"Мабуть, роздивляється в щілину",— подумала сама собі Уляна.
За ворітьми загримів важкий замок.
Собаки, які, тільки-но з’явилася відьма, замовкли були, при цьому дзвоні кинулися ще з більшою лютістю до воріт.
— Цитьте ви, чортові діти! — грізно прикрикнула на них чаклунка.— Не бійся, не зачеплять!
З мимовільним трепетом переступила Уляна поріг прокляв тої оселі, і зараз же за нею засунула чаклунка засув і .заі перла ворота. Уляна оглянулася.
У темряві їй важко було розгледіти й хазяйку, і її лігво; вона помітила тільки, йдучи двориком, що поперед неї човгала якась горбата істота, дуже шкандибаючи на одну ногу.
Уляна ввійшла за бабою в хату.
— Почекай,— захрипіла, зашамкала горбата,*^ я засвічу.
Вона нахилилася до печі, дістала з кутка пучок скіпок,
умокнутих одним краєм у сірку, і заходилася рогачем розгрібати попіл; блиснуло кілька іскорок; баба всунула всередину скіпку, і незабаром кінчик її загорівся синім мерехтливим вогником; він мутно розгорявся, наповнюючи хату їдким смородом, і нарешті спалахнув яскравим червоним полум’ям; блиск його вихоплював з мороку облуплені, сірі, перекошені стіни, вигнуту, майже переломлену надвоє стелю й нахилену над каганцем відьму,— справжнісіньку відьму, бо вона була осоружна й страшна: голова її, запнута хусткою, тряслася иа зігнутій пшї; з-під хустки вибивалися й звисали, розсипавшись, скуйовджені патла. білих кіс; баба спиралася однією рукою на костур, а в другій держала каганець, який освітлював її обличчя, від чого чорні тіні лягали вгору, спотворюючи ще дужче його риси.
' При такому освітленні на обличчі в баби особливо виступала її худорба; із заиалими щоками, воно геть було вкрито глибокими кривулястими зморшками; иа загостреному випнутому підборідді стирчали дві чорні бородавки, порослі сивими кущиками; запалий рот з утягнутими всередину губами, а з завжди розкритої чорної щілини його стирчить знизу назовні зелений вигнутий зуб; над цим ротом стирчав великий, гачкуватий ніс; та найвідразливіше враження справляли очі й брови старої; брови зрослися в одне сиве нависле патлате пасмо й стирчали на низькому лобі, закриваючи провалені в якісь темні ями жовтого кольору очі; вони й сльозилися, й блискали злим вогнем.
— Ну, чого тобі треба, красуне? — захрипіла неприємним грубим голосом відьма, пронизуючи гострим, холодним поглядом свою нічну гостю.
Від того погляду Уляні завмирало серце, ворушилися під очіпком коси й струмеицем пробігав по сгіииі мороз, неначе хто сипав сухий сніг за сорочку.
— Гм.., красуня! — казала стара, злегка постукуючи костуром.— За такими кралями й тужить нечиста сила, гніздиться вона в печінці та... каламутить отрутою й серце, й розум... Думки від тієї отрути, мов скажені, кидаються в усі боки, як ті оси, потривожені в гнізді, й шукають, кого б ужалити... Та передусім і жалять своє ж власне серце, а воно від того кухне і болить нестерпно"
— Ох, нестерпно! — із стогоном повторила Уляна слова лиховісної баби.
— Знаю, знаю,—знову заскрипіла відьма,—і бачу наскрізь тебе всю..., Запеченою краз’ю облите твоє серце, аж горить на вугілля... а під ним чорніє немов якась гадина... і силкується прокусити твоє серце й висмоктати твою кров...
— Гадина, бабусю, гадина! —скрикнула й заломила руки Уляна.— Змія потайна!
— Ти багата, я знаю,— провадила далі стара, уважно придивляючись до убору Уляни.— Обдаровує тебе твій коханець
і золотом, і сріблом, і самоцвітами...
— Ох, обдаровує, бабусю, та що з того золота й срібла?..
— Коли одвернув своє серце!.. Хе-хе-хе! — злобно розсміялася стара.— Гарний віті, соколик!
— Як сонце, як місяць ясний! — з захопленням, вирвалося в Уляни.
— Знаю, знаю... За ним і дівчата, й панни, й пані.
— І панни, й пані,— мимоволі вирвалося в Уляни чи то з гордою радістю, чи то з жахом.
— А ти що ж думала, молодичко? Є така краля, що полюбилась і йому!
— Ох, вона вже отруїла моє щастя й хоче одібрати остан-, ні крихти... Хоч би знати ту розлучницю, хоч би відати, де вона, в якій стороні? Я б нічого не пошкодувала... пі грошей... ні добра...
