Мовчки в журбі зіскочили бойові побратими з графських і куркульських коней, саперними лопатками і шаблями викопали неглибоку яму, опустили в неї свого товариша, а біля нього поклали шаблю, щоб і на тому світі кришив нею погань, та й помчали доганяти ворогів. Навіть трикратного пострілу не дали на прощання, бо обмаль було набоїв. А потім якась християнська душа поставила на могилі невеличкого, з молоденької вербиці вирубаного хреста, диво сталось у степу — після дощів ожило мертве деревце, з порубаної середини викинуло гілочки, і вони зеленими ручатами потяглися до сонця. Згодом пристрасною силою життя деревце скинуло мертву поперечку і вже стало не хрестом, а гінкою вербицею і людською пам'яттю. А матері, коли вона приходила сюди, іноді здавалось, що в тій вербі оселилась її наболіла душа...
— Говори ж, сину, говори, — першою відганяє задавнені спогади і біль.
— Про що ж вам казати? Можу тільки про війну, бо не виходив з її упряжі...
— А хто тепер кому про інше розказує? Чим живемо, тим і дихаємо.
Після ще якоїсь розповіді про бій мати вибачливо подивилась на Марка, метнулась до кабиці, щоб скапарити сяку-таку вечерю. Вже від вогню інколи з недовірою поглядала на сина і на збитий з двох дошок стіл, на якому лежала чорнова. Як тепер з нею бути? Чи кинути у вогонь, чи покласти в різні податки, що теж лежали за Георгієм Побідоносцем?
Але потім вирішила: то вже така судьба сина, і хай він робить з нею, що захоче. Все-таки недарма, навіть після похоронної, благала долю і на ранніх, і на пізніх зорях, щоб вернувся Марко. От і нагрянув неждано, мов перший грім, байдуже, що костурами гримить. І не дуже постарівся, тільки вуса трохи в молоко вмочив та на скронях зморшки накипіли. 'Ох, аби ще внучка з Германії повернулась і заспівала так, як співала її бідолашна мама:
Он сяду я край віконця
та виведу золоте волоконце...
Але не внучка, а вона, баба, всі ночі тепер сидить край сліпого віконечка, навпіл з прядива й думок пряде своє тяжке волоконце і вже не примерклими очима, а душею, болем своїм виглядає свій рід. Ой, а чого ж це вона й досі чапає в одній чуні? Геть усе, усе витрусилось із голови. Ганна вихоплює з-під лавчини благеньке полатане взуття, а до неї підкочується зайченя й починає тертися біля ніг.
— Їсти, дурненьке, хочеш? — питається, наче звірятко може щось відповісти.
Зайченя кумедно ворушить рухливою квасолиною носа і кладе на спину довгі, мов іграшкові човники, вуха.
— Що ж тобі, сирітко, дати? — і далі розмовляє з ним, наче з дитиною.
— Звідки він у вас, мамо?
— У лісі знайшла, замерзав бідолаха, зараз уже оклигує. Оце ж тепер уся худоба наша, бо Гітлер і кури пожер, і корови в салотопці перетопив, щоб його нечисті до судного дня на бісячий лій топили. — Мати, як могла, проклинала навіженого фюрера і тут же лагідно посміхалася до сина або одразу мовчки починала сумувати, що нема в нього ні жінки, ні доньки, а потім втішалась думкою, що й онучка повернеться, як стане Гітлеру капут, і непомітно для себе починала говорити: — Яка ж вона гарненька була. А очі — одне синьоцвіття, та й годі.
— Де вона тільки тепер? — зажурився Марко і зажурилися всі його зморшки під очима.
— Може, й добивається додому, як та перепілка.
— Може... — почав думками розшукувати оті затуманені далі, з яких, певне, добивається додому його єдине дитя. Як топольку, ростили її, а війна з корінням вирвала його топольку, а ти, батьку, мучся і карайся, чи є вона на землі, чи, може, лежить у землі.
Мати, вгадавши його думку, поспішила заспокоїти:
— Не журись, дитино. І Гітлер не всіх зможе вичавити.
— Мамо, а які у вас тепер очі? — несподівано запитав Марко. — Ніяк не розберу при цій електриці, — косо поглянув на каганець, змайстрований з гільзи снаряда.
— І нащо воно тобі? —здивувалась, зніяковіла і зітхнула мати. — Хіба ж діти придивляються до наших очей? То тільки ми втішаємося, ними...
— Та інколи придивляємось: — Марка вразило, що матір засоромилась такого запитання, бо й справді: хто цікавиться очима старих? — У вас були сині-сині, як весняне небо після дощу.
—Як ти, сину, гарно сказав, — зітхнула мати. — За все життя ні від кого не чуда таких слів, навіть од батька твого,,.. І невже в мене справді такі були очі? — аж зачудувалась, згадуючи минулі роки.
— Сині були, як барвінковий цвіт у росі.
— А тепер стали сивими. Інша роса виполоскала мій синій цвіт, —відповіла тихо. —Ти знаєш: у нашому роді довго не сивіють, діди парубоцькими чубами задаються. Ну, а теперішня гризота не подивилась на це. Спочатку в мене посивіли коси, а потім очі... Таки придивлявся до матері? Дуже стара стала? — з вдячністю посміхнулася до своєї кровинки, і відблиск молодості майнув у її справді сивих од скорботи очах. — Я тебе ще голодом не заморила? Ось уже зараз картопелька буде.
