Він рвонув коня за повід, кінь став дибки й вихором помчав вулицею. Петро не відставав від диякона; серце його так колотилося, що, здавалось, ось-ось вирветься з грудей. Випереджаючи юрби людей, що бігли з плачем і зойками, мчали вони вулицею і за кілька хвилин вискочили на майдан, де стояла церква. Перед ними постала страшна картина. Весь цвинтар,.вчора ще такий тихий і сумний, був затоплений тепер гамірливою юрбою схвильованого люду. Перед входом до церковної огради стояла запряжена четвериком коней колимага, в якій сиділи два ксьондзи.
Біля колимаги стовбичив ще третій ксьондз, молодий і сухорлявий, з блідим, безкровним обличчям. Біля воріт двоє дужих жовнірів держали за руки священика, якого вчора мигцем бачив Петро. За колимагою вишикувалась лава кінних жовнірів.
— У, і цей собака, протопоп Гдишицький, тут! — пробурчав диякон, показуючи на чорного ксьондза. — Стривай, поквитаємося, дасть господь!
— А то хто ж з ним поруч? — спитав пошепки Петро.
— То теж не кращий собака! То офіціал уніатського митрополита, Мокрицький — лютий гонитель благочестя.
— Хто ж їм дав жовнірів?
Але Петрове запитання було заглушене різким голосом Мокрицького.
— Так що? Ти пристаєш на унію?
— Ні, — твердо відповів священик, дивлячись йому в вічі. — Присягався на благочестя!
— На благочестя? — перебив його Гдишицький. — На схизму, а не на благочестя!
— А чи знаєш ти, що чекає всіх схизматів? — кричав ще верескливішим голосом Мокрицький. — Та коли ви ще бунтуватимете й опиратиметесь, то не лишиться в вас на спинах і клаптя вашої бидлячої шкіри! Чуєте ви, тварюки, каналії, прокляті хлопи! Якщо не присягнете мені зараз же на унію, то не зостанеться в вас ні хат ваших, ні збіжжя, ні свитки на спині! Та я вам придумаю таку кару, — він люто застукотів палицею з дорогим набалдашником, — якої ще і в пеклі не запасли для вас! Чуєш ти, — знов закричав він до священика, — кажу тобі, присягай зараз же на унію і приводь до присяги свою хлопську паству, а ні, то...
— Не зраджу віри своєї і не введу в спокусу ні єдиного від малих сих! — відповів тим же твердим голосом священик. Мокрицький позеленів увесь.
— Востаннє наказую тобі: служи мшу! — верескнув він і аж підскочив на місці.
— Убий, але служити за твоєю римською вигадкою не буду! При цих словах очі Гдишицького лиховісне блиснули.
— Собака! — люто закричав він і кинувся на священика.
— Давай ключі від церкви! Ти тут більше не піп!
— Зв'яжіть його, з ним ми розправимося по-свойому! — крикнув Мокрицький жовнірам.
Ті миттю виконали його наказ.
— Ось ваш ксьондз, — сказав він, звертаючись до селян. — Пан Вишницький; я благословив його й видав йому абсолюцію, а пан колятор і патрон вашої церкви хорунжий Голембицький видав йому презент; слухайтеся ж вашого ксьондза і коріться йому. Він одслужить вам зараз мшу, і від сьогодні церква ваша переходить в унію. Де ключі? — обернувся Мокрицький до священика.
— Не дам ключів і не пущу в храм уніата. Найясніший круль дозволив нам держати в себе благочестя, й ти не смієш ламати його привілей, — твердо промовив священик.
Та слово "круль" викликало вибух дикої люті в ксьондзів і жовнірів.
— Що? Круль видав тобі привілей? — закричав Мокрицький, вискакуючи з екіпажа. — Та якщо круль видав вам такі привілеї, то йому за це...
— Де ж ключі? Кажи! — знову крикнув він.
— Не скажу! — спокійно відповів священик, і обличчя його спалахнуло такою непохитною рішучістю, що Мокрицький посинів од шаленства.
— Не скажеш, не скажеш? — заверещав він, тупаючи ногами й бризкаючи слиною. — Постривай же, не так ти в мене заговориш! Гей, панове, всипте йому сто бар-бар!
При цих словах натовп сколихнувся, над ним сплеснув крик жаху.
— На бога! Зглянься, пане! — почувся один загальний вигук. Жовніри підхопили священика під руки й поволокли його по землі; але в цей час пролунав розпачливий зойк, натовп розступився і на майдан вибігла гарна молода жінка.
— Матушка! Матушка! — почулося звідусіль. Побачивши, що жовніри тягнуть її чоловіка, матушка кинулась їм навперейми і, вчепившись одному з них у руку, почала з зусиллям виривати його.
— Пустіть, на бога! Рятуйте! Пане офіціале, згляньтеся! Порятуйте! — кричала вона, задихаючись.
— Одтягніть геть відьму! — крикнув Гдишицький, звертаючись до жовнірів.
— Хе-хе! Ось я тебе порятую й помилую, красуне! — вигукнув один із жовнірів і, зіскочивши з коня, підбіг до дружини священика, обхопив її за стан рукою, перекинув собі через плече й потяг набік.
