— Ти віриш у це чи заспокоюєш мене?
— Вірю, Мирославе. Налягло горе, та все переінакшиться. От побачиш.
— Подивись, яка гарна мати в Данилка. Ярина пильно глянула на подругу, взяла фото і теж підійшла до вікна.
— Я трохи знала її.
— Знала? — не повірила Мирослава. — Якою ж вона була?
— Смаглолицьою, не такою, як Данило, він у батька вдався. І лагідна, мов погожа літня днина. А одягалася в усе чорне — носила журбу по чоловікові.
— Розповідай, розповідай, Яринко. Дівчина безпорадно розвела руки:
— А більше нічого не запам'ятала, бо малою була, — і притулилась до Мирослави. — Так ти його дуже любиш?
— Більше себе! І не знаю тепер, куди подітися в білому світі. Яринка ще тісніше притулилася до Мирослави і довірливо сказала:
— Я теж хочу мати велику любов або ніякої. От завтра ж нажену своїх залицяльників і скажу їм: зась!
— Тоді посмутніють вечори без твого сміху.
— Нічого не станеться ні тим вечорам, ні моїм залицяльникам. Ходімо вже додому.
— Побудьмо, бо хто знає, чи доведеться ще бути тут. Вони притихли перед невідомим, перед прийдешнім, перед отим місячним сумом, що колись був ув очах Данилової матері, що є в наших очах, поки ми люди, поки ми вболіваємо над людською долею.
XXI
Видолинками та ярами — Данило вибрався на зарослий зіллям путівець; обабіч нього синіє її житній сон, він востаннє висипався під колосом, бо завтра-позавтра вже ляже на стерні. Оце б і собі прилягти біля колоса і під шерех стебла заснути до того світанкового багаття чи до того вінця, яким сонце розтинає ніч.
Під ногами щось шорстко зашаруділо, Данило спочатку здригнувся, потім прихилився, і його руку залоскотав кущ перекотиполя, який ще міцно тримався землі, от і він, Данило, зараз стає перекотиполем.
"То куди ж, куди подітися тенор?" — німотно питає ниву і самотнього соняшника, що якимось чудом виріс у житах. Та німують жита, німує і соняшник; вони мають свою мовчазну турботу: віддати людям увесь, до зернини, врожай, а вже як люди мають жити — це не їхній клопіт. А ось і вівса тулять один до одного свої дзвіночки і здригаються навіть од голосу перепілки.
"Спать підем, спать підем", — дрімотно обманює своїм словом перепілка, бо ж думає не про сон, а про любощі.
А що думає тепер Мирослава? Чи оплакує, чи проклинає епос кохання? Навіщо він сказав, що поїде до міста? Це ж може викликати підозру, що справді він крився з чимось од неї. Хотів якось заспокоїти дівчину, а зробив гірше.
"Спать підем, спать підем".
Куди ж йому зараз піти, куди занести себе, своє серце, що млоїться і ниє? Може, заглянути до школи, до того чолов'яги, який схожий па козака Голоту, чи до Максима Діденка? Як не злякається, то щось порадить, бо має і розум, і розмисл у голові.
На шляху забурчали машини. Що вони везуть людям: добро чи лиховістя? Машини затихли, а вдалині, насупроти Данила, з'явився вершник. Як славно було раніше зустрітися з вершником у полі, погомоніти про се, про то, прислухатись до ночі, по якій никають сонні тумани. Та це було колись... І, чавлячи свою гордість, Данило вбирає голову в плечі, навзирці входить у жита, подалі від людини, ближче до перепілки, припадає до землі. Ніколи ще він не лежав у житах, не витолочував їх, а це так ганебно ховається. І від кого? Від людини!
Земля лунко передає тупіт копит і курникання верхівця:
Їде козак з України —
Мушкет за плечима,,
За ним плаче дівчинонька
З чорними очима.
Недарма стільки дівочих сліз маємо ми в піснях. Недарма!
Відлунали копита, стихла пісня, і Данило підвівся з землі. Житні колоски бились йому в груди, об плечі й ронили росу чи сльози на руки. І тут славно житечко викохали люди, от тільки він не жнивуватиме з ними, не пройдеться з косою, не зв'яже тугий сніп, не поставить полукіпка, з якого удень стікатиме сонце, а вночі — місяць. Була людина, а стало перекотиполе чи навіть щось гірше. І все одно, хоч який чавить тебе невикрут, маєш щось діяти.
Діяти! Данило сторожко перейшов на другу дорогу, вже не дослухаючись до шелесту ниви, до голосів перепілок, а лише придивляючись до затопленої місяцем долини, яка зараз тільки по низинках вибивала кущі туману.
"Ой тумане, тумане, мій латаний талане!.." Латаний з учорашнього чи позавчорашнього вечора; до того "к як посміхався йому і надіями, і людськими очима. Невже До все ніколи не повернеться до нього? А може, піти з повинною? Тільки з якою повинною? Хіба він, а не Ступач провинився перед людьми, перед державою?
