптом все здригнулось од вибуху. Обвалюючись, загупала земля, почулися зойки, а потім хтось крякнув:
— Хірурга, хірурга виносьте?
Густі гарячі хвилі, обдавши Марка, почали шалено намотуватись на нього й розтягувати все тіло. З цим нестерпним відчуттям він кудись провалився, але згодом почав спливати чи виходити з небуття. Він почув, як хтось, скрадаючись, підійшов і став біля його ніг. Марко розплющив очі, холонучи: на тлі темені, мов на велетенському рентгенознімку, побачив смерть. Вона була точнісінько така, якою знав її з прадавніх казок, з малюнків чи сновидінь.
Смерть відділилась від свого рентгенівського знімка, поглянула на Марка і втомлено, без погрози сказала:
— Тепер уже, Марку Проклятий, настав твій смертний час.
— Брешеш, костомахо! — Не злякався — обурився Марко. Надлюдським зусиллям він підвівся з столу, болючими ногами-ступив на землю і стиснув кулаки, готуючись битись до останнього подиху.
Але смерть не кинулась на нього, а здивовано запитала:
— Чого ж я брешу?
— Бо я не проклятий... То давно, ще до революції, так дражнили мій бідний знедолений рід і мене. Тоді ми були прокляті... І час мій не вийшов, бо я ще не наорався, не насіявся, не налюбувався землею, не нажився.
— Це все правда, — погодилася смерть. — Але ти не маєш чим жити.
— І знову ти брешеш — у мене все є, щоб жити.
— Усе? А де ти візьмеш крові для свого серця?
— Її дадуть мені брати.
— У тебе вже їх нема. Хіба забувся, що я всіх трьох забрала на цвинтар?
— Цього не забувають. Ти забрала трьох, а в мене е тисячі братів — по вірі, по совісті, по любові. Я а ними, вони — зі мною, і в нас одна кров, одне життя... Іди геть од нас! — Марко, пронизуючи очима очниці смерті, підняв на неї кулаки.
І смерть знітилась, відступила назад, увійшла в свій знімок і зникла.
Перед Марковими очима знову з'явилося дві дороги. На тій, що вела через усю землю до його дому, блиснуло сонце, і на його сяйво повертали і повертали золоті голови, обсипані росою і бджолами, соняшники. А на другій дорозі гойднувся мертвий туман.
Марко, мліючи, заточуючись, падаючи і знову підводячись, як міг, пішов до соняшників. Вони побачили його, загойдалися, вітаючись з ним. Він таки дійшов до золотого поля і вже мав упасти, але соняшники шершавими хліборобськими руками підтримали його, як він колись у негоду підтримував їхній рід. І тепер поміж ними він теж був схожий на знівеченого, з виваженим корінням соняшника, якому за всіма правилами і законами треба було б умерти, але який своїми законами тримався життя.
І.
У нас тільки в березні після хуртовини бувають оті несподівано дивовижні дні, коли, широко прокидаючись од сну, природа якимсь одним пристрасно-чародійним завершенням так поєднає землю і небо, як навіть бог не міг поєднати душу й тіло.
Подивишся в таку пору на небо мальоване, закидане по самі вінця лебединими хмарами, крізь які пробивається голубінь, поглянеш на землю милу, свіжо-свіжо завіяну м'яким, із сонячною росою снігом, що подзвонює першими блакитними струмками, — і не знаєш, де починається і де закінчується білий нерозвійний всесвіт і де ти знаходишся в ньому.
Отак тепер не знав і Марко Безсмертний, виринаючи з хвиль тривожного й млосного напівзабуття.
Хмільний, з прохолодою барвінковий цвіт, цвіт провесни і весни, з розмаху крилом ударив йому під повіки і викресав кілька сльозин, що, мов почеплені, загойдались на темній основі опущених вій. Марко з несподіванки на мить прикрив очі рубцями скріпленої і склепаної, але вже вибіленої в шпиталі руки, відігнав нею рештки напівзабуття, підвівся на санях і радісно, якось змовницьки-хитрувато, кинув посмішку в пучки зморшок під очима і в задиркувату од природної нерівності підківку вусів. А хіба ж не було чого радіти чоловікові?
Перед собою він бачив не пожмаковані кров'ю бинти й не мертво-стерильні стіни шпиталю, що до цегли й цементу пропахли медициною, а титанічне безмір'я снігів і хмар, з яких у передчутті весни висікалась, вихлюпувалась, виривалася, нуртувала і лебеділа в стрімких пошуках нових форм підмальована просинь. Тепер нічого дрібного не було і не хотіло бути в природі — усе розросталось само по собі, окремі хмари перегиналися, запливали за край землі, мов невідкриті материки, і навіть невидиме сонце таки вихоплювало з далини цілі займанщини, з небесних ковшів проливало на них кипінь збунтованого срібла і все це озерами переганяло під усі сторони світу.
