Він простягнув руку над полем так, неначе в ній було зерно, і сказав далині: "Ростіть, діти, здорові, ростіть гарні, ростіть працьовиті й добрі".
Ниви вбирали в себе тиху мову старого, як вбирали колись його посів, і вбирали посів місяця, і голос перепілки, що комусь радила заснути на ніч, а йому назавше. Та хіба це страшно, коли ти чесно звікував свій вік?
Хлібами старий вийшов до татарського броду, що спав і не спав під сплески хвилі і риби. Отут колись ординці гнали ясир до Криму та й до одного загинули від війська Івана Сірка, як має гинути все жорстоке у світі. І досі в негоду стогнуть оці береги, бо тяжкий час ходив по них і втиснув свої сліди у пам'яті землі.
Од татарського броду Корній добрів до дівочого, де на лузі чи то стояли, чи то потроху ворушились ошатні копиці сіна. А на плесі, немов діди, сивіли й пливли за течією віхті туману. Ось у цьому броді під новий рік він перестрів свою долго — свою Меланку, що поверталася від рідні з присілка. З несподіванки вона скрикнула, потім засміялась, наче срібло розсипала на підсинене срібло снігів.
— Ти чого смієшся? — не знайшов кращого спитати, а в душі щось тенькнуло і зупинилося.
— Бо тебе побачила, — такою посмішкою окинула його, ніби весна стала поруч із нею.
— Такий я гарний тобі?
— Як місяць молодий.
— Умієш ти сказати, — забурмотів розгублено і взяв її за ручата, вони здригнулись, шарпнулись, а далі притихли в довірі, в чеканні.
— Замерзли?
— Замерзли, Корнію.
— Тоді я шапкою погрію їх, — скинув свого високу бирку. Дівчина почала віднікуватись, та він втиснув її руки в шапку і пішов кригою до берега. А в березі, біля засніжених вербичок,
Меланка так славно заспівала йому:
Ой учора ізвечора
Пасла Меланка два качора.
Ой пасла, пасла — загубила,
Пішла шукати — заблудила.
Ой вийшла у чистеє поле,
А в полі Корній плужком оре.
Ой оре він, оре ще й сів,
А за ним рілля зеленів...
Наорався і насіявся він за свій вік. І чорніла, і зеленіла, і сивіла перед ним і за ним рілля, а тепер уже й він посивів, як довгий вік. То й пора прощатися зі світом. І очима прощання подивився на ті старі верби, що були вербичками, коли біля них стояла його Меланка.
"Спать підем, спать підем..."
З шелестом ниви, з шелестом старих верб, зі співом перепілки він дійшов до села і попрямував до дзвіниці, в якій і тепер дрімали і святкові, і скорботні голоси його дзвонів. Корній відчинив двері дзвіниці, і враз така слабість охопила його, що мусив, тримаючись за варцаби, опуститися на східці. Невже оце прийшло воно?
Місяць падав йому па сиву голову і випадав з очей, в леваді озивався деркач, а над головою не дзвеніли, а шелестіли дзвони, та все одно їхні голоси почали заходити в тіло, і все воно озвалось гудінням. Тоді скоріше, скоріше до внуків, бо й попрощатися не поспієш..
Утомлений, спітнілий, він ледве дочапав до свого двору, а з двору до садочка, де, розкидавшись, спали білочубі внучата, як колись спали його сини. Надивившись на те, що звалося життям, він нахилився до дітей, торкнувся до них устами, а дзвони, що затоплювали тіло, почали підіймати його вгору. Він випростався, рукою, паче землю, поблагословив онуків:
— Ростіть, діти, здорові, ростіть гарні, ростіть красиві й добрі. Прокинулась його . наймолодша невістка, що мала спокійну, дрімливу красу, глянула на батька, скрикнула:
— Ой таточку, що з вами?! — Дрімливість звітрилась з її обличчя, продовгуватих очей і довгих вій, а руки хрестом лягли на груди.
— Нічого, нічого. Не тривожся, донечко. Це вже моя непевна година за деревами стоїть, — і оглянувся, ніби міг її побачити. — Не буди дітей. Може, до ранку перебуду біля них...
Та дзвони, що були в ньому, зойкнули і почали згортати крила...
VIII
За татарським бродом молода ніч темнила і висвічувала присілок. Уткнувшись у тепло пагорбів і долинки, він спросоння погойдував підсинені оселі, чорні тополі і сизі од старості журавлі. Біля присілка білояра пшениця була молода і вища, а горді соняшники стояли, як слов'янські вої, — щитами па схід. У плесі ворушились затонулі тіні хат, на них сторч головою дрімали підгонисті лелеки. Десь у густих тінях саду воркували молодята — любов, як і злочин, шукає темноти.
У Шляхових скрадливо скрипнула хвіртка, насмішкувато обізвався дівочий голос, і у відповідь йому бадьоро пролунав надтріснутий тенорець:
— Наше вам! І ти — того, усякої обмови на мене не слухай... Стьопочка не підведе — Стьопочка усю культуру понімає... — Показавши руками, шиєю і поглядом, як він розуміє всю культуру, Стьопочка хвацько вискочив па велосипед, для форсу дзенькнув дзвоником і гордовито виїхав на вулицю.
