Додому я не йшов, а летів, бо, по-перше, міг похвалитися, що мама одразу має школяра не першої, а другої групи, по-друге, треба було збігати в ліс, — нарвати ягід бузини, надерти дубової кори, а потім зварити їх з іржею, щоб назавтра було те чорнило, яким писали тоді.
Удома нас дожидали мати і дядько Микола. Коли батько сказав, що мене прийняли у другу групу, мати одразу сумно повторила своє: "І що тільки буде з цієї дитини?" А дядько Микола сказав:
"Увесь піде в мене, — це по нас обох уже видно", — і в хаті стало весело, а мені й за хатою світило сонце...
Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало і перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався.
Коли ж, прокинувшись одного ранку, я побачив за вікнами сніг, усе в мені похололо: як же я тепер піду до школи? В хаті цього ранку журився не тільки я, але й мої батьки. Після сніданку тато одягнувся у кирею з грубого саморобного сукна і сказав:
— Сніг не сніг, а вчитися треба. Підемо, Михайле, до школи, — він узяв мене на руки, вгорнув полами киреї, а на голову надів заячу шапку.
— Як же йому, горопасі, без чобіт? — болісно скривилася мати.
— Дарма, — заспокоїв її батько. — Тепер такий час, що не чоботи головне.
— А що?
— Тепер головне — свіжа сорочка і чиста совість, — посміхнувся батько, — Правда, Михайлику?
— Правда, — щільно притуляюсь до тата, і ми обоє під зітхання матері покинули оселю.
Дорогою люди дивувались, що Панас на руках несе в школу сина, деякі школярі на це диво тицяли пальцями, а я мало не заплакав і з жалю, і з тієї радості, що батько не дасть мені покинути науку.
Отак перші дні зими тато заносив мене у школу, а після уроків знову загортав у кирею і ніс додому. До цього призвичаїлися і школярі, і вчителька, і я... Якби тепер запитали, яку найкращу одіж довелося мені бачити по всіх світах, я, не вагаючись, відповів би: кирею мого батька. І коли іноді в творах чи п'єсах я зустрічаю слово "кирея" — до мене трепетно наближаються найдорожчі дні мого дитинства.
Якось, коли надворі хурделило, батько припізнився, і тільки надвечір, засніжений, з обмерзлими вусами, але веселий, він зайшов у клас і голосно запитав:
— А котрий тут безчобітько?
— Це я! — вискочив з-за парти, де сиділи мої однокласники.
— Хто це ти? — наче не пізнавав мене батько.
— Син Панасів! — бадьоро відповів я.
— Тоді лови! — батько кидає мені справжнісінького бублика. Я підстрибую, перехоплюю гостинця і радію, що він навіть із маком.
— Ви на ярмарку були? — питаюся, шкодуючи їсти бублик.
— На ярмарку.
— І щось купили?
— І щось купили! — весело і змовницьки підморгнув мені батько, а з його брови закапав розталий сніг. — Ось дивись! — він потрусив киреєю і на підлогу упали справжнісінькі чоботята.
Я спочатку остовпів, поглянув на чоботята, далі на батька і знову на чоботята, що пахли морозом, смолою і воском.
— Це мені? — запитав я тихо-тихо.
— А кому ж? — засміявся батько. — Взувайся, сину. Я підхопив чоботята, підняв їх угору, і вони блиснули срібними підківками.
І мені згадалися дідові слова: "Будеш іти межи люди і вибивати іскри..."
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Справи мої пішли вгору: у цьому ж навчальному році мене відзначили й перевели в третю групу. З такої нагоди вчителька сказала дуже сердечні слова, нахвилювавши ними себе й мене.
Вдома батько здивувався успіхами свого отряхи, заховав у підрізані вуса посмішку й сказав:
— Коли так, то хай буде не гірше... Наука наукою, а чоботи бережи. Мати ж знову зажурилась:
— Що тільки буде з цієї дитини?
А я взявся писати п'єсу. Напевне, прочитавши ці слова, не один читач поведе правим чи лівим плечем і засумнівається: чому саме п'єсу, а не вірші? На все, як сказав один філософ, є свої причини. Були вони й на п'єсу.
Цієї зими в нашому селі вперше заговорили про "тіатри". Що воно таке, ніхто не міг толком пояснити, а чутки й поголоски йшли різні. Одні казали, що "тіатри" — це якесь інтересне з переодяганнями лицедійство, другі — ет, більшовицька вигадка, треті — "люзіон", де пускають в очі і ману, і туман, четверті — витівка самого нечистого, бо на сцені в темряві, буває, з'являються русалки, а інколи з бочки й чорти вискакують. Хтось навіть чув, що одна п'єса так і називалась "Сатана в бочці".
Дядько ж Микола пояснив, що "тіатр" — стояща штука, бо там показують гарних жіночок у коротеньких спідницях. А через те, що в нас тоді носили спідниці до п'ят, дядькові Миколі одразу ж перепало за безсовісність од тітки Ликерії. На це дядько відповів по-французьки:
— Прошу, мадам Ликеріє, пардону.
