— Тільки голову батькові морочать...— понуро обізвався Андрій.
— Що морочать, то морочать, правда,— на те ж і створена жінка!.. Та це б іще не біда, а діло в тому, що куди жінка носа суне, та ще й не одна, то там уже не жди добра. Скрутять вони голову отаманові!
— Борони боже!
Обидва замовкли. В цей час у глибині лісу показалася з-за дерев Уляна. . •
— Онде, одна праворуч, друга ліворуч,— сердито пробурчав Дмитро, скоса глянувши в бік отаманші, яка наближалася до них.
— Коли б не дізналася,— прошепотів Андрій.
— А чого з ними церемонитися? Якби на мене — взяв би я їх усіх за коси та одну об одну фронтами, поки б носи всі ке порозквашували,--і шабаш! Струнко! Знай свою чергу! Верховодити ні одна не смій...
— Не всяку й за коси візьмеш...
— Всяку!.. Хоч би вона й під хмарами сиділа... однаково жінка...— Дмитро сердито плюнув.— Отак плюнути й розтерти. От і все!
До них швидко підійшла Уляна. Кілька слів Дмитрових долетіли до неї, і вона одразу догадалася, що ця розмова так чи інакше зачіпає також і її.
— Про що це ви розмовляли? — спитала вона.
— Та так, ні про що...— поспішив недбало відповісти Андрій.
— Про якусь ланку, я чула.
— А хоч би й про жінку,— огризнувся Дмитро,— хіба в нас монастир, що про жінок і говорити заборонено?
— Про яку? — наполягала Уляна.
— Та чого ти до мене пристала? Тобі що до того? Піп ти мені, чи що?
— Не скажеш, то й не треба,— промовила Уляна холодним, лиховісним тоном і, відійшовши вбік, сіла на пеньку.
Дмитро уважно глянув на її обличчя й серйозно похитав головою.
— Ех, пані отаманшо, дурієш ти...
— Навчи розуму.
— Покинь, кажу!..
Губи Уляйі скривила зла усмішка.
— Скоро покину! — відповіла вона спокійним, загрозливим тоном.
Олеся в цей час сиділа в глухому кутку зарослої лісом ущелини.
Щоб оберегти дівчину від можливих прикрощів, Хоздодат поставив недалеко від неї двох гайдамаків.
На плечі дівчини був накинутий простенький салоцчик, запнута вона була біленькою хусточкою, і в цьому простенькому вбранні вона здавалася ще кращою й молодшою. Вона була бліда й схвильована, але це надавало її обличчю ще більшої одухотвореності.
Холодне проміння осіннього сонця, що сідало за обрій, вилискувало на золотисто-пурпурових верховіттях лісу, який спускався з трьох боків до самої долини. Оточена цією величною декорацією, самотна молода дівчина справляла зворушливе враження.
Кармелюк уже здаля впізнав її, і надзвичайна, майже батьківська ніжність одразу сповнила його серце. Він добіг
до Олесі, вхопив її за обидві руки й промовив, захлинаючись від радості.
— Панно, голубко моя, яким чином прибула ти сюди?
Ніжний, рум’янець з’явився на блідому личку дівчини, коли
вона побачила Кармелюка.
— Я найняла з дому підводу, достеменно не знала, де йо-гомосць, думала — люди покажуть, та ось, на щастя, зустрілася з паном богословом, і він на своїй підводі підвіз мене сюди.
— Та, боже мій, як же відпустив тебе батюшка?
Мене ніхто не відпускав. Я поїхала сама.
— Дитя моє, подумай тільки, що могло спіткати тебе? Як ти могла зважитися?
— Ах, що казати про мене,— перебила його Олеся навіть з деякою досадою.— Мені треба було тебе попередити: батько привіз жахливі вісті. Я спочатку хотіла послати листа, але як, куди, ким? І я зважилася поїхати сама. Отамане, ті-* кай скоріше відціля: москалі знають місце твого сховища й знають, де та гребля, яку ти проклав у болотах!.. Та ти не слухаєш мене? — промовила вона гірко, придивляючись до схвильованого обличчя отамана.
— Не знаю, як і дякувати тобі за те, що ти звістила нас. Не турбуйся, ми так ошукаємо москалів, як і куцому не снилося. Пане писарю,— звернувся він до Хоздодата,— відпусти людей, а сам побудь па сторожі, щоб не наскочив хто.
Хоздодат хитнув багатозначно головою і зник з гайдамаками у лісі.
— Не знаю, як і дякувати тобі за те, що ти звістила, і за те, що зважилась па безумну одвагу й приїхала сюди,— мовив тихо Кармелюк, не випускаючи рук дівчини.— Ох, пан^ по, зіронько моя ясна, якби ти знала, що ти робиш з* моєю душею! — Глибоке зітхання вирвалося з грудей отамана, й сумна тінь набігла на його обличчя.— І радісно мені тебе бачити, так радісно, що й казати про те не вмію, а разом із тим і невимовна мука розриває серце.
Олеся підвела на нього злякані очі й поблідла.