Він зробив це так швидко, що жінка не встигла опам'ятатися, як опинилася в його міцних руках.
— Пусти, собако, жінку! — заревів, як дикий звір, диякон, розпихаючи юрбу, і кинувся на жовніра.
Петро хотів був кинутись за ним, та натовп, розступившись, одштовхнув його у другий бік. Коли ж він виїхав з нього, то між дияконом і жовніром кипіла справжня боротьба, але жінки вже не було: скориставшись несподіваним нападом, вона вислизнула й зникла в натовпі. Жовніри, які тягли священика, зупинилися, чекаючи кінця цього єдиноборства.
У вулицях, за майданом, почулися знову жіночі крики й зойки...
— Чого ж ви стали? — закричали Мокрицький і Гдишицький. — Тягніть його!
— Прощай, жінко! Прощайте, діти! Стійте міцно! — крикнув батюшка. Ми пропускаємо подальшу сцену дикої розправи над священиком, старим титарем і над двома десятками парафіян. Жертви мовчали... Ні крику, ні стогону не вирвалося з їхніх уст. У натовпі, що юрмився навколо церкви і досі стояв мовчки, понуро, починало закипати глухе хвилювання. Учорашній жебрак на дерев'янці стояв тепер перед юрбою на двох здорових ногах і про щось палко кричав, вимахуючи милицею і показуючи нею на жовнірів та ксьондзів; недалеко від нього Петро помітив вогненну чуприну диякона і його волохатий закривавлений кулак, що високо підіймався над юрбою. Єдиноборця вже з ним не було: він лежав під ногами юрби, весь обліплений темно-червоною багнюкою...
Петро вдарив коня під боки ногами й хотів був кинутися до диякона, але натовп відтіснив його так, що йому треба було проскакати через майдан, оточений жовнірами.
— Гайдамаки! — блискавкою майнула думка в Петра. Він повернув коня й помчав стрілою по безлюдних вулицях села.
За загальним галасом не можна було розібрати, що кричали диякон і жебрак на дерев'янці, але глухе ремство, що знялося в натовпі, почало швидко зростати й перетворюватись на грізний рев. То там, то там, як сплески піни в бурхливому морі, почали підійматися стиснуті кулаки, палиці... Гнівні крики виривалися з загального гомону, здавалося, бракувало тільки одного слова, однієї іскри, щоб натовп цей люто кинувся на мучителів.
Нараз десь іззаду пролунав крик:
— Пан, пан їде!
Над натовпом одразу запанувала тиша, та лиховісна тиша, яка завжди буває перед страшною бурею... Навіть екзекутори припинили тортури. Усі повернулися в той бік, звідки почувся крик, і застигли в німому чеканні. До майдану наближався на вороному коні в пишному убранні вершник — хорунжий Голембицький, наречений дочки лисянського губернатора. Поява цього нахабного, жорстокого шляхтича не могла обіцяти нічого доброго. Поруч із шляхтичем їхав Гонта.
Обличчя його було непроникне, здавалося, ніхто не зміг би розпізнати, що ховається за цими насупленими бровами, за цим стиснутим ротом, в цих темних, потуплених очах. За паном і Гонтою йшло кілька челядників. Жовніри миттю розступилися перед вельможним паном. Побачивши видовище, яке відкрилося перед ними, Гонта здригнув і відсахнувся. На якусь хвилину він утратив самовладання; обличчя його густо почервоніло, темні очі блиснули страшним гнівом, але то була тільки одна мить — і знову обличчя Гонти набуло замкненого, непроникного виразу.
Шляхтича ж картина катування, навпаки, дуже потішила. Він окинув увесь майдан задоволеним поглядом, і на обличчі його заграла весела посмішка. Привітавшись із Гдишицьким, шляхтич промовив, презирливо мружачи очі:
— Що, навчаєте?
— Так, проше пана, маленька дисципліна: лайдаки були надумали бунт учинити.
— Бунт?! — шляхтич нахмурився, і вродливе обличчя його одразу набрало жорстокого виразу, а в світлих очах спалахнув злий вогник. — Чому ж пан плебан одразу не послав до мене в двір? Го, я б їм показав, що значить у мене сама тільки думка про бунти!
— Розправились поки що й самі, а як потомляться наші жовніри, тоді попросимо панських челядників на допомогу. Лайдаки надумали лякати нас крулем! Видав, мовляв, їм привілей на право держати благочестя!
— Круль? — шляхтич підвів пиховито голову, брови його поповзли вгору, а губи скривилися в гоноровиту усмішку. — А яке має право круль втручатися до моїх хлопів? — промовив він, гордо похитуючись у сідлі. — То є село князя Любомирського, а я його комісар і посесор, отже, я тут пан, і суддя, і цілковитий господар, а крулеві сюди втручатися — зась! Нехай видає привілеї своїм стайничим і кухарям, а якщо надумає втручатися до наших підданців, то ми швидко вкоротимо йому руки.
— Насмілюся доповісти, що селяни цього села мають привілей на право держати благочестя і від господаря їхнього, вельможного князя Любомирського! — промовив Гонта.
(Продовження на наступній сторінці)