— Це ж нещодавно, як із пекла, придимів недоламок — Стьопочка Магазаник — і никав навколо хати, і в хату поткнувся, за тебе питався. А потім навіть у хлів заглянув — там двері були відчинені. Я й спитала: — Може, й у клуню хватить совісті влізти?
Блимнув він очима, наче вовк, пробурмотів про такий час і вообче та й повіявся кудись. От і випадав тобі знову дорога.
Тітка Марина притулилась до його плеча. Данило почув її трепет, її біль.
— Не треба, тіточко, — поцілував жінку, вклонився їй. — Я зараз і піду.
— Ще рано. Хай споночіє. Я тобі ще торбинку принесу: там хліб, шматок сала, рушник... Хай ніхто не збирає так рідних у дорогу, як збираю я тебе, — провела пальцем по віях, пригнулась і, наче тінь, вийшла із клуні.
І знову ніч тривоги, і полинової гіркості, і невідомості. Обережно тітчиним садочком він виходить до городніх ворітець і оторопіло зупиняється: йому здалося, що раптом почала оживати половецька баба. Марево? Ні, насправді ворухнулась стара камена, роздвоїлась, і від неї відділилась принишкла якась постать.
— Стьопочка?! — несамохіть вирвалось у Данила.
— Еге ж, він! — зловтішно озвався Стьопочка, потім сквапливо гайнув од половецької камени до стежки, стиснув уважисті Кулаки. — Так-от, громадянине Бондаренку, ви не хотіли мені ні написати, ні підписати характеристику. А зараз я вам напишу свою характеристику! — радісно злий, переможно став насупроти
Данила.
— А хіба ти досі не писав на мене своїх характеристик-доносів?
— Писав! Самохіть і завчасно писав! І вірно робив, бо це мій актив! Тільки не здумайте тікати, бо я криком підійму на ноги всю вулицю і село.
— Або сам, негіднику, злетиш із ніг! — розлютився і з усієї сили вгатив кулак у Стьопочку, той похитнувся, пригнувсь, і під дихання вдарив Данила, та від другого удару впав долілиць на огудиння, застогнав.
Данило нахилився над ним.
— Не бийте... Я більше не буду, — куцьорблячись, Стьопочка охопив руками голову, а Данило поглянув на свій кулак. Це ж уперше він бив людину... А може, нелюда?
За великим ясеновим столом, теж, як усе в оселі, змайстрованим Лавріном, журно сиділа сім'я. Ні тобі пересміхів близнят, ні задерикуватості Ярини, ні насмішки чи командування Олени. Тільки й мови — шелест огню у печі та шепіт очеретів і хвилі із броду.
"Давно так смуток не ступав по нашій хаті. От і маєм не снідання, а поминки, — зітхнув Лаврін і знову ж повернувся до ночі, коли прощався з Данилом. — Де він тепер шматує душу?"
Чоловік перший поклав ложку, підвівся і застиг, прислухаючись: на подвір'ї загупали чиїсь кроки. Чиї ж? У сусідів нема такої нетерплячки в ногах.
І от негадано, вносячи в хату свіжі торбинки галіфе, рвучко входить Ступач. Кого-кого, а такого гостя ніхто не сподівався. Десятеро очей підвелося па нього, і хоч би тобі одне слово.
Ступач скидає картуза, шанобливо кладе його на долоню і насмішкувато націлюється на господаря, що чогось міниться на виду: чи не страх заповзає в нього?
— Не поміщав?
— Поки ні, — понуро каже Лаврін. Воно б треба запросити гостя до столу, але хай його рогаті в казани просять.
— Дядьку Лавріне, ви, кажуть, уночі бачили Бондаренка?
— Бачив, — ще більше хмарніє господар.
— Куди він тікав? — уже починає в душі гніватись Ступач, бо навіть сісти не запросили його.
— Не тікав, а йшов собі.
— Але куди йшов? — грізнішає Ступач, і йоржі його брів вискакують на чоло. На це Роман і Василь одразу підводяться з лави.
— Куди він прямував, я вам потім скажу, — господар вийшов з-за столу і твердо став насупроти Ступача, високий, золотавий, мов соняшник.
— Коли ж це потім?! — нетерпеливиться прибульцю. Лаврін скидає на нього погляд, в якому ширяє не страх, а затятість чи щось інше.
— Ось послухайте. Ви, навіть не поздоровкавшись, уже задали мені три питання. Задам і я вам хоч одне.
— Задавайте, — зверхньо примружився Ступач: що йому може сказати цей повільний, як минулий вік, дядько? Про сіно-солому?
— От ви вчилися по школах, по інститутах, сушили голову над книгами та науками, а чи хоч раз колись подумали: як і для чого живете на світі?
— Це що?! — ошелешено скрикнув Ступач. Він побачив друге обличчя Лавріна, на якому вже металися презирство і гнів. — Що це?!