І "мадам Ликерія", кинувши рогачі, затрусилась од сміху.
Кілька днів у селі тільки й розмов було, що про театр, а особливо загуло, коли комсомольці почали для вистави позичати в селян стільці, лампи, миски, чарки й навіть спідниці, з яких хитромудре мали виходити старосвітські широченні штани. Цю позичку комсомольці називали реквізитом, а хтось із багачів пустив поголос, що це — реквізиція. І деякі налякані жінки метнулись одбирати свої спідниці, не знаючи, що вони мали слугувати великому мистецтву.
Для мене тоді слово "театр" бриніло і привабливо, і страшнувато: а що, коли й справді з темряви вискочить чорт? Але тоді цього не трапилось... Це сталося значно пізніше...
Отож село по-всякому, але з нетерпінням чекало вистави. І ось одного дня на стінах сільради, комнезаму, споживчого товариства і школи закрасувалися такі оголошення:
Увага! Увага!
Сьогодні о сьомій годині вечора
вперше в нашому селі
буде показано лицедійство, тобто театр.
Ціна квитка:
пшениці — чотири фунти,
яєць курячих — теж чотири,
гусячих — троє,
жита — п'ять фунтів,
гречки, проса, гороху —
шість фунтів.
Всі, всі — у театр!!!
Прочитавши таке, я спочатку зрадів, а потім скис: за що ж його купити квитка. Надіючись тільки на "а може", я підійшов до матері, але вона так поглянула на мене, наче я, щонайменше, з бовдура виліз, а далі почала глузувати:)
— Дивіться, наш парубок театру захотів! Ще, чого доброго, і артистом захоче стати.
— Ні, мамо, в артисти я, мабуть, цього року не піду, — заспокоїв матір. — Але подивитися, що воно за люди, дуже хочу. То, може, дасте мені пашні?
— А потім що будем робити? Покладемо зуби на полицю, щоб сушились до нового врожаю, і отак згадувати тіатри? Он муки в нас лишилось тільки на два-три заміси. Що ти на це скажеш?
Далі мені вже нічого не хотілось казати. Виждавши, коли мати пішла на село, я вскочив у клуню і почав нишпорити на вишках, надіючись десь знайти потаємне куряче кубельце. Та мої розшуки нічого не дали: на курячих гніздах лежали одні бовтуни.
І все ж таки увечері я поплентався до школи, де мав бути театр. Тепер вхід до неї було загороджено столом, на ньому стояла вага, щоб важити зерно за квитки, і дві величезні макітри для яєць. Щасливці за натуру одержували в касира червоні з печатками папірці й гордо йшли в школу, а нещасливці, наче бджоли вічко, обсіли шкільні східці. Одні з них, такі, як я, надіялись, що, може, пофортунить проскочити під столом касира, а другі — хоч заглянути у вікна, коли почнеться дивоглядія.
Ось на дверях з'явилась постать секретаря комсомольського осередку Миколи Гуменюка. Через голову касира він гукнув нещасливцям :
— Гей, малеча, хто швиденько принесе куль соломи — пропустимо в театр!
— Я принесу, я ось осьдечки живу! — випередив усіх веснянкуватий Омелько.
— Неси! — наказав Гуменюк.
— А може, й сіна треба в театр? — обізвався я.
— Ні, поки що обійдемося без сіна, — підрізав секретар мою останню надію чесно ввійти в театр.
Я тільки тяжко зітхнув: коли б знаття, що театр ніяк не може обійтись без соломи, то ще з полудня вклякав би тут з кулем.
Незабаром Омелько з околотом за плечима розпихав школярів, що юрмилися на східцях, і, висяваючи, як іскрами, всіма веснянками, радісно гримав:
— Та не товчіться, наче в мішку, — дайте дорогу в тіатри! Він зник у дверях, а я усе зазирав і зазирав під стіл, чекаючи, коли ж ноги касира так відсунуться, щоб можна було проскочити поміж ними і ніжкою стола. І от настала ця довгождана хвилина: касир узяв обома руками макітру з яйцями й обережно почав пересовувати її на другий кінець столу. А я, затаївши подих, югнув під стіл і, наче ящірка, проповз на чотирьох у коридор. Навздогін мені якесь одоробало гукнуло: "Тримайте його!" Я з того переляку скочив на ноги, швиденько шатнувся до других дверей і... з розгону наскочив на височенного, в червонім кожушку парубка. Йому одразу стало весело, а мені гірко. Хіба ж я знав, що і на других дверях пантрують "зайців"?
— Ти звідки такий вискіпався? — підхопивши мене під боки, запитав парубок.
— Он звідти, — невиразно промовив я. — Пустіть мене, дядьку, в театр.
(Продовження на наступній сторінці)