— Їдуть! — шепнув, задихаючись, Петро і вмить схопився на ноги.
— Мабуть, що й так, — погодилися його товариші.
— За мною, панове! Заляжемо край дороги: двоє з цього боку, а двоє з того.
Петрова команда була негайно виконана.
Скрип почувся знову, вдруге і втретє, і за хвилину товариші не мали вже сумніву, що до них наближається якийсь віз чи бричка, запряжена парою коней.
Серце завмерло в Петрових грудях.
"Вони, вони!" — стукало йому в голові.
Через хвилину він держатиме в руках цього зрадника. Іуду, він вирве в нього навіки Сару і врятує все село.
Віз наближався; у темряві ще не можна було його роздивитись, але до яру виразно долинало тюпання конячок і гуркіт розхитаних коліс. Мабуть, він був уже зовсім близько. Нарешті в темряві показалися понурі голови шкап, і віз порівнявся з тими, хто сидів у засідці.
— Стій! — закричав Петро й, кинувшись поперед коней, повис на дишлі. Коні ту ж мить зупинились, а Петрові товариші оточили воза.
— Ой матінко! Ой царице небесна! — жалісно заволала якась жінка. — Порятуйте, голубчики, не занапастіть душі християнської!
Почувши ці слова, Петро мимохіть випустив дишель з рук і кинувся до воза. На возі сиділи старий дід і молодиця з дитиною на руках. У діда, мабуть, од страху відібрало мову, а молодиця тремтіла й, заливаючись слізьми, тулила до грудей дитину.
— Тьху ти, хай йому дідько! — плюнув спересердя Качур. — Тільки перелякали на смерть добрих людей. Ну, їдьте з богом! Гей! — сказав він тихо й махнув рукою. Коні смикнули й помалу потюпали далі. Якусь хвилину товариші стояли мовчки серед дороги.
— От прикро, — мовив Лящ. — Я вже гадав добренько пом'яти Гершка в своїх руках, а тут маєш! Однак, парубче, — звернувся він до Петра, — не можна так кидатися на кожного проїжджого. Зчинимо тільки гвалт і налякаємо, чого доброго, Гершка, — він, гляди, з півдороги назад і поверне. Треба раніше придивитися, хто їде.
— Авжеж, це правда, тільки хіба що сам дідько розгледить щось такої темної ночі, — відповів на це Качур.
— А от я й не дідько, а бачу твоє сліпе око.
— Ай справді, наче світліше стало, — погодився Качур, — одначе це погано, виходить, скоро й світати почне.
Петро оглянувся: дійсно, густий морок ночі починав ніби рідшати, і можна було хоч і не зовсім добре, уже розгледіти обличчя товаришів, неначе присипані густим сірим попелом.
— Так чи так, панове, а базікати серед шляху нема чого, — похмуро зауважив Довгонос.
Усі мовчки погодилися з його зауваженням і розійшлися по своїх місцях.
Петро знову сів і втупив очі в землю. Тепер уже не нетерплячка, а страшний сумнів пік його душу нестерпним вогнем.
"Чого це Гершко не їде? Що трапилось? Що могло з ним статися? — щохвилини запитував він себе тривожно. — Невже ж він проїхав раніше за них чи злякався його крику й звернув кудись убік?"
У безсилій злості й одчаї Петро мовчки стискував до болю свої руки.
"А що, коли Гершко вислизнув з їхніх рук і забрав із собою Сару? Це ж він, Петро, з жалю до Сари придумав таке ризиковане діло, а тепер, завдяки його малодушності, може загинути не тільки нещасна дівчина, але й усе село. Налетять ляхи, пограбують, спалять усе... людей поб'ють... А Сара? О, коли Гершко довідається, що вона хоче бути з нами... тоді її жде смерть, так, смерть і ніщо інше..."
Хутко наближався світанок; на сході, край чорної бані небосхилу, вирізнилася каламутна, сіра смуга. Пітьма підіймалася все вище й вище, густіючи посеред неба. Починався похмурий, сірий день, а Гершко все не їхав.
Знову здалека почувся гуркіт коліс і кінський тупіт. Петро здригнувся і, забуваючи про будь-яку обережність, мерщій підвівся з землі.
Але й цього разу він помилився: повз них швидко проїхало на великих возах-драбиняках кілька селян, мабуть, на послушенство в замок.
— Ні, панове, як хочете, а далі чекати тут не можна! Кожної хвилини може статись нещастя! — промовив Петро схвильовано, виходячи з засідки, коли вози зникли з очей.
— Отож-то й воно, — сказав Лящ, і собі підводячись з землі. — А чи не краще було послухати моєї ради. Все обійшлося б тишком-нишком, а от тепер...
— Що казати про те, що вже минуло, — нетерпляче перебив його Петро. — Треба поспішати в замок і за всяку ціну впіймати Гершка й навіки заткнути йому горлянку!
