— Дитя моє, щастя моє! Ти ще цілуєш мою руку?! —• з жаром вихопилося в Кармелюка.— Та ні, ні,— промовив він, одвахнувшись квапливо, і стиснув свою голову руками,— розбійник я, але чесний козак. Не візьму чистого оерця! Тебе прихиляє жалість до бездомного волоцюги!.. Не жалій мене, туга не зігне моїх плечей... а якщо зігне, то туди мені й дорога! Ти ж іще молода, тебе жде щастя, радість...
— Навіщо ти смієшся з мене? —— гірко перебила його Олеся.— Яке щастя може ждати мене далеко від тебе? Я нікчемна, дурна, нікому не потрібна дівчина...
— Ти — ангел!
— То дозволь же мені вмерти за тебе!
— Святий боже! Невже ж ти любиш мене, гайдамаку?*— прошепотів Кармелюк, притягаючи до себе дівчину, що‘так і тремтіла.— За що? Навіщо? Куди я можу повести тебе?
— Хоч на каторгу, хоч на смерть, тільки не відштовхуй мене від себе!
Олеся вся затремтіла від нестримного ридання й припала головою до Кармелюкових грудей.
— Щастя моє, радосте моя, друже мій єдиний,— казав Кармелюк, вкриваючи поцілунками руки й обличчя дівчини.— Що ж я дам тобі за твою чисту душу?
— Своє горе, свої муки!
Олеся обвила шию Кармелюка руками і, гірко плачучи, притисла до своїх грудей буйну голову козака...
, Кармелюк з Хоздодатом і ще трьома козаками провели Олесю за межу лісів; він хотів провести її до самого дому, але вона впросила його відпустити її з паном богословом, самому gt;к повернутися назад.
Повернувся Кармелюк до табору пізньої ночі. Всі вже спали, тільки Уляна сиділа нерухомо коло згасаючого вогнища, як уособлення похмурого, мовчазного горя. Вона уважно поглянула на Кармелюка, і Кармелюкові мимоволі стало моторошно під гострим поглядом її очей. З-під її уваги не випало, що з отаманом щось сталося надзвичайне...
— Звідки так пізно? — спитала вона коротко.
— Виїжджав подивитися, чи не розташувалися десь поблизу москалі... Чого ти не спиш?
— Не спиться.
— А я втомився дуже.
Кармелюк загорнувся в кирею й простягся коло вогнища. Він не спав, але йому хотілося уникнути розпитувань Уля-пи. В душі його було так піднесено гарно! Думка про те, як йому відчепитися від Уляни, сумніви щодо можливості нового. життя ще не виникали в нього; в душі панувала тільки сама свідомість прекрасного щастя, вірилося в усе добре, святе... Теплі сльози виступали на очах отаманові, а душа його немов розправляла крила й линула кудись далеко-да-* леко, в невідому голубу далечінь...
Солодкий сон нарешті заспокоїв козака, й приснилося йому, що він знову стоїть на колінах перед Олесею, поклавши їй голову на груди, й каже їй про свої тривалі й тяжкі страждання, про муки, які шматують його душу, а вона ласкаво проводить рукою по його голові й тихо плаче над ним, і кожна сльоза дівчини змиває пляму з його душі, і все легше стає йому ла серці.
Прокинувся Кармелюк пізно; він ще не геть прочумався від снів, як відчув уже, що з ним сталося щось надзвичайне, невимовно-радісне.
Осяйний, щасливий, схопився він на ноги й ще енергійніше, ніж раніше, взявся до роботи. Зараз же покликав до себе найближчих товаришів — Андрія, Дмитра, Явтуха й Уля-ну й познайомив їх з новим своїм задумом. Треба було, на думку Кармблюка, прокласти в протилежному кінці болота нову греблю, а стару, про яку розвідали москалі, розірвати в багатьох місцях — ближче до середини болота, щоб на випадок появи супротивника допустити його до половини болота, а тоді, як люди й копі почнуть тонути в приготованих місцях, ударити на них з двох боків; але щоб і цей новий план ніхто не передав москалям, Кармелюк запропонував товаришам змінити вартових на греблі й стати на варті самим, а на допомогу в роботі запросити трьох-чотирьох най-вірніших людей.
Розбійники з захватом сприйняли новий задум Кармелюка.
Важно! — не стримався від радісного вигуку Дмитро.— Ну ж, командо, наліво кругом марш.
Розбійники, яких вибрав отаман, пішли разом з Уляною до греблі, сам же Кармелюк, маючи намір одвернути увагу розбійників од нової роботи, пішов з ними у протилежний бік лісу. ■ , ' ..
Радісна енергія отамана передавалася всім його підлеглим: все навколо нього сьогодні горіло й кипіло. Він і розпоряджався, й сам працював поряд з іншими, та думки про Олесю не покидали його.
І все йому здавалося сьогодні можливим і приступним! Ні, він не кине святого діла! Сама Олеся не хоче того. Він повінчається з нею, перевезе її в Бессарабію, а разом з нею перевезе й своїх самотніх дітей. Він прилітатиме до них, навідуватиметься, й знову в нього буде свій теплий куток, своя дорога сім’я. Буде серце рідне, чисте й святе. А тим часом прийде резолюція на його скаргу; там розберуться, зглянуться на долю хлопів, а потім ще розчаруються і в панах... І, може, йому ще судилося дочекатися жаданої волі, відпочити від кривавої різанини й звідати тихе щастя коло любої істоти.
