— Як добре, коли ти в, такий дужий, такий славний, — посміхнулась і зітхнула Мирослава, і зітхнули її вузькуваті груди. Він торкнувся до них рукою. А в цей час почулося гудіння машини. Чого воно так насторожило його? Гудіння наростало, у вікна вдарило світло, і перехрестя рам, переломлюючись, злякано шугнуло на стінах і столі. Данило скочив з ліжка.
— Ти чого занепокоївся? — здивувалась Мирослава.
— Нічого, нічого, — тупо глянув на вікна, що деренчали від двигтіння машини. "Зупиниться чи ні? Пішла далі. Що це зі мною?" Він знову схилявся над Мирославою, зазирнув у її напівприплющені очі. — Як добре, що й ти е на світі. Найкраща!
— Так уже й найкраща?! — Від щастя у неї пробились ті низенькі звуки, які завжди нагадували таємничість материнства і так хвилювали його. — Тільки без цього! — відкинула парубочу руку.
— Можна й без цього, — пробурмотів, пригортаючи її до себе ї задихаючись од пахощів її кіс. — Чим вони пахнуть у тебе?
— Степом, любий.
— Євшан-зіллям теж?
— Напевне. А в тебе чуб — столочене жито.
— Аби тільки столочений чуб...
— Засни трохи.
Він поклав руку на її перса, і вона не відкинула її, а знов повторила:
— Засни, любий. — В її голосі озвались не любощі, а материнська турбота...
Сон якось непомітно віддалив його від дівчини,, перекинув у притемнілий степ, у цвітіння соняшників і в луги з свіжими копичками сіна. А Мирослава довго-довго дивилась і надивитись не могла на свого Данилка, який навіть у сні сердився на свою долю. З такими жалями-думками й вона увійшла в сон.
І незчулися, як на подвір'ї м'яко загупали чиїсь кроки, як вникнули росами наполохані черешні, як зашипіла земля. Казка любові, молодості і ночі приспала обох, бо зараз на білому світі, на чорній землі їх було тільки двоє.
Але ось на вікно, як нічна птиця, опускається чужа рука, перелякано дзенькнула шибка.
— Ой, хто там? — скочила на долівку Мирослава. За нею місячним промінням метнулися коси.
— У вас Данило Бондаренко? — чує він знайомий голос і не розуміє: чого він тепер забрів сюди?..
Скочити у вікно? Данило підняв фіранку. З вікна біла ніч насовується на нього, наче вся хоче увійти в його очі.
Рука настирливіше дзьобає шибку.
— Громадянко Сердюк, у вас Данило Бондаренко?
— Хто це? — злякано дивиться на Данила.
— Напевно, з колгоспу хтось, — обдурює її.
— У мене, у мене, — полегшено зітхнула Мирослава.
— Хай вийде надвір.
— Що ж це, Данилку? — знову тривога вчепилась у дівоче серце.
— Нічого, нічого, — як міг, заспокоював її, а в голову гупала та сама думка: "Як же це?.. Невже найкращий друг заарештує його?"
— Не йди, Данилку, я боюся! — Мирослава охопила його, коли він став на поріг.
— Почекай, люба... Заспокойся, я зараз. Якесь діло є до мене. — Одірвав од себе дівчину. Вона, здригаючись, безсило притулилась до одвірка, а він, чуючи, як його знекровлене серце прополіскують холодні потоки, вийшов із хати.
В тіні біля порога насторожено стояв Гарматюк. Він, заскрипівши новим ремінням, ступив крок уперед і чужим, одерев'янілим голосом прохромив йому груди:
— Даниле, ти заарештований.
Гойднулось, вибухнуло небо, і шалено захугувала перелякана зоряна метіль, вона з небом налягала на нього, налягали дерева, і стріха, і тіні. Він хоче руками притримати їх, але це може здатися, що він підіймає їх угору; тому прикладає руку до серця, що опустилось донизу, але не чує його, тільки чув, що пусткою стала його душа.
— За що? — питає не голосом, а пусткою душі, що, здається, аж загуділа. — За що?
— Є санкція Ступача.
Навстіж розчахнулися дворі, і Мирослава упала на Данила.
— Скажи, чого прийшли по тебе, чого? Гарматюк одвернувся.
— Та заспокойся, Мирославе. Треба у місто поїхати, — навіть якось зумів посміхнутися їй і покласти руки на коси. Чи вже війнуть вони колись на нього пахучим дощем?
— Уночі їхати? — заглядає йому в очі, і він ховає їх од неї.
— Уночі. Після Купала ніч переважає день. Ти не замикай двері — я скоро приїду. Чуєш: не замикай двері!
— Справді? — радість одразу висушила їй сльози. — А я так чогось налякалась... — несе йому винувату посмішку і поглядом, і устами... — То я буду ждати...
— Жди, кохана... Кожному потрібне чекання жіноче, — поклав руку на її міжпліччя і легенько підштовхнув у сіни. На що він сподівався? Коли за нею зачинилися двері, зітхнув і крізь зуби сказав Гарматюку:
— Ходімо.
