Друг. Так слухай же, що всі ті у Бога не в рахунку. "Не зберу, — каже Господь, — соборів їхніх від крові"56. Яка користь у крові їхній, коли вони тліють? Шукай, що то за людина, котра в пам'ятнім записі у Бога? Коли знайдеш, тоді ж і сам будеш записаний на небесах. Адже ти читав, що "єдиним називається Бог", а там розуміється — двоє — людина і людина, язик і язик, "сказав" і "сказав", старе і нове, істинне й пусте, слово Боже і смертне, голова і п'ята, дорога і гріх, тобто блудіння... "Сказав". А потім що? "Пильнувати я буду дороги свої". "Сказав беззаконним". А що таке? "Не беззаконьте". "Сказав". Що то за мова? "Почую, що рече в мені Господь?"57. "Світ! Що каже світ на людей своїх?". "Сказав". Оце і мова: "Господи, вуста мої відчиниш"58. "Сказав: "Господь дасть слово тим, що благовістять". "Сказав: "Він послав слово і зцілив їх"59 ."Сказав: "Спочатку було слово"60. "Сказав: "Бог мовив із тьми світлу возсіяти"61. "Сказав: "Той зітре твою голову". "Сказав: рече Бог: "Хай буде світло"62. "Сказав: "Просвіщаєш ти тьму мою"63. "Сказав: "Серце чисте створи мені"64. "Сказав: "Господи, в череві нашім зачався"65. "Сказав: "Всяке тіло — трава"66. "Сказав: "Клявся і поставив судьби". "Сказав: "Бо Боже слово живе"67. "Сказав: "Доки сіктимеш, мечу Божий? Скажи істину в серці моєму, Боже серця мого, доки сіктимеш? Я уже сховав словеса у серці моєму".
Антон. А я думав, що Давид звичайно сказав нашою мовою: "Сказав".
Друг. Ні! Але таємною, новою, нетлінною. Він не любив інакше говорити. Чуєш, що мовить: "В Господі похвалю слово".
Антон. О, коли б Бог дав і мені цей новий язик!
Друг. Коли пізнаєш старий, пізнаєш і новий.
Антон. Тьху! Що за біда? Начебто я старого не знаю? Ти мене опудалом зробив.
Друг. Коли б тобі шинкар поставив одну склянку старого, а другу нового вина, а ти не знавець, то як можеш сказати, ніби знаєш? Помилково можеш прийняти старе замість нового.
Антон. Яка ж користь бачити, не маючи смаку?
Друг. Цілковита правда. А я тобі кажу, що й про сам старий язик не відаєш, де він, хоч би й смаку не був позбавлений.
Антон. Що ти співаєш? Адже старий наш язик у роті.
Друг. А рот де?
Антон. Хіба ти не бачиш мого рота?
Друг. Досить брехати, непросвічене болото! Підземна темряво! Послухай Давидових гусель і прожени духа брехні. Співай-но, старий!
СИМФОНІЯ
Памво. "Нема в устах їхніх істини. Серце їхнє марнотне".
Лука. "Вуста улесливі в серці".
Квадрат. "Рече безумний у серці своїм".
Памво. "Труд і хвороба під язиком твоїм".
Лука. "Наскільки покладу поради в душі моїй".
Квадрат. "Хвороба у серці моїм".
Друг. То бачиш, що найстаріший твій язик у старому серці твоєму, а не в зовнішності?
Антон. Як же зовнішній мій язик не говорить, коли він говорить? Адже голос його чутно.
Друг. Думка рухає болото твого язика, і вона ото й говорить ним, але не болото. Це так, як молоток годинника на башті б'є: виходить із нутра годинникової машини побуджувальна сила, якою приводиться в рух нечутливий молоток. Через це Давид і співає: "Помислене (саме так) і говориться". Старий чи новий язик — обидва заховалися у безодні сердець свої., "Зміркуй, — каже, — дороги свої", тобто: "Сказав: пильнувати я буду дороги свої". І знову-таки про лихий язик таке: "Неправду умислив язик твій", тобто "Серце його зібрало беззаконня собі". І як у мертвість твого зовнішнього язика, так у всі твоєї тлінності члени виходить побуджувальна сила із сердечної-таки машини. Тому й видно, що всі вони в тій-таки прірві, як яблуня у своєму сімені, ховаються, а зовнішнє болото про них тільки свідчить. Півчі, заграйтей цієї пісеньки!
СИМФОНІЯ
Памво. "Нога моя стала на правоті".
Лука. "Тії ж завжди блудять серцем".
Квадрат. "Неправду руки ваші виплітають".
Памво. "В серці беззаконня чините".
Лука. "Язик його виплітає улесливість".
Квадрат. "Возвів я очі свої".
Памво. "До тебе взяв душу мою".
Лука. "Глянь і прихили вухо своє".
Квадрат. "Прихилив серце моє до одкровення твого".
