— А на селі ж що? — трохи відживилася Орися.
— Бідують: у кого була хоч одна вівця, то й ту попродали... З дахів солому здирали, та й тієї не вистачило...
— А Катря, а Пріся — здорові?
— Пріся на цингу хвора лежала, все у роті попухло, зуби рукою витягала... дохтур наїздив, кислу капусту велів їсти... та й ліків дав. Виходилась на весну, тільки шамкає... А Катря в огневиці лежить... У нас на весну огневиця пішла — страх!.. Багацько повмирало: і Ганька Литовка, й Петрусь...
— Петрусь?! — змахнула руками Орися й затулила ними очі.
— Шкода тобі? — спитала з співчуттям мати.
— Шкода!—глухо відповіла дівчина, важко зітхаючи.
— Ох, доля така! — зітхнула й мати.— Хороший був хлопчик... І з тобою часто грався.
Обидві замовкли й безпорадно замислились.
— Хоч би засвітила ти, чи що? — нарешті перервала мовчання мати.— А то я й не бачу тебе, дитинко, яка ти стала?
— А, правда, що ж це я? — заметушилася Орися й швидко засвітила лампочку, приготовану на столі.
— Мамо! Ви ще схудли й пожовтішали! — сказала вона, дивлячись на матір великими очима й ламаючи руки.
Перед нею справді стояла зморщена й згорблена бабуся.
— Нічого, моя ягідко,— захоплено милувалася своєю дочкою мати,— це від голоду: три дні в дорозі й ріски не мала... В роті... взяла з дому малий шматок хліба, на всю дорогу... А простягати руку не вистачило сили...
— Голодні? Три дні не їли? — прожогом кинулася Орися до шаховки, де стояли котлети, й застигла на хвилину в пориві. їй пригадався суворий наказ панночки. "То що, хай і приб'є! — майнуло в неї в голові,— а я матері дам... три дні не їла, бідна! Еге, хоч би як прибила, а мені навіть радісно буде!" — всміхнулася Орися й рішуче відчинила дверчата.
— Ось попоїжте, мамо! — подала вона тарілку з котлетами й шматок булки.
— А чи можна? Адже це панське... щоб тобі ще не дісталося?
— Це не панське, це мені на вечерю від обід залишилося...
— Щось дуже багато,— не повірила стара, пильно поглянувши на Орисю.
— Їй-богу! — забожилася Орися, але не витримала материного погляду, почервоніла й, щоб сховати своє збентеження, кинулася її обіймати.
— Їжте, ріднесенька, не бійтеся... Панночки дозволяють мені брати... вони добрі... ніколи не гніваються, а самі не вечеряють...
— Хіба? — заспокоїлась трохи стара; запах від котлет дратував хоробливого апетита.— Та чи й не гріх ще перед говінням скоромне жерти?
— Бог простить, мамо! — умовляла дочка.— А так, не ївши, ще захворієте...
— Воно-то правда,— спокушалася стара й наважилася-таки покуштувати котлетки.— Ой, яке ж добре, смаковите!—ламала вона м'ясо по крихті й заїдала більше булкою.
— Ще, ще одну з'їжте! — частувала радісно свою матір Орися, підкладаючи їй третю котлету; від четвертої вже стара рішуче відмовилася.
— Ну, доню, спасибі, більше не стану їсти, і то наперлася на тиждень,— встала вона й поцілувала свою донечку в голівку.— Час вже мені, коли б не спізнитись ще; на мене чекають прочанки, ось тут на базарі... Ти й не проводь мене: не можна так кидати покоїв... пани прийдуть, а тебе нема... не добре буде, не по-хазяйському... Ну, щасливо, моя дитино! Господь з тобою!
Вона міцно поцілувала Орисю й вийшла чорним ходом.
— Зайдіть же, мамо, після причастя, бога ради, зайдіть! — прохала Орися, присвічуючи їй лампочкою.
— Зайду, зайду!
Не встигла знизу вигукнути їй мати, як у парадному передпокою задзвонив нетерплячий дзвоник.
IV
Кинулася Орися відчиняти парадні двері, забувши навіть прибрати котлету, що залишилась.
Панянки повернулися в супроводі знайомого їм студента, що вже скінчив навчання. Панич по зовнішності належав до пшютів, а по певних ознаках до цікавих гостей.
— Куди ж ви? — надувши губки, граціозно здивувалася білява на простягнуту до неї паничеву руку.
— Додому, вже пізно! — усміхнувся панич, світячи скляним блиском своїх карих очей.
— Ми так рано не спимо,— загравала білявенька,— може, вам, дитинці, час уже спатоньки?
— Я таки рано лягаю,— сяяв широкою усмішкою панич,— завдяки науці: візьму книжку, та зараз же й засинаю...
— Який ви щасливий! — підвела брови білява і сумним голосом додала: — А я завжди мучуся безсонницею... але в помсту я вас зараз не пущу до вашої солодкої науки. Заходьте. Книжки не дам, а замість цього почастую цяцю-хлопчика котлетками та чаєм із бубликами... згода?