Зразу ж за хатою бриніла і солодко пахла росяна гречка, за нею, мов слов'янське військо — щитами на схід, — стояли соняшники, вони чекали сонця, і Данило позаздрив їм; він уже перед собою не бачив сонця — воно було позад нього.
Мовчки зупинились край дороги. Данило потягнувся рукою до соняшника. В його серцевині відпочивав після праці джміль, з його прозорих крилець стікала місячна роса.
— Де ж твоя машина? — кусаючи уста, кусаючи душу, з презирством поглянув на вчорашнього друга. У того холодний піт стягував обличчя, на скроні тіпалась і корчилась неспокійна жилка.
— Машина до твоєї хати поїхала.
— Мене там шукають?
— Очікують.
— Чого ж ти?..
— Ет, не питай... Хіба так думалось... Даниле, скажи, як на духу: ти не знаєш, не догадуєшся, за що тебе?..
— У вороги вписали? — різко підказав Данило. — Знаю, догадуюся.
— Справді? — ще більше спохмурнів Гарматюк. — Ти можеш сказати?
— А для чого це тобі? Веди вже до тих, що чекають на мою душу.
Гарматюк зітхнув:
— Ще встигнемо, нема куди поспішати... Аби ж можна було на якомусь рентгені просвітити людську душу... То за що?
— За те, що я не схотів дворушничати ні перед крикливим Ступачем, ні перед мовчазною землею, за те, що я хочу, щоб люди землі їли хліб, за те, що не кидаю зерно у мерзлу домовину, а жду тепла і зриваю графік Ступачеві, бо люди їдять не графік, а хліб. Та збайдужілим, промерзлим серцям головне не суть людяності, а криклива цифра. Ступачі ж знущаються над землею, видаючи оте знущання за новаторство. Не подумай, я теж за новаторство учених, а не вискочок, що зуміли на свою безплідність і невігластво натягти одяганку ортодоксальності і модних фраз. Така ліва одяганка немало нам наробить лиха, поки люди не побачать, що королі були голі. А я хочу, щоб на землі хліб ріс без людських сліз. Поглянь на моє поле, то й побачиш мою душу. Хіба таку пшеницю, таке жито, таку гречку, такі соняшники могла викохати ворожа рука? Ти віриш у це? Ти ж сам біля землі ходив! Віриш?
— Не вірю, Даниле, — тихо відповів Гарматюк. Він гойднувся, обняв свого друга, притулився щокою до його щоки, але не поцілував. — А тепер іди, Даниле. Іди, куди бачиш, куди знаєш... Ну, якщо спіймаєшся, маєш казати: не бачив мене. Ми розминулися. Не підведеш?
— Та що ти? — розгубився Данило. — Хіба я тебе коли підводив... хіба що зараз... А як же ти?
Гарматюк нахмурився, недобрий блиск майнув у його очах:
— Може, викручусь. Може... Хай ніколи між нами не ляже братовбивство. Іди.
— Подумай — голову закладаєш! Хлопець позлішав:
— Ет, помовч про голову... У село не заходь. І до Оксани теж, Іди, пора!.. Тільки ж куди ти підеш?
— До Ступача! — і стиснув кулаки.
— Навіжений! — обурився Гарматюк.
— Який уже є.
— І що ти будеш з ним робити?
— Витрушу мерзенну душу!
— Хапайся за трохи розумнішу думку. Даєш слово честі, що не підеш до Ступача?
— Мушу дати, — похилив голову Данило. Гарматюк обняв його і тепер поцілував у щоку. Вірячи й не вірячи, Данило, заточуючись, пішов до татарського броду, в якому сторч головою зависли хати і лелеки на них. Біля берега озирнувся. Коло соняшників уже не було його друга.
XIX
Ніхто не знає, де його доля: попереду, позаду чи збоку. Він вірив, що попереду — в роботі, в невсипущій роботі, в любові до землі, до колоса, до людини.
До цього страшного вечора він мав дуже багато любові: і до вірних дівочих очей, що чаїли в собі знаду і чари, і до сивої мудрості, в надбрів'ї якої сходилося два віки, і до материнства, що біля персів несе не білі вузлики, а наше майбутнє, і до того далекого орача, що під обрієм ішов за плугом, і до тієї жниці, що тримала на руках снопи і літо, і до тих лелек, які вдосвіта будили його або він будив їх.
Данило любив, як, вигинаючись, б'ючи на сполох, аж до самого неба половіли ниви, і мав радість, коли червень клав сивину на жито, а золотінь на пшеницю; він любив, коли вдосвіта липень клепав коси, коли серпень цілими днями тиховійне сіяв у рахманну землю зерно і надії, а вересень стишував напівсонну пісню джмеля; він любив, як літні вечори бриніли маківками, а осінні — тримали в підволохачених гніздах зорі; він любив пахощі свіжого хліба і золоту задуму соняшників; довірливий і вразливий, він бентежно прислухався до чийогось життя, і до плину води, що жебонить і грає у корінні, і до всієї своєї хліборобської сторони, що трималась на сивому житі і добрих спокійних орачах.
(Продовження на наступній сторінці)