Орися схопилася на ноги й почала обмацувати себе, чи не спить вона? Але ні: крізь спущені завіси невиразними формами пробиваються зеленуваті світові плями, щось прискорено стукає. Чи в неї в грудях, чи в їдальні. А лоб, це ж її лоб укритий краплями холодного поту... Раптом перед нею з усім жахом стала дійсність: ніч минає, а вдосвіта її поведуть у поліцію, пошлють по матір, зв'яжуть, і почнеться протокол... коли б над нею тільки, то дурниця — хіба мало вона терпіла? Може, це буде остання мука. Але ж мати хворі, голодні... ні! Треба бігти, не губити ні хвилини, попередити її, врятувати... Кажуть, за мостом десь Лавра... Орися, не розуміючи яскраво, що робить, викралася навшпиньках із вітальні, ввійшла до їдальні і почала помацки, затаївши дихання, проходити поміж розставленими стільцями до передпокою. Кожне скрипіння мостини, кожне шарудіння зачеплених меблів доводили її до тремтіння; нарешті вона обережно відчинила двері до своєї хати, і все ж двері заскрипіли. Орися заклякла й завмерла в чеканні; але скрізь було тихо, тільки в дальній хаті шкреблася й шаруділа полохлива миша...
Орися вийшла до передпокою, причинила двері й з полегшенням зітхнула; тут у хаті було зовсім видко: в незавішене вікно дивився бліднолиций місяць і фарбував усі речі в м'які тона.
"Світ незабаром! Вже бліднішає край неба!" — майнула в неї блискавкою думка.
І Орися, забувши про всяку обережність, не стямивши навіть того, що втікання якраз може навести на неї підозріння, відчинила прожогом вихідні двері й побігла вниз. Утікачка з божевільним виразом очей вискочила надвір, оглянулася й прошмигнула в напівзачинену на ланцюжок хвіртку; побачивши, що на вулиці нікого не було, вона побігла боса по брукові, завернула в уличку, пробігла ще одну вулицю, ще одну вуличку та й сіла в бульварчику на лавці під липою в холодку, щоб перевести дух. Роззявивши широко рота і вдихнувши з напруженням повітря, вона обома руками здавлювала собі груди, боячися, щоб не вискочило серце, що так болісно тріпотіло; вона безглуздо дивилася наперед, неначе той заєць, що присів на часинку під кущем і прислухається до далеких гонів собак. Раптом вона з жахом помітила, що недалечко від неї під тінню другої деревини промайнув огник від цигарки; вона схопилася й остовпіла на мент, роздумуючи, в який бік тікати... Вогник рушив, і з-під дерева вийшов непевної зовнішності панич.
— Захекалася, красуню? Прийди, відпочинь на моїх грудях! — захихикав він хрипким голосом.— Чого витріщилась? Може, потягла що, то поділимось! — доторкнувся він рукою до дівчинки, що мало не стерялася з переляку; але дотик і відчай повернули їй сили, і вона шарпнулася від напасника вихрем вперед.
— Ух його! Держи! Злодій! — почулися вслід за нею вигуки.
Десь відгукнувся свисток. З перекрученими від жаху рисами обличчя летіла без оглядки Орися, перебігаючи безлюдні вулиці, напружуючи всі сили; їй здавалося, що за нею погоня поспішає, що лунають поза спиною свистки, і вона все бігла та й бігла, не знаючи куди й чого, не помічаючи навіть, що вже спустилася з крутої гори просто до широкої річки... У виски в неї стукало, груди з трудом дихали, в голові мутилася свідомість... але вона все ж таки добігла до складених дров, що широко розкинулися по всій набережній, і припала непритомною грудкою в узькій і темній щілині до землі.
Але ж незабаром прохолода й живлюще й вогке від річки повітря повернули до неї самопочуття, та смертельна втома не давала їй змоги рухнутися з місця; розбиті груди, руки й ноги нили від тупого болю, що розслаблював украй...
Лежить недвижимо Орися і бачить у щілину, як дві постаті бродять із ліхтарем і шукають когось поміж сажнями дров... До її слуха долітає яскраво їхня розмова.
— Кажу тобі, що злодійка сховалася тут: її треба знайти й зв'язати.
— Та де ж її поночі знайдеш? — відповідає другий голос.— Почекаємо до ранку, тоді слободно...
Постаті відійшли, а Орисю знову жах підхоплює на ноги: вона напружує останні зусилля, вилазить із щілини і проходить набережною вперед... Поміж розкинутими вербами тінь її непомітно пливе, а все ж Орися чує за спиною свист... але вона вже не може бігти, здерев'янілі ноги відмовляються служити остаточно... Ось спереду перед нею висить граціозно в повітрі міст... аби добратись тільки... адже ж за мостом Лавра, й мати, й порятунок...
Позбиваними, закривавленими ногами ступає нарешті Орися на цей казковий міст, плентається по мостинах, хитаючись із боку на бік, хапається за залізні поруччя, не помічаючи навіть сторожа, що, проходячи, гукнув до неї двічі, і майже падає на поміст біля другого бика.
Широка річка темним люстром чорніє в неї під ногами, то там, то тут тремтять у ній рідкі зблідлі зорі; прозорий місяць ледве хилитається в глибині, а далі на схід річка вже яснішає світлою просторою дорогою, з відбитими торочками зелених берегів, з темними плямами заснулих, нерухомих барок, з вітрилом раннього човна, що біліло в імлистій далечині. З-за цієї сизої імли сріблиться вже ясними плямами й біжить перспектива міста, що спить... Ліворуч на темній межі гір вирізаються силуети церков, і хрести їхні починають вже виблискувати золотом....
Велична картина травневого ранку, що допіру прокидався, не відбила ніяких радісних почуваннів у потьмареному погляді Орисі; її знеможене личко заховало тільки сліди жахливої муки... Голівка з розпатланою кіскою тулилася до кам'яного бика. Худорляве тіло щулилося, тремтіло під диханням свіжого вітру. Руки безвільно лежали вздовж витягнутих колін, у думках у неї стояв блідий Петрусь, а в серці щеміла туга чи до чогось незрозуміла жалість...
Раптом кроків за десять од неї за спиною щось засвистіло, а спереду з'явився другий поліцай і скрикнув, розмахуючи руками:
— Держи її, злодюгу, ось вона!..
Орися рвонулася наперед і прожогом, без усяких думок і хвилювань, ринулася з високого мосту в воду. Голова її вдарилася об виступ бика, і розпростерте в повітрі тіло з шумом і плеском зникло в хвилях річки, що розступилася широкими колами...
А радісний день загорався червоними фарбами і ніс байдужому світові нові радості та печалі...
[1] Нарутитися — виспатися.