"Еге ж, саме пані й полька,— от і розгадка незрозумілої поведінки красуні: вона рятує мене, перестерігає про небезпеку, чарує — все для того, щоб перевести в свій стан. їй треба проводиря для шляхетської справи, а свобода хлопів місточок, по якому пані гадає перевести мене... Ні, жартуєш, красуне! Кармелюк ласки купує, але душі за них не продає! От що про Бессарабію й Молдавію казала на той випадок, що діло кінчив би, щоб там сховатися, купити й зажити вільно,—це резон... Тільки далеко від рідного краю тужно... ой, як тужно! При такій нудьзі тільки ангел небесний міг би навіяти спокій... але не вона! Ні, ні, не вона!"
"Але вона ж любить тебе! — неначе вдарив йому в вухо інший голос.— Любить і довела це: попереджала про небезпеку, виказувала панські плани й посланців... нарешті, вона сама нещасна... Та чи правда ж? Ой, щось серце чує, що ні!
Чого б їй так гаряче стояти за панське повстання? Адже коли їй пани набридли, то вона повинна була б їх ненавидіти... а вона... А втім, могла звикнути до панських розкошів, запаніти... Навіщо вона мене так гаряче просила стати за панів?.. Навіть обіцяла мені шляхетство! Ех, любить і соромиться цієї любові! А, плювати я хочу на ваше шляхетство! Не підійму я за вас, мосці панове, не те що шаблі, а й пальця!"
Кармелюк сердито стукнув кулаком і перевернувся на другий бік. Та й цей енергійний рух не полегшив глухої досади, котра, мов миша, все шкреблася й шкреблася в його серці.
"Так чому ж він досадує, на кого й на що? — думав про себе в третій особі Кармелюк.— Сп’янила його краля, зачарувала, ну й що ж із того? Сп’янила на хвилину, чого ж про те згадувати? Ні, йому було прикро, що спокусливій красуні вдалося хоч на час ввести його в оману і впевнити в своїй відданості хлопам..."
Він сердито плюнув убік і перевернувся на спину, заклавши руки під голову. Нудна туга поволі виповзла з його серця й пригнітила йому груди... "Чого ж треба йому? — думав далі Кармелюк.—Душі чистої, ласки-дружньої, серця вірного?— зла усмішка скривила йому губи.— Якраз саме розбійникові думати про це! Бери, що пливе під руку,—от і все!"
Та грубе завершення думки не знайшло відгуку в серці отамана. Перед його очима постали обидві ланки, які були близько біля нього: страшна розбійниця Уляна з своєю не-поділеною, але пристрасною й дикою любов’ю, і красуня пані, вкрадлива й спокуслива, мов змія, але й невірна, як гадюка... Кожна з них знала тільки свою пристрасть і свої особисті інтереси, й кожна по-своєму намагалася одірвати Кармелюка від його діяльності й примусити його жити тільки для її кохання... Неприємне почуття піднялося в грудях Кармелюка при спогаді про цих жінок. Навіть у їхній жагучій любові не вистачало жіночості й ласки, які втихомирювали б схвильовану, бунтівливу душу отамана. 4
"Друга, душі чистої й ніжної,—ось чого бракує тобі",— знову спливла тужлива думка...
Вона спливла без слів і без образу, але зразу ж сповнила серце його почуттям смутку й самотності і понесла думки Кармелюкові до тихого будиночка, до світлиці, осяяної сутінковим: світлом лампади, до дівочої голівки, схиленої над книжкою біля вікна... І при одному цьому спогаді тихий спокій розлився в' душі Кармелюка... Слова Олесі, її рухи, усмішка її і вся вона з навколишнім оточенням постали перед ним, як живі; якийсь вкрадливий голос ніби шепнув йому, що дівчина тільки й думає про отамана. Йому нестримно захотілося поскакати туди й поринути хоч на один день у той тихий, чарівливий світ. Але зараз же злість і презирство до себе закипіли в серці Кармелюка.
— Цить, вовче неситий,— проричав він крізь зуби й сильно гупнув себе в груди кулаком,— над тихою хатою нехай витають святі ангели, а, ти, гайдамако, виймай свого ножа та кінчай, що почав! — Він простяг руку до пляшки з горілкою, що стояла недалеко, й, припавши до неї губами, випив майже все до дна, насунув на очі шапку, закутався дужче в кирею й заснув нарешті важким, болісним сном.
Райок приніс із собою багато клопоту. Ще до світанку вирядив отаматт Дмитра з частиною ватаги, давши їм перед тим докладні інструкції, як ошукати й одвернути москалів, сам же пішов оглядати місцевість, бо ухвалено було поки що залишити ядрові ватаги на своєму місці. На деяких дільницях лісу Кармелюк звелів прокопати рови, на інших — навалити стовбурів дерева, на третіх — довиконувати й накрити гілляками й листям ями. Потім він оглянув потайну греблю, яку проклали гайдамаки через непролазні болота, що прилягали до табору з іншого боку, поставив тут вірних людей і повернувся назад.
