— Дивись, дивись! — гриміла тим часом відьма.— Ось гніздо твого ворога... Багато вікон..* дверей і дах високий, а кругом мури та шанці й ворота на добрих замках... Ось по двору павою походжає й краля... Ого, як та зоря на небі, а душа чорна, як запаска... обличчя ангельське, а душа чортова... Зверху — єдваб, а зісподу — бруд... грязюка... Дивися, коси в неї які, а ось неначе б то зажурилася... От примічай: підходить до неї якийсь наче юнак, пан не пан, а кращий за пана... Ставний та гарний, нахилився й шепче їй щось па вухо...
Уляна нічого не могла виразно бачити, їй каламутилося в очах і в голові крутилися величезним колесом райдужні вогні... Серед них, щоправда, виблискували й иалаци, й башти, й прегарні красуні. Все миготіло так швидко, як в осінньому вихорі мелькає пожовкле листя, та коли почула Уляна, що якийсь юнак підходить до її суперниці, то вона відчула під серцем лезо ножа й з криком: "То Іван мій!" знепритомніла*
Знахарка неабияк перелякалася; вона зараз же відчинила двері, підтягла свою клієнтку до струменя свіжого повітря й бризнула їй в обличчя холодною водою, та все-таки їй довелося поморочитися довгенько, поки пацієнтка розплющила очі й стала рівномірно дихати.
— Де я? Що це було? — подала нарешті голос Уляна й заходилася сильно терти собі чоло, голова в неї була важка, мов казан, а тіло болісно нило, неначе було розчавлене колодою, а кістки потрощені в ступі.
— Та в мене, в знахарки,— лагідно бурчала стара,— ти дивилася на свою змію-розлучницю, до котрої коханець твій, Іван твій, серцем лежить. Перелякалася, тепер уже все минуло, й більше не тривожся... Я й лихо твоє немов рукою зніму.
— Ох, бабусю,— простогнала Уляна, з зусиллям підводячись з порога дверей, на якому вона лежала,— рятуйте!
— Та ось порятую, і, як сон, усе минеться... Ось иа тобі зілля в торбинці, всиплеш усе це в пляшку горілки, заткнеш її добре, щоб дух не розвіяло, і поставиш у піч на ніч, щоб горілка настоялась, стане вона густо-червоною... Ото тобі— й буде справжній приворот... Я то й поза очі ворожитиму й насилатиму на твого коханця до тебе любов, а до твого ворога ненависть... Ти от і приходитимеш до мене й розказуватимеш, як мої намовляння діють,— це неодмінно... І отоді тільки, як помітиш, що лиходійка-туга все сидить у його серці, тоді даси чарку привороту,— твій засне, і зі сном усе в нього вилетить з голови... А ось оце порошок із сушених гадючих яєць для твоєї розлучниці. Якщо вона не покине твого Івана й чіплятиметься до нього, мов будяк до одягу або смола до чобота, то от усип цього порошку їй у якесь питво або страву, і повір, що гадюка ця більше вже не причепиться. Знай, коли часом що, то про мене анімур-мур...
— Та що ви, бабусю. Бодай мені заціпило, коли я що...—-поспішила Уляна заспокоїти стару,— а за ваше зілля й за ваші замовляння я не тільки нічого не пошкодую, а в ноги вам уклонюся....
— Ну, гаразд... Іди ж, іди, поки ще не минула ніч,— заквапила свою гостю стара,— щоб чуже вороже око не пошкодило... А на підкріплення випий ось цієї настоянки чарочку... і закинь свою журбу за спину,— все буде так, як того твоя душенька бажає...
Уляна випила чарку якоїсь хмільної настоянки й, иідба-
дьорившись трохи, пішла назад пустищами, далеко обминаючи село.
Єдина тільки думка засіла їй цвяхом у голову: за всіма прикметами то має бути двір маршалка — і мури, й шанці, й палаци, як розповідав і Андрій, та й красуня не хто інша, як сама маршалкова... або, може, ще якась інша краля сидить там...
— Ні, що б там не було, а треба самій піти в той двір і на свої очі все побачити, в усьому впевнитися,— скрикнула вона серед лісу й своїм гучним голосом сполохала якусь сонну пташку.
Тим часом Янчевський знову загорівся нервовою гарячковою діяльністю, але вона вже була спрямована не на розшуки і влови Кармелюка, а зовсім па інші цілі. Пропозиція Розалії очолити мисливців па розбійника, що його так важко було’ спіймати, спершу порадувала дуже Янчевського, не завдаючи чутливого удару його самолюбству: по-перше, присутність красуні, та ще коханої, на облавах надавало їм особливої принадності, по-друге, в походах — a la guerre, comme a la guerre 49 — завжди було більше свободи для інтимних розмов і секретних нарад, по-третє, в разі удачі, її все-таки приписали б, напевне, йому, досвідченому в кампаніях, а проводарку полестили б, як жінку, похвалами за її геройство.
Так от, спершу, кажу, Янчевський був у захваті від пропозиції Розалії, але потім усе змінилося, бо в хід подій несподівано вдерся новий фактор — ревнощі.