— Еге ж, пекельна мука,— поривчасто казав далі Карме-* люк.— Коли отак сидиш у корчмі, в бруді, напівп’яний, і на-+ вкруги тебе такі ж самі п’яні, злі обличчя, а кругом —* дикий сміх, та лайка, та неподобні жарти, то в тому хмільному чаду й не помічаєш свого бруду й накипілої на серці крові! А от: як побачу тебе, чисту, святу, то й відчую відразу, що Каїн я, Марко Проклятий6І, звір неситий, що мені немає ні прощен^ ня, ані поради. Що ніколи вже не жити мені людським
життям. І така мука виринає тоді з дна душі, така туга за* щемить у серці... Ех!..
Він не доказав, махнув рукою й присів проти Олесі на камені.
— Не Каїн ти, не звір! Ти заступник наш,— із зойком вирвалося в Олесі; вона затулила обличчя руками, й плечі її задрижали.
— Жалієш мене?..-—тихо промовив Кармелюк, сумно дивлячись на дівчину, і відчув, що якась грудка застряла в нього в грудях і до болю затруднила дихання.
Більше ніж душу свою жалію! — гаряче відповіла Олеся й, відірвавши руки від зрошеного сльозами обличчя, судорожно стиснула їх.— Серце б своє розірвала, життя віддала б!
— Ангеле мій! Сонечко моє ясне! — скрикнув Кармелюк і гаряче стиснув руки дівчини.— Та чи вартий я, весь у бруді й крові, чи вартий я, проклятий богом, хоч єдиної твоєї чистої сльози?
— Не кажи так,— перебила його сповнена жахом Олеся.— Треба всіх жаліти!
— Заступнице моя рідна, втішити хочеш?.. А якби ти знала... Я ж останнім часом і кров проливати почав... Не витримав! Помста сп’янила й за людей, і за себе.., Але ти встала?.. Іти хочеш?.. Чекай-но! Подаруй мені ще хвилинку... Я ж сам-самісінький у гамірливому натовпі... а як це тяжко, якби ти знала! — Кармелюк придушив зітхання.— Ото тільки як побачу тебе, то неначе сонце зійде в моєму серці...— Він узяв обидві руки дівчини й, притулившись до них чолом, промовив зовсім тихо: —— І гояться рани, й віра воскресає... І хотілося б слухати тебе, забути про все та так і заснути, заніміти навіки.
—■ Боже мій, боже! — немов простогнала Олеся, сідаючи на камінь.— Чого ж ти до нас не приїхав? А я ждала, виглядала...
— Хіба є в мене своя воля? Крутять мною вихор і завірюха, жбурляють з боку в бік... Полюють на мене, цькують псами пани... Та й нащо шматувати своє серце?.. Полетиш до вас, наче в святій воді обмиєш душу свою й не знаєш потім: чи в прірву сторч головою кинутися, чи пірнути знову в це пекельне життя? Е, та що це я все про себе та про себе... Налив гіркої, то й треба випити до дна!
Олеся поклала свою тремтячу руку на стиснутий кулак Кармелюка й промовила тихо:
Не будь жорстокий, зайвої крові не проливай!.. Прости,
що я, дурна, кажу тобі так... Чому ти зовсім не той, що був раніше? Що сталося з тобою?
— Був бенкет, а тепер настало похмілля, та й невеселі
думи навалилися каменем на серце, і коли немає з ким поділитися ні горем, ні думами, коли знемагаєш сам-самісінь-кий у цілому світі, тоді й мука не під силу стає,, й розпач холодом охоплює душу. /
— Хіба в тебе немає ні одного друга, ні однієї близької дорогої душі? — спитала Олеся так тихо, що й сама не розчула своїх слів, але Кармелюк зрозумів їх і, взявши в руки холодну тремтячу руку дівчини, стиснув її в своїх могутніх долонях.
— Друзів до чарки в мене багато, а до серця, до душі нема й одпого... Ех, проклятий я, проклятий! — вирвалося в нього із зойком одчаю.— Сам-самісінький з безпросвітною тугою...
— Ні, ти по сам.— Олеся зашарілась.— Я присягаюся...— та хвилювання урвало їй мову.
— Сам, скрізь сам,— прхмуро казав далі Кармелюк,-* і б’юся як риба об лід, і загину або під кулями, або під шпіцрутенами,— однаково сам. От тільки як з тобою сиджу, то здається, що є і в мене рідна душа... Е, та що там! Вовкові — вовче життя!
— Що ти? Нащо ти? — заговорила з якоюсь радістю, що в ній спалахнула, і з сльозами Олеся.— Ох, якби це так було! Якби я могла хоч чим-небудь полегшити твою долю, я б життя своє віддала, душу б за тебе поклала!
— Що ти кажеш? — скрикнув Кармелюк, стискуючи руку дівчині.— Ти? Ангел чистий? За мене, розбійника, вбивцю, грабіжника?..
— За нещасного...
— Ні, ні, ти не знаєш мене... Я не гідний мізинця твого, я страшний сам собі. Ти відсахнешся од мене, заглянувши в моє серце! Я не смію доторкнутися до тебе своїми оскверненими руками... Іди, їдь! Забудь мене, як забули мене бог і люди!..
— Ніколи! — скрикнула Олеся.— Скоріше моє серце замре в грудях, аніж я забуду тебе! — І, вхопивши руку отамана, вона припала до неї й облила її гарячими слізьми.
(Продовження на наступній сторінці)