"Еге, ось і тут радіють,— подумала Орися,— теж, хоть і не так вільно, як у нас: тут і розігнатися нігде, а все ж весело!.. Отак тільки піти до них пограться, та я тут і не пішла б: засміють, гляди, проженуть, бо я по-їхньому, по-городському, й розмовляти не вмію, всі мене хохлушкою лають... Хоть би постояти там, послухати їхні балачки... Тужно мені тут, тоскно, неначе в острозі сиджу. Старша панна ще добра, заступається, та й сама пані не била і разу, а от білява, так на неї нічим не догодиш, усе вона кричить, лютує; очима б із'їла, та так словом дійме, як ножем гострим... А чи я ж не дбала, не намагалася? Нічого тільки не виходить: погляне вона, а в мене вже душа в п'ятах, нічого не розміркую, що робити, й виходить капость!.. Нещаслива вже я, видко, така безталанна... чи справді, як панна каже, ні до чого не здатна?!. Та невже ж і матері я не можу стати в пригоді?.. Господи! Краще тоді й не жити!"
У сусідньому дворі зразу стихли всі вигуки й забавки, мабуть, пани повернулися... та й темно стало; здалека по вулицях засвітилися ліхтарі. Посвітлішало. Орися зачинила в передпокої вікно. Вуличний гомін мало доходив до цієї частини квартири, а при зачинених вікнах по всіх хатах залягла похмура тиша, що серед неї виразно й глухо розносилося тільки цокання маятника. Орисі зробилося моторошно самій поночі сидіти, але лампочки вона не зважалася засвітити, боячися суворої й бережливої панночки, а через те тільки забилася в куток і заплющила очі.
Сидить Орися, тремтить із незвички, а думки далеко летять у її рідний край і малюють їй картини дитинства, що вже промайнуло; тільки не веселі й не радісні ці картини...
Їй ввижається похмура хата, темна, низька, з крихітними, підсліпуватими вікнами. В хаті ліворуч сидить її бліда, худорлявенька мати. Орися припала до неї навколішки, а мати жалує і обливає її голівоньку дрібними сльозами... Вона почуває, як на її голу шийку крапають теплі крапки... Плаче її мати та все прислухається до заліпленого папером вікна, все чекає вона свого чоловіка... Каганець тріщить; страшні тіні миготять, вітер виє в комині. А вони сидять і дрижать.
— Ой моя ж дитиночко,— голосила мати,— нещасливі ми з тобою: унадився батько твій до шинків, не мине його лихая година... погубить його горілка!
А батько аж на ранок увійде й хилитається — такий слабий та смиренний, і не кричить, і не лається, як інші, а тільки до матері підійде і так жалібно прохає, щоб простила, руки, було, в неї цілує.
— Нема, жінко,— неначе стогне він хрипким голосом,— правди на світі... пограбували мене, відняли землю, й суда не знайшов... Із заможного, бач, на віщо перевівся?.. Як же мені знову копійку збивати? Сили дастьбі,— от з горя й п'ю... І шкода мені вас, а п'ю...
Мати починає прохати його... тато плаче й схлипує, а в неї, маленької, серце перевертається, так шкода його! Пригорнеться, було, до нього, почне обіймати, голубити...
От на деякий час у хаті й запанує спокій. Та робота якось-то в батька не ладилася, і не щастило йому ні в чому.
Спочатку, як Орися була ще зовсім маленька, всього було досить: і пироги пеклися, і курка святками на обід з'являлася, і вареники, й молочна каша; а хата була світла й чепурна, і мама часто сміялася і пісні виспівувала хороші.
А потім все далі та гірше: менше чулося сміху, і пісні пішли сумні, а тоді й зовсім стихли, їжа дедалі все вбогішою ставала і перевелася нарешті на самий пісний борщ із хлібом. Одежина кудись теж ізникла; і хата зробилася холодною, вогкою пусткою; почалися сльози, а за ними пішли охкання та прокльони...
Раз вона з мамою взимку,— неначе вчора це було,— лежала на тапчанці в нетопленій хаті, вкрившись рядном. Ніч була ясна та морозяна; на темному небі виблискували променисті зорі, а блідий місяць заглядав у віконця, занесені снігом, виблискував по них сріблястими голками й малював на долівці довгасті плями, сповнюючи холодним півсвітлом проморожену хату. Пізно рипнули двері; боязко ввійшов батько і, розкахикавшись, поліз на холодну піч. Він в останній час кашляв глухо й важко... Мати зітхнула глибоко й загорнулася тугіше рядном. Орися, притулившись до неї, почала засипати.
Раптом із грюкотом відчинилися двері й до хати ввалилися двоє людей.
— А де ця п'яниця, злодюга? Кажіть, поганки! — крикнув один грізно.
Мати й Орися схопилися з постелі і, розгубившись, не рухалися з місця.
— Почекай, братику, я зараз дістану вогню і обшукаємо хату! — відізвався другий.
Спалахнув сірник, і зайди враз побачили батька: він сидів на печі, широко розплющивши очі.
— А, ось він де!
Дядько в кожусі, що ввійшов у хату, схопив його за рукава. Це був сусідній шинкар. Він здоровим стусаном скинув батька з печі.
