— То кажи ж хто! s
— Скажу: тільки...— Зеленський обережно оглянувся на двері й, наблизившйсь до Розалії, сказав, дуже понизивши голос: — Тільки нехай ясновельможная папі пообіцяє мені, що про це не довідається ніхто, бо через це можуть вийти такі прикрощі, що мені тоді не минути лиха, та й ясновельможній пані, і панові маршалкові...
Даю тобі слово, що з нашої розмови ніхто не дізнається і єдиного слова,— нетерпляче перебила його Розалія,-— кажи.
— Серед панських хлопів,— почав таємниче Зеленський,— є один дід, імені його я не знаю, але в обличчя впізнати можу; він зробив якусь важливу послугу Карме люкові й відтоді став наближеною до нього особою. Отаман з ним має
зв’язок і вже, напевне, він знає, де сховалися розбійники, бо часто попереджає їх про небезпеку.
— Дуже ’добре, дуже добре! — зраділа Розалія, розчервонівшись уся від цієї удачі.
— Та тільки,—казав далі Зеленський,—дід цей щиро відданий Кармелюкові й передасть листа тільки тоді, коли буде певен, що в цьому не криється ніякої небезпеки для отамана.
— В листі не буде нічого погрозливого, навпаки, він повинен дати втіху отаманові.
— І ще — осмілюся додати, що коли дід одержить листа з моїх рук або з рук ясновельможної пані, то він його не передасть.
— Звичайно! Про це я вже подумала.
— Тільки прошу пані поки що не виказувати старого: Кармелюк любить його, як батька, й не дай бог чого лихого... Він море вичерпає і знайде винного!
— Будь спокійний! — усміхнулася Розалія.— Поки отамана не буде впіймано, ніхто й волосу не зачепить иа голові того хлопа. А тепер ось поки що за добру звістку!
Вона відкрила одну з шухлядок туалету й, вийнявши звідти двадцять червінців, опустила їх у руку Зелен-ського.
В очах шпигуна блиснув пожадливий вогник.
— Ясновельможна пані, добродійнице моя! —скрикнув він, ловлячи руку красуні.— Розпоряджайтеся мною, як вірним псом! —
— Гаразд, гаразд! — Щаслива Розалія милостиво усміхнулася.— Коли пощастить нам допомогти вітчизні спекатися цього хижого вовка, дістанеш десять разів по стільки! — ще раз нагадала вона свою обіцянку.— Старайся ж допомагати нам, а про те, що ти чув у цьому покої, нікому нічичирк...
— Кліщами не вирвуть і півслова! — патетично промовив Зеленський і, кинувши підозріливий погляд иа сяючу від радості красуню, вийшов з кімнати.
Розалія зосталася сама. Вона засунула двері на засувку й, підвівшись з місця, схвильовано пройшлася по своєму бу-дуару... Облйччя її палало, груди здіймалися високо, все тіло набуло якоїсь незвичайної легкості, а серце ніби пурхало в грудях. Важке питання нарешті було розв’язане так просто й легко. Вона побачить тепер його, побачить незабаром цього героя, безстрашного, могутнього, і отаман-козак, гордий і прекрасний, як бог краси й сили, ляже, мов слухняне ягнятко, біля її ніг на одне її слово. Ох!.. Розалія мимоволі прихилилася до дверей і, заплющивши очі, закинула назад голову. Її, таку холодну й неприступну, нараз охопила нездоланна пристрасть. Немов тепла хвиля, накотилася вона на неї й, лепечучи й лоскочучи, облила її своїми струменями.
"Згоріти, вмерти в його обіймах, а тоді байдуже! — Розалія перевела дух і розплющила очі.— Отже, не треба гаяти й хвилини: Фрося передасть листа". Красуня підійшла до свого письмового столу, сіла на стільця, розкрила бювар, вийняла з нього аркуш паперу, вмокнула в чорнило тонко загострене гусяче перо й задумалася. Лист мав бути так написаний, щоб не міг викликати ні в кого і найменшої підозри, але разом з тим Кармелюк мав догадатися, хто прислав до нього цього листа. Аде як це зробити? Що б таке згадати, щоб Кармелюк зрозумів, що цей лист від неї?
Розалія задумалась і машинально прикусила крайок пера. Велика крапля чорнила зірвалася з нього й упала на сукно стола, та красуня не звернула на це уваги. Ні імені, ні прізвища, ні півслова про минулий напад на їхній дім не можна було згадати...
Як же йому натякнути? Облава? Ні. Це може навести будь-кого на підозру,— на облаві була з жінок тільки вона одна. Карета? Так, ось це слово може нагадати йому все: карета врятувала його від лютої смерті. Хіба так? Розалія ще раз умочила перо й швидко написала на папері: "Та, котрій ти заприсягся в кареті бути вірним рабом, чекає тебе..."
— Але ні! — прошепотіла вона вголос і з досадою відкинула вбік перо.— Карета — не годиться. Янчевський уже розпитував, кого вона підвезла в кареті. Проте не тільки ж вона їздить у кареті, а всяка пані, та й Кармелюк може мати скільки завгодно романів, але все ж треба придумати таку фразу, котра б не викликала і найменшої підозри.