— Отакої! Уже зараз і в замок, — заговорив Качур, підходячи разом з Довгоносом до Петра й Ляща. — Треба довідатися раніше, чи виїхали жиди з корчми, може, вони й досі сидять там та ждуть ясного дня, щоб вирушити в дорогу. Певно, Сара виставила свічку на той знак, що Гершко вирішив виїхати не через три дні, як гадалося раніше, а сьогодні, але ж вона не сказала, о котрій годині надумав вирушати Гершко, а може, й сама не знала. Не віриться мені, щоб Гершко зважився виїхати глухої ночі, мабуть, він дожидався світанку. От тому я й раджу, панове, передусім податися назад до корчми й довідатися, чи там ще Гершко?
Від Качурових слів у Петра якось одразу полегшало на серці. І справді, як йому раніше не спала така проста думка?
— Правда твоя! — погодився він. — То гайда ж, панове, до корчми.
— Е, ні, парубче, стривай, — спинив Качур Петра, — всім не можна рушати з місця: може бути й таке, що Гершко виїхав з корчми й ховався до ранку десь у кущах або в очеретах, а через те, що в Лисянку немає іншої переправи, як ця, то тут треба стерегти, бо раніше'чи пізніше, а цього місця він не мине.
— Гаразд, — погодився Петро, — ну, то їдьте ви з Довгоносом, а ми з Лящем зостанемося тут.
Качур і Довгонос поскакали до села, а Петро й Лящ знову пішли в засідку. Минуло ще томливих півгодини, година... Тим часом зовсім розвиднілося; почав накрапати дрібний дощик і незабаром затяг туманом усю околицю. Петро й Лящ загорнулися в свої киреї й перебралися під гілля верби.
Минуло ще півгодини: проїхало ще кілька возів... Нарешті на шляху показалися Качур і Довгонос вкупі з трьома селянами.
— Ну, що? — кинувся до них Петро.
— Нікого, ні душі... Корчма порожня, і коней немає на стайні, — відповів Качур.
Петро немов скам'янів.
— Що ж це означає, панове? Де вони поділися? — заговорив він через якусь мить з великим хвилюванням, переводячи розгублений погляд з одного товариша на другого. — Не могли ж вони проїхати раніше за нас? Ми ж верхи помчали навпростець, а вони їхали на бричці з поклажею.
— І пропустити ми їх не могли, — зауважив Довгонос.
— Авжеж! — докинув Лящ. — І пропустити ми їх не могли, і проїхати тут раніше за нас вони не могли, і ніяк їм було проминути це місце; тут же гребля, а іншої переправи немає.
— Є, — зауважив один із селян, — правда, гак треба зробити верст із десять, а все-таки можна перебратися на той берег і доправитись до замку.
— Де ж це? Як? — спитали разом присутні.
— А на Боярин і на Сидорівку!
— Правда, правда, — погодились Качур і Довгонос, — могло бути й так.
— Так воно і є! — скрикнув у розпачі Петро. — Виходить, вони вже там, у замку, в губернатора!
— Ну, мабуть, ще ні, — заперечив Качур. — Якщо він поїхав на Боярин і на Си-дорівку, то туди ще не доїхав, отже, маємо час придумати, що робити...
— "Придумати", — пробурчав з досадою Лящ, — багато ми тепер придумаємо! Треба було послухати одразу моєї ради, а тепер піймай його...
— Одначе хоч би що там трапилося, пане-брате, треба виправляти становище, а не гаяти час на марні розмови, — сказав Качур.
— Правда, правда! — підтримали його всі присутні.
— Я їду в Лисянку! — рішуче сказав Петро.
— Ні, стривай! — спинив його Качур. — Тебе в Лисянці добре знають, може виникнути підозра, а мій хлопець служить там у палаці, от він і довідається про все, та й корчмар, той, що коло замкової брами держить корчму, теж знайомий мені... Тому ось яка моя рада: в Лисянку поїдемо зараз я й Довгонос, Петро з Лящем зостануться ще тут стерегти, — коли що — впораються і вдвох; ви ж, панове, — звернувся він до селян, що прийшли з ним, — ідіть скоріше додому, сідлайте коней і розсиптеся в різні боки: на Тальну, на Боярин, на Сидорівку... розпитайте в добрих людей, чи не їхали через їхні села наші жиди?
Петро спробував був обстояти свій намір податися разом з Качуром у Лисянку, але змушений був скоритися зрештою загальній ухвалі. Товариші роз'їхалися, і за кілька хвилин Петро й Лящ зосталися знову вдвох на варті.
Тепер уже Петро не горів од нетерпіння: душу його охопила якась похмура, дика злість. А втім, як тільки долинав гуркіт коліс, надія знову спалахувала в його серці, але після кожного нового розчарування ця злість ставала все похмурішою.
Дощ тим часом ряснішав, киреї на Петрові й Лящеві понамокали й настовбурчились, наче дзвони.
Сонце, напевне, вже схилилось за полудень, але Петро не помічав нічого: ні голоду, ні втоми, ні вогкості, що пронизувала його, одна тільки думка про те, що він малодушністю своєю занапастив і Сару, й себе, і все село, впиналася в його мозок розпеченим цвяхом.
(Продовження на наступній сторінці)