Весь час отаман діяв бадьоро й енергійно, але разом з тим невдоволення й туга, які насунулися на нього вчора, не залишали його й сьогодні. Повернувшись до табору, він одря-див Ониська з кількома хлопцями у Вівсяники розвідати там про долю, яка спіткала Уляну, й знову подався оглядати всі роботи, намагаючись посиленими турботами заглушити тугу, що гризла його серце. Ввечері, коли гайдамаки дібралися коло вогнищ на вечерю, Кармелюк несподівано почув радісний крик і гамір, що наближався до того місця, де вік сидів з Андрієм, дядьком Явтухом та іншими більш довіреними особами.
— Що там таке? — здивовано спитав Кармелюк.
Андрій миттю зірвався з місця й за дві хвилини повернувся радий, сяючи й махаючи здалека шапкою.
— Отаманша вернулася, батьку! — закричав він, ще бі-жучи.— Та ось вона й сама!
Всі посхоплювалися з місць. Справді, з-за дерев доказалася юрба розбійників, попереду йшла Уляна. Ту мить товариші оточили отаманшу.
— Де була? Що трапилося? Як попалася? — засипав Кармелюк запитаннями свою колишню коханку.
— Янчевський упіймав,— відповіла Уляна.
— Янчевський? — скрикнув Кармелюк, а за ним ї всі інші.— Коли ж? Як?
— Днів три тому...— і Уляна розповіла про свою зустріч з Янчевським, промовчавши про те, чому й де нагнав він її...
— Та як же ти втекла від нього? Як вирвалася, нещасна? Куди відпровадив він тебе? Катував? Допитував? — заговорили всі зразу.
— Не катував, бо, на щастя, не впізнав мене. Я наділа вбрання циганки й хотіла під виглядом ворожки пробратися у Вівсяники й довідатись від челяді, де проживає тепер Яи-чевський, а тут він якраз по дорозі і схопив мене, мабуть щось запідозрив у мені; хотів обшукувати, та врятував бог,— поспішав він кудись; завіз мене в село, в холодну вкинув, приставив сторожів і звелів стерегти, щоб я нікуди не втекла. Обіцяв приїхати. Почала я обдивлятися, як би втекти,— не можна: під вікнами й коло дверей вартові. Два дні пробувала я їх підкупити,— гроші в мене були... Де там! І не слухали... На —третій день попався один згідливіший за тих... узяв, що в мене було, й випустив мене. Ну ж тепер попадеться мені собака Янчевський, все ж я доберуся до нього!
— Йому вже заплачено, друже, з лишком! — усміхнувся Кармелюк.
— Як? Ти впіймав його?
^ І щедрб почастував,— віддячив за хрестини!
— Пам’ятатиме тепер не тільки до нових віників, а й до самої смерті,— із сміхом докинув Андрій.
Кармелюк розповів Уляні, яким ганебним способом покарав він Демосфена.
—— Мало! — похмуро сказала на це Уляна, вислухавши розповідь отамана.— А де ж ти піймав його?
— Сам на мене напоровся. їхав з двома челядниками в бричці,
— Гм...— відкашлялась Уляна, але більше не спитала нічого.
Ніч минула без тривоги. Наступного дня розвідники принесли звістку, що москалі все ще стоять у цій місцевості. Кармелюк ще заповзятіше заходився укріплювати табір. Він навмисне старався якнайменше залишатися разом з Уліяною: поява її в таборі ще більше ускладнила його душевний настрій. А. втім, Уляна трималася на віддалі й не приставала до Кармелюка з своєю любов’ю; похмура, мовчазна, вона тільки поглядом стежила за ним, і той погляд, який знаходив Кармелюка скрізь, породжував у ньому тяжке, болісне почуття. Він навмисне доручив Уляні піти в далеку частину лісу наглядати там за спорудженням укріплень, а сам обійшов приступніші пункти. Уже наближався вечір, коли Кармелюк повернувся назад.
Перший йому назустріч попався Хоздодат.
— А, пане писарю! — радісно привітав його Кармелюк.— Вернувся!.. Ну що? Все гаразд?..
— Слава-богу, що натрапив зразу на тебе, пане отамане!
— А чого так негайно я потрібен? Хіба щось сталося?
— Нічого, а тільки я з кралею приїхав, гідною пісні Соломона... Дожидає твою милість.
— З кралею? — Кармелюк затнувся й почервонів. "Невже вона ризикнула сюди? Як? Виходить, шпигує?.." — спливли в нього в голові думки.— Але з якою ж? — із зусиллям до^ кінчив він фразу.
— Та з попівною Одесою з Деражпї, отця Михайла дочкою. Па дорозі її зустрів, одна до тебе їхала натачанкою... Як уздрів її, то й сам злякався: кругом москалі іти шпорять та й наш брат, гайдамака, ну...
— Та де ж вона? Веди скоріше! — перебив його Кармелюк і нараз відчув, як серце його стислося від гарячої радості й надії.
— А там під горою... дожидає...
— То чого ж ти ще базікаєш?! — скрикнув Кармелюк і, не чекаючи свого секретаря, сам кинувся вперед.
LXXXI
— Ач, жінки!—иевдоволеио пробурчав "Дмитро, коли Кармелюк і Хоздодат зникли в глибині лісу.— Ну й липнуть же вони до отамана — як мухи до меду. Просто одбою немає, як од бліх...
(Продовження на наступній сторінці)