Розалія прикусила губу, нахмурила брови, та, перебравши в умі кілька редакцій, не спинилася ні на одній.
"Ні, це хвилювання заважає мені думати,— вирішила сама собі Розалія,— треба пройтися, заспокоїтися й, головне, переговорити з Фросею: ця хитра проноза не повинна підозрівати, що лист до Кармелюка буде від пані маршалкової, що вона кличе його на побачення".
Розалія розірвала початий аркуш паперу, жбурнула його в бювар і підвелася з місця. Спершу вона взялася була за ручку сонетки, щоб покликати Фросю в будуар, але потім передумала й вирішила пройти до неї в гардеробну, де Фрося шила, й там переговорити з нею. Гардеробна була куткова, зовсім ізольована кімната.
Розалія вийшла з будуара, не причинивши за собою дверей.
Фросю вона застала в гардеробній. Побачивши пані, Фрося злякано схопилася з місця.
— Ясновельможна пані кликала мене? — спитала вона.
— Ні, я прийшла сюди подивитися на деякі сукні. Зачини двері й вийми мені мої амазонки для полювання.
Фрося поспішила виконати волю своєї господині.
— Ось ця нічого, і ця ще теж годиться,— заговорила вона, розглядаючи вийняті сукні,— а зелену треба буде пошити нову. Буде багато полювань і всяких свят, якщо, звичайно, тільки пощастить піймати того проклятого лотра...
— О, хай допоможе в цьому ясновельможному панству свята панна! — мовила"Фрося, молитовно складаючи руки.
— Я сподіваюся, що цього разу нам пощастить піймати його: тепер усім ділом завідує не пан Янчевський, а я.
Фрося давно вже чула про це, але вважала за свій обов’язок скрикнути захоплено й з подивом:
— Пані?!
— Я. Панство обрало мене, і от ми придумали такий спосіб, котрий уже хоч би що, а неодмінно заведе шельму в пастку. Для цього й ти повинна будеш узяти участь в одному маленькому ділі.
— Я, матка свєнта! Та я ж од радості вмру! — затарабанила цього разу вже з щирим захопленням Фрося.— Така честь! Прислужитися вельможному папству? Хоч і в саму пащу тому звірові кинуся!
— Ну, цього зовсім не треба буде, а річ ось у чому... тільки пам’ятай — нікому й слова.
— З могили скоріше почують його! — Очі Фросі загорілися цікавістю, вона ступила трохи вперед і шанобливо спинилася перед Розалією.
Розалія частково познайомила Фросю з новим планом, як піймати Кармелюка.
— От бачиш,— закінчила вона,— нам треба передусім знайти спооі'б надіслати листа. Ось для цього я вирішила передусім послати одного листа на пробу: чи Дійде він до Кармелюка? Дід погодиться передати його Кармелюкові тільки тоді, коли буде певен, що лист від доброзичливця. Тому я вирішила, що найкраще буде, коли ти спробуєш передати його, до речі, ти ж з того села, що й Кармелюк.
— Лечу! Несу!
— Чекай, не спіши! Треба, щоб дід повірив тобі, а ти — панська покоївка, тому не кажи нічого певного, а постарайся
так "поводити себе, щоб дід подумав, ніби ти була коханкою отамана. Ти зумієш це розіграти?
— О, пані ще питає? — промовила навіть трошки ображено Фрося.
— І потім далі: ти повинна дати зрозуміти старому, що твій лист остерігає Кармелюка від якоїсь небезпеки.
— Розумію, розумію,— закивала Фрося голівкою.
— І ні слова дідові про те, що ти знаєш про його близь
кість з Кармелюком; так, ніби ти попала до нього випадково. •
— Нехай ясна пані не турбується,— все зроблю, що й краще не можна.
— Зробиш усе спритно — можеш розраховувати на мою вдячність, я не поскуплюся.
— О пані! — скрикнула Фрося, обсипаючи руку Розалії поцілунками.— Нічого, нічого мені по треба! Нехай тільки пані впевниться в тому, що Фрося вірна й спритна служниця і за свою пані ладна піти хоч і на смерть.
Тим часом, поки між Розалією й Фросею відбувалася ця сцена, до садиби пана маршалка підкотив Янчевський. Не під’їжджаючи до будинку, він, як своя людина, звелів фурманові повернути зразу ж до стайні. Він з тиждень уже не був у дворі маршалка, але цей тиждень не пропав у нього задарма. Передусім він кинувся до Читецького й дізнався в нього, що він не тільки не сідав у карету пані маршалко-вої, а навіть не бачив її, бо весь час не розлучався з-Зеленським і стояв з ним на варті, а потім невідступно був коло печери. Читецький же підтвердив Янчевському слова Зелен-ськото про те, що бачили Кармелюка біля садиби дераж-нянського попа.
(Продовження на наступній сторінці)