Це почуття прокинулось у Янчевського вперше в судді, де він піймав на брехні героїню свого серця, гарячково кинувся перевіряти цю обставину й переконався, що в кареті з Розалією їхала зовсім інша особа, і за показанням фурмана маршалкової можна було припустити, що то був Рудковський. Саме те, що Розалія вбрала його за секретаря після висловленого невдоволення Янчевським, було зроблено, звичайно, на зло йому, а незакінчений лист, який він випадково прочитав у будуарі, показував на бурю неприборканих почуттів, що примушують його коханку чинити безтактно й надто сміливо. Охоплений палаючим полум’ям ревнощів, які штовхали його на будь-які шаленства, Янчевський, мов розлючений поранений тигр, почав кидатися в усі боки, вишукуючи докази, влаштовуючи засідки, підкуповуючи шпиків, і все не на Кармелюка, а на Рудковського.
Одне слово "помста" свердлило його серце й спопеляло до нестями мозок.
Від маршалкової, розпитавши добре фурмана й задобривши, з тонкими натяками, решту, челяді, Янчевський полетів знову до судді: треба було у в’язниці формально допитати упійманого розбійника... Та, головне, треба було підкупити челядь, щоб жоден лист, чи адресований у комісію, чи Руд-ковському особисто, на його квартиру, не потрапив би йому в руки раніше, ніж прочитає його сам Янчевський... Найменша невпевненість, кому адресований лист, не давала йому заспокоїтися й на хвилину; він заирисягся собі вжити всіх заходів, шляхетських і не шляхетських, а перехопити цього листа та й, крім того, мати взагалі в руках ключ до листування своєї коханої з новообраним секретарем.
— Без листування в них не обійдеться,— бурчав він, кусаючи собі губи й обгризуючи вуса*— нові поборники громадських інтересів попадуться в мою пастку неодмінно!
Явтух не промовився на допиті жодним словом: він, мовляв, не знає, де перебуває Кармелюк, і не належить до його ватаги, а випадково по дорозі попав у корчму, де його й схопили. Янчевський хотів був почати допит з муками, але спинився, довідавшись, що Явтух належить панові Піг-ловському.
— Щоб ще не образився, що я його бидлом розпоряджаюся,— сказав він судді,— особливо коли й справді виявиться, що хлоп попав випадково... І мені б він ще був потрібен...
*— То, може, написати йому, щоб він сам приїхав або прислав би дозвіл пошкребти цю бестію? — запропонував суддя.
— Авжеж, це найкраще... Я б і сам охоче до нього поїхав, та в мене є тут негайна справа... До речі, чи ие знає пан суддя про Рудковського, де він? Я погарячкував тоді... А в нього є в руках якісь відомості... І мені б він ще був потрібен...
— Дуже добре, пане наш Демосфене; до правди, у нього є в голові смалець, і він буде корисний... От тільки не знаю, де він? Весь час я його не бачив.. Чи не в нашої красуні маршалкової за осавула? Вона ж його завербувала до свого полку... Бідова ця пані Розалія, далібуг,— казав суддя, важко дибаючи від в’язниці до свого дому,— завербувала всіх для евоєї химери... І мою пані заполонила, залишила мене солом’яним удівцем... Де тепер ганяє моя ненаглядна зіронька, і втямки не візьму... Душа в мене холоне, як подумаю, що вона ризикне сама кудись їхати...
— Ну, пані Агата досить розсудлива і запаслася, мабуть, вірним зброєносцем,—їдко усміхнувся Янчевський...—Так, витребеньки, пустощі від неробства, жарти,— провадив він сухим, сповненим отрути й затаєної злості тоном...— Всі ці жарти, щоб згайнувати час, були б дрібницями, якби в кожному жарті не було двох кінців: в одному веселощі, а в другому—злісна капость... Недарма приказка мовить: "Жарти жартами, а хвіст набік..."
— Та пан же сам схвалив спершу намір пані маршалкової.
— Як забавку, як потіху... Але якщо в дитячій грі криються зовсім не особливі наміри, не дитячі забавки...
" Які? — сполошився суддя й, поблідши, наскільки це було йому можливим, зупинився.
— Та я взагалі кажу,— зам’явся Янчевський,— не можна ж забаганкам наших дам довірити серйозну громадську справу, так би мовити, скокій нашого краю.
— А! — зітхнув суддя, розгойдавши свос черево...— Куди ж ви? Заходьте обідати до мене... Відтрапезуємо по-парубоцькому...’і медку сьорбнемо... знайдеться й запліснявіла пляшечка.
— Та я ось тільки зайду до Рудковського, довідаюся, чи довго він?
— Досконале... .То я чекаю на шановного пана... Ага, до речі, тягніть з собою й секретаря.
Через півгодини повернувся Янчевський і сказав, що Рудковського немає в місті і що хазяйка, в якої він квартирує, чекає його не сьогодні-завтра.
— Ну, нічого робити, прошу шановного пана..? На стіл уя^е подано, і ми тільки вдвох обідатимем.
Коли випили по чарці-другій старки й челядь, подавши першу страву, чемно поодходила до дверей, суддя, не відходячи від столика з закускою, таємниче сказав Янчев-ському:
(Продовження на наступній сторінці)