Побачивши Данила, він спочатку по-заячи пригнувся біля руля, скособочив погляд, а потім підняв руку і покивав нею і головою у стилі начальника своєї контори:
— Наше вам, Даниле Максимовичу! І хоч як невесело було Бондаренкові, та він зупинив недалекого, але спритнуватого жовтодзьоба:
— Ти, Стьопочко, не заблудився часом?
— Я? Хі-хі... А чого мені? Вроді дороги не знаю, — опустив одну ногу на землю, розвів по боках чижикувато-хитренькі очі.
— Ти ж наче топтав стежку до Катерини Лебеденко. Стьопочка через плече обережно зирнув на хвіртку Шляхових, приклав палець до вуст і перейшов на шепіт:
— Бачите, з Катериною, теє, неув'язочка вийшла. Вона, Даниле Максимовичу, конешно, з якого боку не подивись — дівчина, і на рівні щодо симпатичності, і прочеє. Але самі, як ділове керівництво, розумієте: вона може кинути тінь на анкетку. А на даному етапі анкетка — неабияке діло для мене, бо Стьопочка ідейним стає.
— Уже прикинув, значить! — недобре подивився на округле, —насочене награним оптимізмом обличчя Стьопочки. "Цей гноєвоз найсвятішу ідею забруднить. І чим тільки міг він Каїрі закрутити голову — ні виду, ні стиду!"
— Ви не сумнівайтесь, я правильно прикинув, — довірливо заспокоює Стьопочка.
— Тоді не буду сумніватися, — примружився Данило. — ІІу, а Шляхові, думаєш, не кинуть на твою анкетку тінь?
— Ні, тут усе перевіреної — бадьоро, з чийогось голосу проспівав Стьопочка.
— Може, й так, а може, й ні. А ти часом не чув, як Шляхових по-вуличному звуть-величають?
— По вуличному? Цар! Абощо? — В Стьопочки від якоїсь думки з обличчя враз зіскочила хитруватість, воно стало розгубленим. — Абощо? — вже злякано повторив.
— Та нічого, взагалі. Але пішла чутка, що це пов'язане з династією Романових.
— Невже є такий слушок? — причмелено запитав Стьопочка і вже з недовірою і острахом зирнув на хвіртку та й проволік трохи далі од неї велосипед.
— Гляди, а то ще в царенки вскочиш, порадуєш увесь закордон. Йому таких кандидатів тільки подавай.
Стьопочка скривився, поліз рукою до потилиці, а Данило не витримав — розреготався.
— Я так і знав, що ви жартуєте, — ожив, догідливе хіхікнув Стьопочка. — Натає вам! — і поїхав до татарського броду, роздумуючи, як і чим укусити просмішника. О, на самоті Стьопочка так міг відповісти своїм напасникам, що їм і не снилося. Та й почерк у Стьопочки на щось пригодиться: жизнь на даному етапі — це боротьба, а не дурні насмішечки. Стьопочка гордо нажабився, губи його від злості витягнулись і потоншали.
На подвір'ї Мирослави дрімають стіжки сіна. Біля перелазу з чорних черешень одвисали важкі краплини ,роси, і земля озивалась на їхній перестук. Скрипнули двері, на порозі застигла гнучка дівоча постать з косами русалки.
— Данилку, чого так пізно? — ображено і радісно прошепотіла вона, погойдуючись на порозі, за нею погойдувались розплетені коси.
— Ніби скучила?
— Безсовісний, — відкопилила вуста, обернула голову до лутки дверей.
— Справді безсовісний?
— Скучила за тобою, так скучила, — з довірою потягнулась до нього.
І чи то від пережитого за щ дні, чи від чогось іншого — до грудей Данила підкотилася така хвиля вдячності до дівчини, до її віри і любові, що аж защеміло під повіками... Невже не розуміє, що тінь уже лягає чи й лягла на їхню любов... Чим воно тільки закінчиться?.. І дивився на свою дівчину, як на світанкову зорю, а далі, немов шукаючи захисту, так пригорнув її, що Мирослава перелякалась:
— Данилку, рідний, що з тобою? Так перед смертю обіймають... Ой, що я, дурна, сказала? Налякав ти мене.
Він задумано подивився в нічну далечінь і насилу стримав зітхання.
— Не говори про це, бо ніхто тепер не знає, що воно робиться!
— Хтось, може, й знає, але хто? Ти вечеряв? — заспокійливо поклала йому голову на груди, а він вплів руку в її коси.
— Вечеряв з косарями.
— І знову галушки?
— Галушки.
Вони зайшли до хати, її долівка димілась місячною курявою. Данило легко підняв дівчину на руки, бережно поклав на ліжко, застелене пасманистим рядном, і схилився над нею.
(Продовження на наступній сторінці)