— Навіщо ж мені книжки,— ще більше всміхався він,— як ви самі...
— Така снотворна? — підхопила образливо панянка, спустивши очиці і глибоко присідаючи.— Дякую за комплімента!
— Ні... така цікава,— спалахнув гість,— що книжка...
— Та годі вам торгуватись,— перервала— нарешті цього діалога чорнява,— або входьте, або дайте замкнути двері, а то надокучило чекати: я досить виголодалась.
Орися ні жива ні мертва стояла при цій розмові: хоробрість, що на неї в певну хвилину вона була поклалася, швидко залишила її, руки холоділи, тремтіли, дихання ставало нерівне, в грудях щось стукало. Як пани рушили, вона не могла зсунутись із місця, і тільки недобрий панночин шепіт "двері" заставив її кинутися; але швидкий рух похитнув на лампі скло, і воно впало із жалібним брязкотом. Полум'я захиталося й почало мутно коптити.
— Ай, яка ти...— почала була панянка, але зразу змінила тона,— незграбна... Чого ж ти злякалася, любко? Дурниці! Загаси тільки лампу, щоб не начаділа, й зачини двері. Допіру з села, чистокровна! — звернулася вона вибачливо до гостя.— Не зачеплена ще загубною цивілізацією... Якраз на ваш смак...
— Облиште! — запалив сигару знайомий.— Ніколи не мав таких смаків.
— Еге! — всміхнулася білява.
— А що ж ти — розігріла котлети? — звернулася вона ласкаво до дівчини.— І настановила самовара?
— Ні! — ледве чутно, тремтячим голосом відповіла Орися.
— Як?! — піднесла була голоса білява, але сестра перервала вибух байдужою заявою: — Не хвилюйся, Катре, я все це поладнаю!
— Сірники хоч подай — штовхнула в темряві Катря Орисю.— Та моторніше там!
Лампи було позасвічувано, і панянка сіла на тапчана забавляти свого гостя, сподіваючись, що сестра все приготує в їдальні.
Не дивлячись на всі зусилля здаватися перед гостем лагідною й дотепною, роль її на цей раз не вдавалася: це ще більше дратувало сповнену порядності панянку, і вона з нетерплячкою, що все збільшувалася, чекала заклику до їдальні.
А в чорному передпокою відбувалася тим часом така сцена.
Коли запалила Наталя бензинку і звеліла подати котлети, то Орися кинулася до неї, обняла коліна й почала цілувати її, хлипаючи й тремтячи всім своїм худорлявим тілом.
— Що з тобою, Орисю? — підвела її Наталя.
— Простіть,— хапала та її за руки,— помилуйте й пожалійте!
— Та що ж таке? Заспокойся! Котлет нема? Повечеряла, дівчинко? Не бійся!..
— Не я...— хлипала Орися.
— Кіт поїв? Еге?
— Ні...— уривчасто з конвульсивними зусиллями цідила слово за словом Орися,— мама моя були тут, голодні... мало не падають... Я дала три котлети й булку...
— Матері дала? Ну й добре, так і слід! — заспокоїла її Наталя й погладила по голівці.
Орися стояла, роззявивши рота від нерозуміння і не йняла віри своїм вухам.
— Тільки ось що,— додала, кваплячися, чорнява,— щоб сестра не розгнівалася, то ти зараз же настановляй самовара та й збігай до крамнички по бублики,— подала вона гроші,— а я зварю яєць.
— Наталю! — гукнула білява в напрямі до їдальні.— Чого ж ти пораєшся так довго? Юрко Павлович дуже голодний.
— Зараз! Трошки терпіння...— почувся з їдальні Наталин голос.
— Та я таки захляв... виходили багато...— позіхнув гість у руку.
— Може, вам учену книжку дати швидше? — прижмурила панянка, шуткуючи очиці.
— Ні, тепер зайве...
— Через те, що я тут?
— Та ні ж бо, через те, що котлети...
Яке ж то було здивування й гнів Катрі, коли сестра оповістила, що котлет немає, а вона зварила замість їх яєць.
— Як нема? — схопилася з місця білява.— Це що значить?
— Впустила, розігріваючи, каструльку, та й вже! — пояснила байдуже Наталя.
— Шкода! — зітхнув гість.
— Цього бути не може! — блискала гнівом білява.— Не дивлячись на твою природжену спритність і грацію, це річ неможлива!
Вона вискочила до передпокою.
— Де ж це котлети? — зашипіла вона до Орисі, що дуже розгубилася.
— Не знаю, не брала!.. — бурмотіла вона побілілими губами.
— Ага, ось вони! Так це ти, паскудо, злодійко? — сіпнула вона за рукава дівчинку, що вся тремтіла.
— Не буду! Помилуйте й пожалуйте! — верескливо заголосила Орися, і це голосіння при ніяковому мовчанню донеслося до їдальні.
(Продовження на наступній сторінці)