Збоку од усіх, на розстеленому килимі, сидів літній козак з довгим сухим обличчям, з очима якогось мертвотно-олов'яного кольору й сивими вусами, що спускалися на груди. Він похмуро курив люльку. Судячи з усього його вигляду, з багатого одягу й зброї, це був отаман загону. Глянувши на страшенні кручі, які стискали ущелину, Петро зрозумів, що добутися сюди можна тільки підземним ходом. Та хоч як озирався він кругом, ніде не було й найменшого натяку на якусь печеру або вихід з підземного коридора.
VIII
Тим часом старший козак, котрий супроводив Петра й Качура, підійшов до отамана й почав йому щось тихо говорити, показуючи на приведених, що стояли оддалік; отаман слухав його мовчки, не міняючи похмурого виразу свого обличчя.
— Підведи їх! — промовив він холодним, уривчастим тоном. Старший подав знак, і другий козак, який усе-таки стояв коло Петра й Качура, зараз же сказав їм іти за ним.
Петро й Качур поскидали шапки й, підійшовши до отамана, низько йому вклонилися. Якусь хвилину отаман мовчки, але пильно дивився на них. Петро мимоволі відчув, як холодний дрож пробіг по його тілу під поглядом мертвих, олов'яних очей отамана.
— А чого, хлопці, ви прийшли? — промовив отаман тим самим суворим, холодним тоном.
— Просити допомоги, пане отамане, — відповів Качур.
— Допомоги? Ех ви, гречкосії, а самі ж що, оборонятися не вмієте?
— Куди нам! На вашу ласку тільки й надія.
— На нашу ласку? Тепер і ласкаві ми стали! Ми за вас підставляємо свої голови ляхам, а що ви для нас, для нашої оборони, робите?
— Пане отамане, — гаряче мовив Качур, — та невже ж ми?..Та хіба ми вам не допомагаємо всім, чим можемо... та коли б у нас...
— Не те! Не волів та коней нам ваших треба. А ви, гречкосії, тільки про свою пельку й думаєте... Сієте! Сійте ж, сійте!..
— Ой пане отамане! — промовив з гіркотою Качур. — Горем сіємо, а слізьми поливаємо, гіркими слізьми!
— А пожнете пекучою кров'ю! —грізно вигукнув отаман. —Тільки тоді покаєтесь, та буде вже пізно! Адже ж поки ось вас ляхи не зачепили, то ви й мовчали, і байдуже вам було до того, що діється на всій Україні! От тепер прийшли кликати гайдамаків, а якби обминуло вас лихо, то просили б бога, щоб вони проминули ваше село! Лежні! Та чи знаєте ви, що коли так і далі житимете, то не виб'єтеся ніколи з лядської неволі! Що ж буде з того, що ми порозгонимо ваших ляхів? Підемо ми звідсіля, — наїдуть до вас нові комісари й пропишуть на ваших спинах і наші, й ваші гріхи. Всі за одного й один за всіх — тільки тоді буде діло, а поки ви гречку сіятимете, а ми шаблямч орудуватимем, не буде добра ніколи!
— Та що ж нам робити, пане отамане? Не вміємо ми шаблею орудувати!
— До нас ідіть, навчимо! Боїтеся жінок і дітей покинути — однаково їх ляхи поодбирають у вас, не сьогодні, то завтра. А може, за шкури свої труситесь? То й їх не вдержите!
— Не за шкури свої боїмося ми, пане отамане, — відповів із стриманим гнівом Петро, — а не повстаємо тому, що нічого ми самі з усім злом не вдіємо, от якщо всі...
— Ха-ха, он що вигадав, хлопче, — вигукнув із лихим сміхом отаман. — Та якщо всі так оглядатимуться на інших, як ти, то не діждеться нещасна вітчизна кращої долі. Нехай би сиділи по селах каліки та убогі, а таким, як ви, сором ходити за плугом, коли інші за вас оддають своє життя!
— Не ухиляємось ми, пане отамане, від захисту вітчизни, а тільки, не знаючи броду, не хочемо сунутись у воду, — гаряче відповів Петро і весь почервонів од хвилювання. — Тільки-но з'явиться голова...
— Голова! Голова, хлопче, без рук нічого не варта.
— Руки, пане отамане, під головою ростуть... І виростуть, аби тільки гукнув хто...
— Глухі й архангельської труби не почують! — сердито пробурчав отаман. — То яка в тебе справа до нас? — перебив він сам себе.
Петро розповів йому всю історію з Гершком, а також про панські насильства, вчинені у Лисянці, про смерть замученого священика, про Залізнякову пораду...
Розповідь його, як видно, справила велике враження на отамана.
— Ненависні мучителі, стривайте, дочекаєтеся ж ви розплати! — промовив він крізь зуби й додав голосно, звертаючись до Петра й Качура: — Гаразд, скажіть же вашим панам, що отаман Харко Неживий завітає до них із своїми хлопцями в гості. Ти ось, — показав він на Качура, — зостанешся з нами й завтра ж проведеш частину нашої ватаги в який-небудь найближчий до вашого села лісок, а ти, — обернувся він до Петра, — поїдеш додому з кимось із наших, та ось хоч із дяком, він чоловік спритний, вивідає там у замку все, що нам треба, і повернеться до нас на нову стоянку. Ну, а тепер ідіть до коша, вечеряйте.
