— Доброго здоров'я, Мар'янко, доброго здоров'я, дитино, — дрогнув голос у матері.
Ми всі зрозуміли: з чимсь незвичним, великим прийшла до нас дівчина.
Мар'яна притулилась до матері, щось зашепотіла їй, і на материних віях заблищали сльози.
— Не плачте, тіточко, бо я сама розплачусь, — сміючись, заплакала Мар'яна.
— Який же він, твій місяць?
— Отакої! Невже ви його влітку не бачили, коли він до мене у ваш садочок приходив? — здивувалась дівчина. Мати вибачливо посміхнулась:
— Ти тільки шепотіла мені про свого козака, а показати забулась.
— То вийдіть — погляньте, — кивнула головою на вікно. — Сидить собі на возі й так пишається, що далі нікуди. — І вже тихо, тільки матері сказала: —Він княгинею і зіронькою називає мене.
— Ти й справді зіронька, — витирає мати рукою очі. — А як він тобі?
— Чогось і судженим, і наче батьком здається, — пошепки сказала Мар'яна.
— Та що ти? — здивувалась мати.
— Це, напевне, тому, що я й не пам'ятаю свого тата. А ще до того, мій Максим у самого Котовського кіннотником був і так шаблею орудував, що навіть ордена заробив.
— Ордена!? — радісно скрикнув я.
— Атож! — гордовито сказала Мар'яна, а далі нахилилась до мене й поцілувала в щоку. — Прощавай, Михайлику, прощавай, моя радість, бо вже нескоро, нескоро побачимось. І вчися, Михайлику, та так учися, щоб усі знали, які то мужицькі діти. Хай не кажуть ні пани, ні підпанки, ні різна погань, що ми тільки бидло. Були бидлом, а тепер — зась!
Смуток і жаль перехопили мені горло. Я нескоро-нескоро зумів сказати:
— Ти приїжджай до нас, Мар'яночко, бо ми всі дуже любимо тебе.
— Як буде нагода. Прощавай, дорогий, — вона ще раз цілує мене й виходить з хати.
На вулиці стоять запряжені коні. Молодий, горбоносий парубок в шинелі красиво повертає голову до нас і приязно посміхається. Батько першим підходить, здоровкається з ним.
— Зумів же ти, парубче, назоріти дівчину. Довго таку треба було попошукати.
— А я таки й довго шукав її. Три роки в сідлі проїздив. Тому доля й нахилилась до мене, — сердечне говорить парубок і простягає руку молодій: — Сідай, Мар'яно.
Дівчина проворно вискакує на підводу, а в цей час хтось тихцем торгає мене за рукав.
Я оглядаюсь. Біля тину, з торбинкою через плече, непомітно стала Люба. І в неї теж чогось висявають очі.
— Молода? — підводить голову на Мар'яну.
— Молода, — дивуюсь, як про це одразу могла довідатися Люба.
— Ой, це так славно! — радіє дівчина, не розуміючи, як мені важко прощатися із Мар'яною.
— Прощайте, люди добрі, — торкнувся рукою шапки молодий і трусонув віжками. Коні вдарили з копита, і під ними задзвеніла і бризнула соком березнева земля.
Ми всі повертаємо голови і довго-довго дивимося услід Мар'яні. Ось уже коні беруть на другу вулицю, ось уже востаннє промайнули голови молодят, а ми ще дивимося й дивимося і на дальні приімлені весною поля, і на сонце, і на вітряк — оту селянську птицю-казку, що все збирається злетіти в небо, та не може розлучитися із землею.
— Якою буде її доля? — не знати в кого, чи в сонця, чи в землі, питається мати.
А ми з Любою, узявшись за руки, йдемо до школи, ідемо по тих свіжих коліях, що залишились на березневій дорозі.
І враз угорі над моїм смутком обізвались бентежні звуки далеких дзвонів. Ми з Любою підіймаємо голови до неба, до святково білих хмар і бачимо, як прямо із них вилітають лебеді і натрушують на хати, на землю і в душу свою лебедину пісню.
І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі...
— А лебеді летять... над моїм дитинством... над моїм життям!..
Київ — Ірпінь — Дяківці
1963-1964