Марко спочатку й не повірив, що він живим і напівздоровим в'їжджає у глибину творіння такої краси. То коли він умирав, до нього завжди приходили не бруд і кров війни, а напливала в буйній празниковій обнові земля. І Марко крізь усі свої болі запопадливо, безпорадно і жадібно придивлявся до неї, придивлявся навіть міцно заплющеними очима, бо, і вмираючи, він лишався хліборобом.
І земля тоді теж дивилась на нього, мов жива, і вгадувала його бажання.
Він хотів бачити вишневий цвіт, і перед ним, прямо на знайомих і незнайомих вулицях, на весняних плесах і заводях, навіть на безплідній, проржавленій передовій зацвітали, по-братерськи притуляючись плечем до плеча, червонокорі, в ластовинні вишники. Він згадував ліси — і вони, вивільняючи ноги від покорченого, колючого дроту, а коріння від смертоносної мінної начинки, підходили до нього з своїми мудрими цілющими травами, з добрим птаством, що співом прокльовує ніч, з отими полохливими і милими зайчатами, про яких він ще в першій Групі співав:
А нікуди зайчику вискочити,
А нікуди зайчику виплигнути...
"А нікуди вискочити?!" — и це не про нього тепер? Бо ж попався в лапища смерті, як заєць лисиці...
Але силою волі одганяв такі думки, як гайворонів, і кликав до себе чи то ранкове, у весільному віночку сонце, чи напівзабуте дитинство, чи матір. І вони з усіх усюд поспішали до нього, наче він був чародієм.
А найчастіше хотілося бачити свою милогубу, золотокосу, мов осіння вербичка, Оленку, яку по-справжньому . почав любити після законного шлюбу. І Олена, притискаючи до грудей їхню єдину доньку, поспішала назустріч йому; навпростець переходила танкові рови, згадючені мотки Бруно, переходила лінії окупації, лінії фронту і лінії смерті, щоб побачити мужа, хоча він і знав, що Оленки вже нема.
Отак земля жаліла його, коли він, ще не нажившися, мав попроїдатися з нею; напевне, тому й виживав, що бачив не хижі химери і страхіття, націлені, надзьоблені на людське серце, а тиху матір з немовлям, і росяну, в пилку пшеницю чи кучерявий овес у видолинку, і селянську хату з соняшниками і рожею перед нею, різноцвіти і пізньоцвіти біля неї, і кумедно бундючного лелеку з лелечатами на ній, який туманного місячного вечора здається вже не птицею, а самим сном...
Від такої дивовижної згадки про лелеку Марко добряче веселіє, знову кидає посмішку в підморожену роками підківку вусів і знов од краю й до краю вбирає їв душу увесь святково-білий світ.
"Та й гарно ж зараз у ньому, наче його нещодавно и не роз'їдала короста війни", — зачудувався чоловік, жадібно придивляючись до мінливої величної єдності землі й неба, між якими десь, як загублений дзвоник, безперестану подзвонює і піддзвонює вівсянка.
"Іч, яке дрібненьке серце, а весну чує. Оце десь незабаром і журавлі принесуть на крилах тепло, і тоді люди вийдуть сіяти овес та ячмінь. Ще й як сіятимуть!" — аж рукою махнув, ніби в ній вигрівалась ярина.
В думках Марко вже виводив сюди сіячів, бачив, як по ріллі, неначе гуси, з боку на бік .перевалювались дряпаки, а зерно ніжно жебоніло землі: "Жив-жив".
Марко справді почув оте "жив-жив", ніби уже навколо нього бризкало насіння. Але то обізвалось не зерно, а ще невидимий струмок; він у придорожньому виярку виморщував над собою снігову борозенку і шукав собі свого протіку на скрижанілій землі.
"Життє", — за звичкою, в думках промовив Марко, і зараз він зовсім забув про свої костури, що таким непотребом лежали біля нього, забув і про вісну, що вже шаленіла за німецьким пограниччям. Але небавом єдність світу і думок порушили два підбиті "фердинанди". Вони, як доісторичні потвори, важко виповзли на згірок, підминаючи його. Навіть мертві, з видертими нутрощами, вони ще погрожували одним задертим, а другим опущеним хоботищем і небу, і землі. Оце в них тільки й було від королівського злого родоводу.
(Продовження на наступній сторінці)