Петро й Качур низько вклонилися отаманові, і старший одвів їх до одного з казанів, коло якого вже сидів гурт гайдамаків.
— Га, гречкосії вечеряти прийшли! — зустріли їх гучним сміхом гайдамаки, однак посунулися й дали їм місце біля казана.
— Ложки є? — коротко спитав один із гайдамаків.
— Є, — відповів Петро.
— Ну, то їжте.
Петро й Качур, які давно вже виголодалися, дружно взялися до смачної вечері. Повечерявши, гайдамаки закурили люльки й попростягалися на землі навколо вогнища, яке вже догоряло.
— Лягайте, мосць панове, де сидите, — звернувся до Петра його сусід із лівого боку, молодий гайдамака з сумним обличчям. — Перин і подушок у нашому господарстві немає.
Петра й Качура не треба було припрошувати; за хвилину Качур уже спав міцним сном, Петро ж, прилігши поруч нього, почав прислухатися й придивлятися до того, що робилося навкруги. Серед гайдамаків точилася жвава розмова, згадувалися сьогоднішні події — розправа з ляхами; одні гайдамаки говорили про них, зловтішне сміючись, інші ж — із злобними прокляттями.
Петро слухав розмови вільних козаків, і моторошно, і хороше ставало йому від них. Душа його й здригалася, коли чув про ті тортури, котрих завдавали гайдамаки ненависним гнобителям, але разом з тим і сповнювалась якоюсь злою радістю, коли думав про те, що ненависні переслідувачі їх святої віри зазнали нарешті заслуженої кари за всі ті муки, яких вони завдавали беззахисним селянам і смиренним служителям Христа. Петрове обличчя палало, дике завзяття прокидалося в його душі. Чого, справді, чекати? Жаль батьківської хати, тихого сільського життя? Та яке ж то життя? Тільки безнастанна праця на панів, знущання, муки й навіть смерть! Ні, покинути все й пристати до цих вільних орлів, визволити вкупі з ними батьківщину, а не пощастить, то хоч раз у житті розправити широко крила, загинути, але помститися так ворогам, щоб і онуки їхні пам'ятали цю страшну помсту до кінця своїх днів.
Та не всі гайдамаки брали участь у цій жвавій розмові: одні з них лежали мовчки, з понурими обличчями, інші тихо розмовляли поміж собою, перериваючи розмову придушеними зітханнями. Петрову увагу привернув до себе особливо один гайдамака. То був чоловік дуже високого зросту, одягнутий у якесь дивне вбрання, чи то в козацьке, чи то в чернече, з густим кучерявим рудим волоссям, котре спускалося йому на плечі. Обличчя його він не міг роздивитися, бо той дивний чоловік сидів оддалік, затуливши обличчя й спершись ліктями на коліна: в позі його було стільки тяжкого горя, що Петро зацікавився його долею.
— А дозволь тебе, пане-брате, спитати, — звернувся він тихо до свого сусіда, — хто то сидить там збоку?
— А то дяк наш, — відповів молодий гайдамака.
— Чого ж то він так зажурився?
— Горя свого не може забути.
— Горя? А що ж з ним трапилося?
— Ех, довго тобі розказувать, парубче. Якби говорити про те, кого яке горе загнало сюди, — не вистачило б часу й до завтрашнього дня... В кого батька, в кого матір, в кого дружину або дітей замордували ляхи.
Молодий козак раптово урвав свою мову й одвернувся од Петра.
Петро замовк. Слова молодого гайдамаки справили на нього сильне враження:
він пригадав своє горе, смерть замученого священика, горе односельців, горе, розлите по всій Україні, і думки його оповилися чорною запоною.
Тим часом розмова козаків стала лінивіша: то там, то там чулося тихе хропіння; одне по одному згасли вогнища. Тиша й морок запанували в глибокій ущелині; тільки високо-високо, крізь гілля навислих угорі дерев, мерехтіли, мов скалки діаманта, дві-три зірки: вони, здавалось, дивилися з тихою ласкою на дно цієї глибокої ущелини, на цих змучених злобою й горем нещасних людей.
Усе спало... або вдавало, що спить...
Обхопивши голову руками, Петро сидів, не заплющуючи очей. Але не своє горе мучило його — ні, душа його тужливо билася й завмирала від думки про ті страшні, криваві сльози, які запеклися в серцях оцих загартованих людей, що примусили їх покинути рідні спустошені хати й оселитися, мов диких звірів, в ущелинах, печерах, непрохідних лісах...
Йому здавалося, що то не ніч пливе вгорі по небу, що то повзе страшне горе, яке розлилося по всій Україні й зігнало сюди цих неборак...
Вранці, тільки-но Петро й Качур попрокидалися й поснідали, з'ївши по окрайцю хліба з салом, що їм запропонував молодий сусід, до них підійшов дяк, на якого Петро вчора звернув увагу, й промовив, звертаючись до парубка, низьким басом:
— Хлопче, збирайся в дорогу. Пан отаман звелів мені з тобою їхати. І вигляд, і голос дяка одразу викликали прихильність у Петра.
(Продовження на наступній сторінці)