— Питання, і тільки одне. Як не хочете відповідати, то я вам скажу. За всі свої роки ви не стали ні орачем, ні сіячем у полі, ні порадником у хаті. Чого ж ви отак хватопеком кинулися щербити нашу силу й життя? Чи у вас від злоби розум вилисів?
— Мовчи! — вигукнув Ступач, стиснув кулаки.
— А може, ти помовчиш переді мною, бо я тебе, нечестивцю, хлібом, а не цвинтарною землею годую.
— Тату! — скрикнули близнята, що теж не пізнавали свого спокійного батька, і стали біля нього, ладні змолотити на сніп Ступача.
Лаврін зирнув на них, втихомирив їх порухом руки.
— Еге ж, сини, я таки ваш тато. А спитайте цього: чи він може зватися батьком для своїх дітей?
Ступач хотів щось сказати, але захлинувся недоказаним і рвонув до порога.
— Думати треба, — навздогін йому вже тихо сказав Лаврін. Бо що воно і служба, і вченість, і всі літа без гарної мислі й ділечка?..
Наче з полум'я, вискочив Ступач на подвір'я, розполохав курей і качок, а гуси, витягнувши шиї, засичали і посунули на нього. Ще, дивись, гусак, який чогось має лебедину, з віночком голову, і довбоне тебе на радість дебелому фурману, що за ворітьми підпирає спиною бричку.
— Гиля, гиля, кляті! — млинкує руками чоловік, а ноги скоріше виносить на вулицю. — Ху!
— Жарко? — весело кривить писок круглолиций стіжкуватий машталір Лаврик, який завжди решетує під віями пересміх зі сльозою.
— Жени!
— Алюр три хрести? — пирхає візник і зарання рукою лізе до очей.
— Ще мені щось дуже розумне бовкни!
— Мовчу — води не сколочу, — стуляє неслухняні варги, яким так хочеться повеселитись, погуляти по просторому виду. Лаврик викидає на бричку свою вагу, трусить віжками, і лисаві коні, розбризкуючи росу з кучерявого споришу, трюхикають на середину вулиці. — Ох і гарно ж тут! А берег аж співає човнами. Подамося бродом?
— Поганяй на пором, — сурмониться Ступач, не знаючи, як бути з Гримичем: чи якось прищемити його, чи махнути рукою на все. За своїми думками він і не почув, що позаду закували підкови.
Лаврик ліньки скалиться нa сонце, повертає коні па перехрестя і враз, зіщулившись, наполохано обертається до Ступача:
— Пригинайте голову!
— Чого ти?
— Пригинайте скоріш!
Враз над головами Ступача і Лаврика зметнулось, перелетіло щось темне і важке. Якийсь навіжений вершник перестрибнув через бричку і, збиваючи куряву, гайнув уперед.
— Чи не бісів парубок?! — і злякано, і захоплено вирвалось у Лаврика. — Як святий Юрій летить!
— Хто це? — оторопіло запитав Ступач.
— Та Роман Гримич. Бачте, йому не вистачило дороги, то він навпростець майнув через нас. А ось брат його культурненько!
оминає нашу каруцу, — і фурман так починає реготати, що сльози одразу зволожують його очі, вії і всі зморшки на щоках.
А Ступач тільки тепер приклав руку до голови.
Василь догнав Романа вже в полях. І одразу напосівся на нього:
— Ти очманів, чи змалів, чи твій баняк догори дном перевернувся?!
Роман щиросердно розсміявся, притримав коня, що зразу ж почав грати під ним.
— Чого ти, брате, так заговорив зі мною, наче ми вже й не рідня
— Він ще й питає! А коли б кінь зачепив копитом голову Ступача.
— То, може б, тоді в ній всі клепки вакурат стали на своє місце, — безтурботно відказав Роман і запишався: — А славно ж я перескочив через бричку і той гамуз, який сидів у ній?
— Тільки що будем мати за ці перескоки? — зажурився Василь.
— Та нічого не будем мати. Як Ступачеві захочеться позиватися зі мною, то скажу: зноровився кінь. Хай позивається з ним...
— Сьогодні ми жниварі, а ким будемо завтра через твої вибрики? — похитав головою Василь. — Думати треба все-таки головою, а не копитом.
— Покинь, брате, свою лементацію, бо від неї і день скисне. А вам ще стільки ділечка треба переробити! — Роман пустив коня риссю, ще закурникав пісеньку про ту Гандзю милу, що купервасом брови накрасила...
XX
Стьопочка Магазаник не дув і же сушив мізки круговертю життя — на його далекі сторінки не долітав навіть оком, а до близьких прицілювався з єдиною думкою: що від них можна ввірвати собі. І вривав і з лісу, і з поля, і з саду, навіть з любові, бо і в ній без ворохобництва не обійдешся.
(Продовження на наступній сторінці)