— Віддай зараз украдене, а то я з тебе дух витрясу!
— Я нічого не крав, побий мене біг! — тремтів батько і кахикав у кулака.
— Нічого не крав? Ах ти ж поганець!
І він хвацько ляснув батька по щоці.
Нещасний не встояв на ногах, звалився й ударився ще головою об лаву.
— За віщо ви мене б'єте? — простогнав він, втираючи полою кров, що потекла з носа.
Орися заверещала і обняла руками батька, охороняючи його від нового нападу.
— Не бийте, не бийте! — кричала вона, як божевільна.— В тата кров іде!
А мати навколішках прохала помилувати, присягалася, що ніколи він не крав нічого... що це наклеп.
— Не слухай бабів,— кричав шинкар,— а волочи його... протокола!
Чотири здорові руки відштовхнули жінок од батька, що стояв, і повели його з хати кудись далеко.
А коли, опам'ятавшися від жаху, вибігли на вулицю мати з дочкою, то "розбійників", як думала Орися, вже не було, а вдосвіта вони знайшли свого батька в рівчаку: він ледве дихав, на пазусі було декілька темних крів'яних плям, а сніг у головах яскраво червонів.
— Били! — промовив батько і впав у непритомність. За допомогою дядька, що проїздив повз них, одвезли вони батька до хати... Відходили трохи, та недовго він мучився; кахикав усе... та кров'ю харкав, поки не вмер... Панотець допомагав їм, розпочав був і слідство, та лікарі признали сухоти, й нічого не вийшло... А тільки незабаром продано було їхню хату і все... Паніматка взяла її матір до себе через те, що під голодний рік нікуди було й найнятись, а її, Орисю, влаштувала в місто до знайомих панів.
Щось неначе зашаруділо поза дверима. Дівчинка здригнула й схопилася... Нічого: мертва тиша... тільки в ухах її неначе згучить жахливе слово "протокола!". Орися стрепенулася й повела рукою по очах: вони були мокрі, як і все її худорлявеньке личко...
ІІІ
Ні, це не здається, а хтось і справді шарудить коло дверей, неначе шукає клямки, хочучи нишком увійти. Орися скочила й почала прислухатися; що б це могло бути? Куховарка Мелашка? Так вона б кулаком постукала, гукнула б неодмінно, а це, мабуть, хтось чужий і недобрий... злодій; а може, й розбійник. Орися заклякла від жаху, згадавши, що вона в квартирі сама та що допомоги не дасть ніхто... Що робити? А може, вона забула замкнути на запора двері? Ось зараз чіпне, ввійде й заріже її... гострим ножем по горлі... ой!.. страшно!!
Дівчина кинулася до дверей і повернула ключем. Замок клацнув і виявив її присутність.
У двері хтось ізлегка постукав. Орися не відгукнулась. Ще постукало, трохи дужче,— мовчання. Нарешті почулося тихе запитання:
— Чи тут пані Березовська?
Голос був очевидячки жіночий, а згук його заставив Орисю затрепетати.
— Хто там? — спитала вона боязко.
— Свиридиха з Тереників.
— Мамо! — скрикнула, неначе збожеволівши від радості, Орися, намагаючись тремтячими руками швидше відчинити двері.
Вона кинулася на шию до своєї матері й гірко заплакала. Вся туга й біль од образ і сирітства, що накипіли за останній час у її серці, вилилися тепер в бурхливім і невтримнім риданні. Орися цілувала материне заплакане обличчя, очі, руки, обіймала її судорожно, нервово і все ридала і ридала... В цілковитій тиші й темряві якось дивно відбивалися ці хлипання, змішані зі згуками жагучих поцілунків. Нарешті мати притиснула її до своїх грудей і почала гладити по голівці. Ця ласка якось гіпнотично вплинула на дівчинку і трохи стишила її гістеричне роздратування.
— Чого ти, моє безталанне, так плачеш? — спитала пошепки мати.— Чи тебе кривдять тут?
— Ні! — ледве чутно відповіла дівчинка.— Мене ще ні разу не били...
— Так чого ж ти?
— Занудилася, скучила за вами, моя ненько!—пригорталася вона до матері і цілувала її зморщені руки.
— Що ж робити, сирітко моя? — розважала її мати.— Не влаштуюся ніяк, щоб тебе й себе прогодувати... Божа воля! Залишилися ми вбогі, та й найнятися нікуди; всяке й свої руки віддасть за прохарчування. З ласки прийняла мене благодійниця наша паніматка, а двох їй прогодувати важкенько. Може, згодом легше стане, а зараз потерпи.
— Та я й терплю, тільки нудно мені... нудьга!
— То що, звикнеш!.. Бо старцям вибирати ні з чого.
— А як же вам, мамо? — зітхнула важко Орися.
— Нічого, хвала богові, ось тільки я хвора чогось... відпросилася в паніматки, хочу відговітися в Лаврі святій.
— Господи, що ж це у вас, лелечко? — захвилювалася Орися.
— Нічого, так; ослабла, видко, з голоду, ноги й руки тремтять... та в спині кольки. Ти не турбуйся... минеться... Мені й то вже полегшало... ось як на селі хліб уродить...
(Продовження на наступній сторінці)