— Знаю, знаю... грошей у тебе без ліку, і якщо не поскупишся, то все досконально розвідаю, покличу всі темні сили й дам пораду,— заговорила відьма лагіднішим голосом, намагаючись надати йому принадливої таємничості, та він усе-таки звучав диявольським скрипом.—Нічого,—провадила вона, похитуючи й трясучи головою,— люди пам’ятають тільки на хвилину, а жалісливі й щедрі лише на хвилини: от коли припече їм до живих печінок — тоді всі обіцяють, тільки рятуй, а як лихо минуло, допомогла їм — і забули про бабу, ще й відьмою взивають... То мені всі люди тепер — за собак... не вірю їм:., не терплю їх! — аж загарчала вона, блиснувши злими очима.— Сама від немочі та бідності он в якій дірі голодую, а їм, жироїдам,— допомагати? Будьте всі ви прокляті!
Від цього зловтішного крику щось заворушилося в темному кутку печери, й Уляні причулося якесь глухе гарчання й здалося, що в затремтілій тіні зазміївся сірий волохатий хвіст, та ще й до того долинув у ту мить з лісу регіт пугача...
Уляна тихо скрикнула; їй підігнулися ноги й потемніло вочу, і вона б неодмінно впала, коли б не стояла коло лави, на яку й сіла знеможено.
— Візьміть, бабусю, ось... Я не хочу задарма, я ще віддячу, не одурю... тільки допоможіть! — І вона простягла бабі руку з червінцями.
Знахарка жадно вхопила золото й довго ним милувалася, прицмокуючи губами, з радісним гарчанням, немов собака, вхопивши иеобгризену кістку.
— Спасибі, спасибі тобі, дитино моя, квіточко ясна, що пожаліла стару! — промовила нарешті знахарка, і кожен звук її голосу відгукувався якимсь болісним здриганням у грудях Уляни.— От за це я тобі й допоможу... Все скажу: хто тобі в слід ступив, яке тебе наврочило око, хто твої радості розвіяв і п’ятою наступив на твоє серце. Все розкажу й раду дам, як тобі позбутися тої лиходійки і як знову повернути соamp;і радість, і щастя, і молоду втіху.
—л Бабусю... Нічого не пошкодую! — скрикнула Уляна і в нестямному пориві поцілувала відьмі руку.— У'мене знайдеться багато золота і всякого добра — тільки допоможіть... скажіть, хто вона й де вона!.. Смокче мене за серце нудьга, як гадюка. Заступили мені слід... роздушили мов серце...
— Не побивайся: все скинемо, все оджеиемо на очерета, на яруги... Дай ось тільки приготую зілля...
Стара розтопила в печі, присунула до вогшо великий горщик, накидала в нього всякого коріння й зілля й налила якоїсь рідини, що зберігалася в особливому глечику, добре зав’язаному ганчіркою. Уляні здалося, що коли стара лила ТУ буру воду, то разом з нею з глечика шубовснули-й якісь гади,— ніби жаби або пуголовки.
— А тепер — на ось випий ще цього зілля, побачиш свою долю! — стара зняла з полиці пляшечку з якоюсь буро-коричневою рідиною й, наливши трошки в скляночку, дала Уляні випити. Уляна відразу сьорбнула гіркої рідини й мимоволі скривилася.
— Гірко? Не бійся, потім солодко буде! — посміхнулася лиховісною посмішкою стара й, тицьнувши кощавим пальцем у бік печі, прохрипіла: — Ну, дивися ж тепер, уже почалося.
Як тільки полум’я лизнуло горщик, у ньому почулося зловісне урчання, що подібне було то до звуків дзвіночка, то до виття вовків, і хата наповнилася задушливим чадом, що одрamp;зу запаморочив голову.
Уляна сиділа, широко розплющивши очі, й відчувала, як від жаху кам’яніли їй руки й ноги, як поволі починала
крутитися перед нею відьмина печера, з кожним обертом набираючи все страшнішого вигляду й страхітливіших розмірів, як у голові в неї посилювався дзвін, а у вухах здіймалося завивання бурі... Нарешті до неї підійшла знахарка й, струснувши за плече, вивела її з оціпеніння.
— Ну, встань, красуне,— прохрипіла вона. Уляні здалося, що голос у старої став грізний та гучний.— Підійди до' цього горшка, нехай на тебе війне парою, а потім ти побачиш у ньому й свою розлучницю.
Бажання заглянути в обличчя своєму ворогові одразу піддало енергії серцю Уляни; вона зібрала всі сили й, хитаючись, сперлася на руки старої й підійшла-таки до горшка, що стояв і клекотів долі; з пащі його підіймалися густі клуби жовто-червоного диму, від якого розходився нестерпний сморід. Знахарка, як упало в очі Уляні, була вже не маленькою і горбатою, з високим кістяком, покритим патлами білих розпущених кіс; замість очей на її кістяку світилися кривавими вогнями дві ями, а замість зубів стирчали два великі ікла. Відьма накинула Уляні на голову свою хустку, простягла над шршком довгі кощаві руки з пташиними кігтями й почала промовляти заклинання.
Уляні щось клубком стало під серцем і буцім якась куля підкотилася до її горла, в голові так зашуміло, що вона вже не могла зрозуміти, якою мовою й що говорила стара; їй здавалося, що' прорвалася над нею гребля і з страшенним ревом та клекотом кинулися в цей провал потоки шалених вод. и
(Продовження на наступній сторінці)