Хоча в скорому часі відповідь прийшла сама від себе. Одного морозного ранку, в кінці лютого (це було славетного 1937 року), він відійшов на роботу і не вернувся. Мати пішла довідатись, що там з ним сталося і також не вернулась. Тоді я кинувся сам... Добивався, домагався, стукався — нєт, мовчанка, мур, а ще за пару днів і мене знято. Спочатку з комсомолу, опісля з кватири, там і з школи. І опинився я на вулиці, і побачив суть цілої тієї затії, що її наші батьки з такою помпою накинули тому народові. Я побачив безправних, вигнаних, голодних, я побачив уярмлених штучно, непотрібно, я соромився, що я також, у якійсь мірі, був до того причетний зрозумів, що найстрашнішими для добра людини є ті теорії і ті їх виконавці, які стають доктринами. Вони роблять це задля свого покликання, як акробат, що виконує своє сальтоморталє. Спасіння людства стає пристрастю, звичайною жорстокістю. І головне, воно нікого не спасає, бо спасаючи одних, нищить інших, дуже часто вартісніших, ніж ті, що їх спасають. Спасіння, по моєму, має відбуватися інтимно і не словами, а ділом. Не томи гарних слів, а багатство доброго діяння. Я переконаний, що в майбутньому людство це зрозуміє, бо це ясно, як сонце. Чарує в тому лиш патос болю, наркоз самовдоволення, часто це еротика... В кожному разі, це патологія духа, для декого бісовщина... Пригляньтесь лиш в обличчя любого з тих "геніїв" і ви це бачите виразно.
— Мені, — казав Сашко вже піднесено, — пощастило з того вибабратись, але те, що я тоді пережив, переставило мене на інші рейки життя назавжди. Це революція. Примітивний засіб перебудови дійсности.
На цьому Сашко закінчив, вибачився за бурнословіє і додав, що він вже давно не мав нагоди наговоритись так від серця, як казав колись один мій приятель, з яким ми працювали у кельнській майстерні одекольону... Ходив розмашно по кімнаті, хотів, здавалось, вирватись з себе, помагав собі руками, мов птах крилами, щоб зірватись і летіти.
То ж то Віра сиділа у своєму ранковому капоті біля столу і тільки слухала і, можливо, не так слухала, як спостерігала; поглядала раз на Сашка, раз на Нестора, шептала щось Наталочці, яка не мала терпеливости сидіти на місці і слухати чого вона не розуміла. Було цікаво, все це відголоски, луни, життя, досвід, його не затре і не вирвеш з пам’яти.
Опісля переходили до вітальні, ще раз обговорювали Сашкову творчість, пригадали Луку Жеваго, якого Сашко також знав і який вже не жив. Зустрічались, бувало, з тим ентузіястом цього мистецтва, вислухували його наболілі розважання про наболілі справи і яка шкода, що йому не було суджено закінчити його свобідні заміри у свобідних умовах. У тій його вічній дорозі з тим незмінним наплічником, його зломила туберкульоза і кинула до ями осамітненої могили у чужій землі.
— Мені здавалось, — казав Сашко, — що він був прямим нащадком скитського племени... Безпосереднє пов’язання з степом, з кочівними, інстинктами побуту, символом чого і був той його наплічник.
— З домішкою слов’яно-козацького сантименталізму до певних традицій, от хоч б того тютюну, який допоміг йому завчасно розпрощатись з життям. Тож Тарас Бульба загинув також із-за люльки — говорив, з ноткою іронії, Нестор.
Розмовляючи, переходили з кімнати до кімнати, від картини до картини, а коли опинилися в майстерні Сашка, на робочому його столі озвався дзвінок.
— О, о, о! Нас кличуть, — казав на це Сашко.
Вони повернулись до вітальні... Їм назустріч входила пара молодих, веселих людей і Віра почала представляти їх Несторові.
— Кузинка Мар’яна, її чоловік Прихода Адріян — інженер.
— То ж ми знаємось і знаємось,•— казав на це Нестор. — Але ж ви виросли, — додав він до того.
— І перевиросли... Маємо он дочку, — казала Мар’яна.
— Надіюсь, не ще одну Мар’яну, — жартував Нестор.
— Ні, ні, ні. Уляну. Досить Мар’ян.
— Уляну? Несподівано, — казав Нестор.
— Його вибір, — казала Мар’яна і вказувала на свого Адріяна. — Я хотіла Параску.
— Чому не Палажку? — сміявся Нестор.
— Мені здавалось — Параска агресивніше, Уляна заніжне, Палажка зашироке, — жартувала Мар’яна.
— Але що це все дочки та дочки. Пора вже й на сина, — казав Нестор.
— З пацифістичних заложень, — відповів Сашко.
— Хай живе мир! — озвався Адріян.
— Добрий мені мир, — казала Віра. — Кричить мир, а будує джети.
— Джети?!
— Джети. Ося ось невинна парочка... Вона нас залишає, — казала Віра.
— Залишає? Що значить залишає? — питав Нестор.