Уляна стояла на варті по цей бік греблі. Уривок учорашньої розмови Дмитра з Андрієм, дивне зникнення отамана, його радісний вигляд — все це дало їй підставу прийти до незаперечного переконання в тому, що Кармелюк одлучався до своєї нової коханки. "Невже ж сюди насмілилася прийти? При мені, на моїх очах? — сама себе питала Уляна.— Смієшся з мене? А, собако! Не знаєш же ти, на чию дорогу ступила!"
Мов розпечена лава, кипіли в її серці лють і ревнощі, й тим дужчі були муки Уляни, що вона їх не звіряла нікому й мовчки виношувала в своєму озвірілому серці. Вона сама не могла б тепер сказати, котре почуття говорить у ній сильніше: любов до отамана чи ненависть до суперниці? Що розлучниця її маршалківська покоївка Фрося, Уляна вирішила вже остаточно й так само остаточно вирішила позбутися її. Тепер вона тільки обмірковувала, яким способом порішити її,
LXXXII
Поринувши в свої страшні думи, Уляпа й не помітила, як до неї підійшов один з молодих гайдамаків.
Пані отаманшо,— промовив він,—— прийшов якийсь дід до твоєї милості, каже, що треба йому негайно побачити тебе.
— Де ж він?
— Та там, нагорі.
— Стань тут, на моєму місці.— Уляна передала рушни-* цю гайдамаці й подалася чимдуж стежкою на вершину гори, де, власне, й був табір розбійників.
Вона застала там діда, обличчя якого видалось їй вельми знайоме.
— Ти до мене, діду? — звернулася вона до нього, оглядаючись по боках.
Нікого близько не було, тільки на віддалі невеликий гурт гайдамаків порався, готуючи вечерю.
— До тебе, молодице.
— Я наче бачила тебе десь?
— А на облаві. .
— Так, так.—Уляна одразу пригадала дідка, який попередив їх про небезпеку під час облави.— Чого ж тобі треба?
— Листа приніс тобі.
—— Мені? Від кого?..
— Від маршалківської покоївки Фросі. Вони з отаманом з одного села; разом у Пігловського у дворі були, разом і до Хойнацького перейшли. Дівчина добра, золота душа, про отамана, як про рідного брата, клопочеться; що почує в панських покоях — зараз передав. Я нещодавно приносив од неї листа отаманові.
— А-а, приносив? — мимохіть вихопилося в Уляни.
— Приносив, приносив, і отаман дякував і поберігся. А тепер послала вона, до тебе з листом.
— Про мене, виходить, знає! — прошипіла крізь зуби Уляна, ледве ховаючи свою лють.
— Аякже,— мовив далі старий, не помічаючи настрою Уляни.— "Біда, каже, велика загрожує, та отаман не повірить, насміється, а вона,— виходить, ти,— каже, обачлива та розумна, все обдумає й по-своєму поверне".
— Спасибі красуні за ласку,— процідила крізь зуби Уляна.
Вона одразу відчула, що лист суперниці трактує не про
наміри панів, а про щось інше, пекучіше.
— Ну, й тобі, діду, спасибі за службу.
— Нізащо. А до ж отаман?
— Його немає в таборі, виїхав,— поквапно відповіла Уляна.
— А хлопці казали, що тут.
Брешуть, допіру виїхав,— ще раз твердо сказала отаманша, побоюючись, коли б старий не побачився з Кармелю-ком, і не розповів йому про листа.— Та й ти, діду, не барися, поспішай назад, а то якраз можуть оточити москалі.
Через те, що старий був уже досить наляканий своєю мимовільною участю в облаві, то, почувши страшне застереження отаманші, поспішив скоріше піти собі.
Уляиа з дикою злістю затиснула конверт у руці; то, виходить, це вона, Фрося, й першого разу прислала листа Карме-люкові, виманювала, викликала, й знову прислала сюди цього старого дурня.
І ніхто, ніхто не сказав Уляні про це!
— У, собаки прокляті! — прошипіла вона, з ненавистю
оглядаючись на розбійників, що поралися коло вогнища. "Але хто прочитає диста? Коли б часом знову не вийшло такого, як тоді з Янчевським: Можуть передати отаманові". Уляна почала перебирати в думці, кому б із ватаги вона могла довіритись, і нараз побачила серед кашоварів молодого Довбню: він уже двічі виконував її доручення й був письменний. •
Уляна відкликала набік хлопця й заговорила з ним украдливо й ласкаво:
— Слухай, хлопче, зроби мені лишень одну пбслугу: на ось, я давно сховала тобі на гостинця^— вона всунула йому в РУКУ кілька червінців,— ти розумний і спритний хлоп’яга, тебе не гріх і ватажком настановити, і я про те скажу ота^
манові, тільки ось що: прочитай мені оцього листа, та тільки нікому про те анімур-мур, розумієш?
(Продовження на наступній сторінці)