Ні, за Ступачову помилку чи злобу він не понесе свою голову на покарання, і так вона карається більше, ніж треба. А став би Ступачевим потакачем, то й не шматували б твою долю. Робити щось, робити треба! Тільки що? Як настирливо товчуться одні й ті самі думки, аж мозок пухне від них...
Bін і незчувся, як поміж хлібами ще виринула постать вершника. Цей їхав тихо-тихо, додивляючись до ниви чи ночі, а коник його, опустивши голову, підмітав гривою дорогу і смачно гриз траву.
Знову ховатись? Та обурилась, аж застугоніла гордість, і Данило, випроставшись, напробій пішов до верхівця. Той, почувши кроки, поводом зупинив коника, підвівся на стременах.
"Наче Михайло Чигирин киває бородою? Авжеж він!" — пізнав невтомного голову колгоспу, який на старості літ почав заочно вчитися в інституті, бо раніше земля мала молитву, а тепер їй треба мати науку.
І Чигирин пізнав Данила, сквапно скочив на землю, націлив па нього невеликі очі й сніп бороди, в якій гуляє білий цвіт, пою він ще в двадцятому році поховав глибокий шабельний шрам.
— Невже ти?.. — дивується і ніяково посміхається чоловік,
— Виходить, я, — не знає, що відповісти, Данило.
— Діла... — трусить бородою Чигирин, простягає невелику гудзувату руку. І увесь він невеликий, міцнотілий, дивовижно схожий на гриба-боровика. — То як воно?..
— Погано, Михайле Івановичу.
— Вірю, — враз посмутнів чоловік, потім глянув у далину. — Невмивана совість у того Ступача, і коли вже переведуться такі? Та будем надіятись на правду. Ти ж писав кудись?
— Ні.
— І дарма. Десь у свій невикрут перебувай ці дні, а до правди добивайся. Коли ж потрібний буде свідок, то і на мене можеш послатися. Скажу, що знаю тебе з колиски.
В Данила засіпались уста.
— Кому тепер потрібна моя колиска?
— І не кажи такого! Зловражому та гадюкуватому, звісно, ні колиска, ні матір над нею, ні наша ревна праця, ні наша доля не потрібні. Але йому не запогубити наш день і час.
— Куди ж ви проти ночі зібрались?
— Я люблю і вечірню, і запівнічну годину в хлібах. Оце ж собі надивляюсь на колос, бо завтра-післязавтра тут буде тільки стерня, а вона вже осінь нагадає. — Помовчавши, Чигирин поклав руку на плече Данила й стиха пробурмотів: — От є у мене дивацьке питання. Досі ні до кого не потикався з ним, щоб не обізвали дурнем.
— Питайте.
— Це ж два роки тому спрактикувався, що жито-пшениця краще родять, коли сіяти рядки зі сходу на захід. Чи тоді сонце щедріше обмиває їх ранньої і призахідної години, чи щось інше тут є? Звірив у минулому році — та сама картина. Ти часом не примічав такого?
— Не помічав, — здивовано відповів. "От тобі й гриб-боровик!"
— То, як схочеш, перевір у себе. Це може людям згодиться.
— Коли це свято буде в мене?..
— Неодмінно буде. Може, потихеньку подибаєм до мене? Бо ти, видать, здорожився. Моя стара нас душениками почастує, пожуримось разом, подумаєм разом. Як ти на цеє?
— Я далі зібрався.
— Теж розумію, — погодився Чигирин. — Бувай живим і здоровим. — Він стиснув Данила в обіймах і швидко пішов до свого косматоногого коника, якому місяць визолочував гриву.
І знов пшениці та жита, білопінні гречки та чубаті соняшники, і погойдування місячних неводів, і загадковість далини. А ось і дрімливі верби позначають шлях дрімотної річечки, і кладка, що попискує, як в'юн, і дикі півники, які так гарно підвели жовті свічада цвіту, і ошатні, в напатланих спідничках, копички, і прив'ялений смуток татарського зілля.
За річкою біля пригаслого багаття спали косарі, а їхній сон охороняв скрип деркача. І Данило не витримав, щоб не підійти до нічліжан, які привільно розметалися на свіжому сіні. Над посизілим багаттям, на розсохах, висів задимлений казан, —у якому гусла немудра селянська страва — пшоняний куліш, що пахнув не лавровим листом, а м'ятою. Погляд Данила зупинився на обличчі білочубого віястого парубка, що негадано почав посміхатися у сні. Чи, може, прокинувся хлопець і з-під вій дивиться на нього. Данило завмер, а парубок ледь чутно запитав свого сну:
— Це ти, Оксано?..
Було за північ, коли Данило зайшов на дворище тієї школи, у якій колись кілька днів прожив поміж святими і грішниками. Тоді він більше придивлявся до святих, бо маляр дав їм усе краще, що мали люди. На вікнах школи докришувався одволожений місяць, а довкола стояла така тиша, що було чути, як з прикриночного жолоба по краплині скапувала вода. Як же його прийме тепер Терентій Іванович, котрий чотири рази стрічав смерть? Що скаже мудрий Діденко? Це ж удосвіта доведеться колошкати їх.
(Продовження на наступній сторінці)