—В мундирах?
— І в мундирах, і роздягнена, і товчена, і так шматками, — в гніздечках біля уст сіпнулась і завмерла посмішка. — Тільки присмаки нема до неї — розтертою кользою чи маком посипаю. Звикай, сину.
— А нащо ви стільки наварюєте?
— О, ще й питає. Думаєш, почувши, яро тебе, не збереться перегодя капела?, Тебе ж люди і живого, і мертвого любили... Тьху, знову цей папірець баки забиває, — кивнула головою на стіл. —І що тільки вдіяти з ним? Лежить же, ніби сама печаль. Чи не спалити його? — подивилась на сина.
Марко зирнув на страшний документ, що тепер сумирно лежав біля дерев'яної сільнички і темної; як земля, хлібини. А лежав же він раніше в цій землянці, наче покійник у склепі.
— Паліть, мамо, за смертю шкодувати не будем, — одвернувся від того папірця, що волею випадку, немов чорний ворон, поквапився принести його, Маркову, смерть до матері, она, нема чому дивуватись: сідав же, гайворон на охололі груди Маркові, видирав його душу, біля якої мостилася смерть, і, може, помилково, віддер її, костомаху, замість життя та й шугонув зі своєю здобиччю у далекий край.
Чоловік аж посміхнувся, виразно побачивши таке видовисько, хоча немало їх завжди проходило перед очима, бо в Маркове серце з самого дитинства світ нахлюпувався гомоном землі і відгомоном пісні.
Мати з потаємним острахом підійшла до столу, двома пальцями взяла папірець, де якимись закарлючками була накраплена смерть, і понесла його до кабиці. Марко в задумі, з цікавістю поглянув на матір. На її зосередженому обличчі заколивався світ і виразно пройшли тіні страждання, що їх приніс цей клапоть війни. Мати ще раз глянула на нього й кинула у вогонь, а сама, наче молитву, урочисто і пристрасно зашепотіла якесь заклинання, Марко тільки й почув: "Іди, смерте, на болото і в безвість, де люди не ходять, де звіри не бродять, де пів… Чоловік аж посміхнувся, виразно побачивши таке видовисько, хоча немало їх завжди проходило перед очима, бо в Маркове серце з самого дитинства світ нахлюпувався гомоном землі і відгомоном пісні.
Мати з потаємним острахом підійшла до столу, двома пальцями взяла папірець, де якимись закарлюнками була накраплена смерть, і понесла його до кабиці. Марко в задумі, з цікавістю поглянув на матір. На її зосередженому обличчі заколивався світ і виразно пройшли тіні страждання, що їх приніс цей клапоть війни. Мати ще раз глянула на нього й кинула у вогонь, а сама, наче молитву, урочисто і пристрасно зашепотіла якесь заклинання. Марко тільки й почув: "Іди, смерте, на болото і в безвість, де люди не ходять, де звіри не бродять, де півні не ніготь..."
—Таки горить смерть,—сказала після усіх чаклунських "тьху-тьху". Марко не знав, що про такий випадок треба робити: набундючитись, чи бути суворо-врочистим, як його матір, або махнути рукою і посміхнутись, як уміють збоку подивитися на своє лихо наші люди. "Практики ще не було такої",— насмішкувато відповів своїм думкам, придивляючись, як на припічку коцюрбився, чорнів і кришився вісник смерті.
— Спалила, пропади вона пропадом, змішала з жаром попіл чорнової.— Одійшла від кабиці і стала опоряджати стола, наче хотіла затерти й слід, де лежала похоронна, і знову з острахом поглянула на ногу.— Не болить вона?
— Не болить вона,—підкреслив материну повагу до пораненої ноги.
Мати похитала головою, в думках відділяла обман від правди.
— Хіба ти скажеш про свої болі, які вони є? .Знаю тебе добре. Ти каліцтвом похвалятись не будеш... І не підманюй, що скоро ходитимеш?
— От побачите. Ще й танцюватиму шивертом-вивертом.
— Ви всі нас .утішаєте на старість, як ми вас утішаємо малими. Це теж трохи пособляє, бо серце нас хоч і мучене, та все вірою живе. А як на тій неділі, коли саме хугувало надворі, що й світа божого не видно, втішала мене якась молодиця і достукалась до цієї оселі, обтрусила сніг і стала біля дверей, як мальована. Довго-довго розпитувала про тебе, душею вмовляла не вірити похоронній: всі вони приголомшують людину, а не всі правду кажуть. Погомоніли разом, пожурились укупі та й розійшлися, як рідня.
— Що ж то за молодиця була? — стрепенувся і здивувався Марко.
— Ніби вчителька приїжджа. Привітна така, хоч з обличчя смуток і не сходив.
— Вчителька?
— Еге ж. Тебе добре знає. Сама гарненька, терноока. І подарунок мені під полою принесла — муки на заміс. З пайка свого відірвала.
(Продовження на наступній сторінці)