Друг. Розжуй силу цих слів і побачиш, що нога гордині, і рука, і роги грішних, і зуби, вуха, і око просте й лукаве — і все до останнього волосу заховалось у сердечній глибині. Звідси виходять помисли, котрі рухають усю нашу крайню плоть та болото. Зміркуй, що володіє зовнішнім твоїм оком, те є головне твоє око, а плотське — так, ніби одежа, що покриває свою внутрішність. Те ж розумій і про інші частини.
Антон. Ти ж говорив, що тільки вуста одних мудрих у серці їхньому, а тепер говориш це про всілякі вуста.
Друг. Вельми ти примітливий на мої помилки. Ось Сирахів вірш: "Серце безумних у вустах їхніх, вуста ж мудрих — у серці їхньому". Хай же і вуста безумного будуть у серці. Але коли ти цього не розумієш, у той час думка твоя буде в болоті зовнішніх твоїх вуст. А про що міркуєш, там і твоє пусте серце. Воно гадає, що плотське болото сильне і важливе. У цій псевдодумці воно, пробуваючи, робиться і саме пустошем, оскільки і язик його є суєтний. Такий помисел є вустами твоїми тлінними, а в них доти твоє серце буде, доки не мовиш; "Сказав: "Пильнувати я буду дороги свої". "Спаси мене від болота, щоб не втопився". Через це язик і головою зветься, що за цим вождем усе людське серце йде. Бажав би я, щоб тобі Господь і всім нам дав нове і чисте серце, стер голову язика зміїного, а заговорив у серці тим язиком, про який сказано: "Язика його не бачивши, почуєте". "Послав слово своє і збавив їх від розтлінь їхніх".
Антон. Тепер, здається, і я розумію ці слова: "Порадіють кості смиренних"68.
Друг. Коли все на все, то й сама кістка в душі і серці перебуває. "Коли я мовчав, — каже, — спорохнявіли кості мої"69.
Памво. "Онімів і мовчав я від благ у той час, коли постав грішний [язик] переді мною".
Друг. Саме так. А як цей злий вождь та голова зміїна приводять увесь сердечний скарб у сум'яття, так навпаки, веселий Божий мир приносить усьому серцю добровісний язик, усій безодні нашій радість і світло. "Духу моєму, — каже, — даси радість та веселощі". Через це як все моє, так і кості мої, які передусім змирилися до зітління, тепер порадіють. Цьому мирному язику повірив, тому і сказав. А що сказав? Ось що. "Кожна людина — лож". "Всяка плоть — сіно". "Плоть — це ніщо!" "Сказав: ім'я Господнє прикличу". "Сказав: пильнувати я буду дороги свої". Піду вслід за новим своїм язиком, за нетлінною людиною. Не піду на зітління за грішним язиком. Вигукну із Ісаєю: "Божий я є".
Памво. Ввійшли ми трохи у внутрішність плоті нашої, начебто в надра земні. Знайшли, чого не бачили. Людей ми знайшли нових, які мають руки, ноги і все нове. Але ще не кінець. Продовжуємо шлях до досконалого світу нашого. Зневаж, о душе моя, цілковито всю плоть видиму і невидиму! Відходь од неї і наближайся до Господа. Вірою відходь, а не видінням. Віра риє й рухає гори. Ось світильник стежкам твоїм, язиче новий!
Амінь.
Примітки
Г. Сковорода назвав цей твір своїм "першорідним сином", тобто першим філософським твором, і повідомив у "Пролозі", що його написано "на сьомому десятку століття цього" — у 70-х роках. В останньому розділі є дата 1771, отже, вважають, що твір написано у 1769 — 1770 рр. Немає підстав брати під сумнів свідчення самого автора про "першорідного сина": найімовірніше, що першу редакцію "Наркіса" написано до 1767р., другу — невдовзі по тому, а третю — після 1785 р. Пролог же написано ще пізніше, близько 1793 р. Твір належить до серії діалогів про душевний світ. Був уперше надрукований М. Антоновським у Санкт-Петербурзі в 1798 р. — це перший із опублікованих творів філософа — окремою брошурою під назвою "Библиотека духовная, содержащая в себе дружеские беседы о познании самого себя". Текст тут неповний, займає він 193 сторінки, імені автора не подано. Існують два автографи твору, перший має назву: "Разговор о том, знай себе" — зберігся неповністю і не датований. Другий дійшов до нас із рукописного зібрання М. Ковалинського, він творився у 80-х роках. Твір знаємо також у шести списках.
Наркіс (Нарцис) — син річкового Бога Кефіса та німфи Ларіопи. За легендою, закохався у власне відображення у воді струмка й помер від туги за собою. Для Г. Сковороди образ Наркіса є символом самопізнання людини.
1 Тут мається на увазі єгипетська та єврейська міфологія.
2 Тобто дочка Мудрості.
3 Ісав — див. примітку 13 до твору "Вступні двері до християнської добронравності". Ісав був легковажний і непостійний у своїх захопленнях, за сочевицю поступився правом першорідства.
4 Описується епізод із Другої книги Самуїлової (VI — 16). Мелхола побачила у вікно царя Давида, що танцював і скакав перед Господнім лицем і погордила ним.
(Продовження на наступній сторінці)