— Залишає... Немилосердно, жорстоко... Переноситься на другий берег стейтів... До Каліфорнії. Сан Дієґо. Цей молодий добродій дістає там якусь грізну посаду, — казала Віра.
— Ніяку, Вірочко, грізну, звичайне виробництво моторів, — казав Адріян.
— Додай джетових, а ти ще не грізних, — сміється Віра.
— Для мирних, Вірочко, потреб, — сперечався Адріян.
— Але джет, але джет! Тисяча двісті миль на годину, — гомоніла Віра.
— Щоб ти скорше прибула, скажемо, до нас, — казав з посміхом Адріян.
— А чи ти, Мар’яно, сіла б на такого чорта? — питала Віра.
— Ніколи. Для мене досить старого, доброго Доґлеса на шістсот миль, — казала Мар’яна.
— Що ви за плем’я? Колись наші добрі конотопські відьми виконували більше на звичайній мітлі, — сміявся Адріян.
— Дякую, дякую... Ми ніякі відьми, — відбивалась Мар’яна.
— Говоримо стисло про техніку. Не пільотаж. Питання фізики, — боронився Адріян.
— А що, справді, з твоєю фізикою? Ти, здається, збиралася стати астро-фізиком? — звернувся Сашко до Мар’яни.
— Забудь. Моя фізика он... — вказала вона на Улянку.
— Браво! — говорив Сашко. —Улянка, а там Улян ...
— Ніякий Улян, а Григорій. Наш дід, — казала Мар’яна.
— Скажи прадід. Дід наш Іван, — зауважив Сашко.
— Знайдемо місце і для Івана. Америка велика, — казала Мар’яна.
— Гриць, та Гриць, та ще раз Гриць. Вірочко! Допоможи урізноманітнити тих Гриців, — вигукнув Сашко.
— О, Сашко! Перший наш син, пам’ятай — Гриць! — казала Віра.
— Гриць, Іван, Мар’яна, Татяна, Морози, морозів, морозам, морозенята. Мені вже морозить поза шкурою, — сміявся Сашко.
— Маємо — Водяні, Приходи, Рокити ...
— Вірочко, не пронось мого імени всує. Четверта заповідь, — говорив Сашко.
— Але ж, Сашко. Давно хотіла запитати... Де це ти вискіпав таке ...
Це питала Мар’яна і Сашко, що стояв опершись на ватран зі склянкою "мартіні", негайно її перебив.
— Сам Господь Бог своїм божественним перстом начертав його на скрижалях моїх предків. Зрештою, я тепер не Рокіта, ані Рокита, а Русіта, або Рузіта. Я мав необережність вписати своє ботанічне прізвище англійським спелінґом через подвійне О і замість ер-о-кі, вийшло ер-у-зі — Рузіта. І це прийнялось. Тепер в телефонній книзі Ню Йорку, не шукай мене під Рокита, а під ер, о-о, зі, ті, ей. Англійська мова збільшилась ще одним непорозумінням, але фахівці з цим розберуться.
— Признаюсь, я не багато з того зрозуміла, але будемо мати на увазі, — казала Мар’яна і одразу перейшла на інше: — А що це не бачимо наймолодшої ґенерації Рузіт?
— Заняті. Сплять, — відповіла на це Віра і просила гостей до їдальні, де вже чекав на них накритий стіл, на цей раз білою скатертиною з приборами на п’ятьох та порядною кількістю рибних і м’ясних закусок, як також відповідною кількістю мальовничих посудин спірітуального змісту, що все разом звалось "обідня перекуска" бо ж то справжній обід, за нормами цього краю, припадав на годину шосту вечора.
Нестор, як гість, змушений зайняти в тому чолове місце — зліва Віра, справа Мар’яна, візаві Адріян, нарадою командує Сашко.
— Сьогодні, — казав він, підносячи перший тост,•— маємо виняткову приємність, дуже сантиментального і разом драпіжного змісту: вітаємо між нами знаменного свідка багатьох наших пригод. П’ємо за його здоров’я!
Випили всі, а Мар’яна швидко казала:
— Але, Вірочко. Чи ми таке видержимо? То ж це справжня запіканка, сказав би мій батько.
— Підтримуйтесь оселедчиком, сказав би також ваш батько, — говорив Сашко.
— Вибачте, але я в боргу перед паном Олександром — казав Нестор. — Дякую за спіч. І додаю: ця наша зустріч завершує й замикає одно вражаюче коло дій і подій. Ще один тост!
— Чи можливо й мені вставити слово? — запитала Мар’яна.
— Увага, увага! Слово має моя жінка, — жартував Адріян.
— Чоловіче — мовчи! Це справді варте уваги, — казала Мар’яна, щічки якої швидко крились рум’янцем. — Для мене це продовження роду, хутора, минулого. Спом’янем же і їх — живих і неживих, по цілому світі розсіяних... І додаймо до цього мого батька, полковника армії Української Народної Республіки, а також полковника тієї ж армії, батька мого чоловіка, якого на днях випущено з Воркути, куди його запроторено було з Праги чеської, після "визволення" її "братші русами". Ми ось дістали повідомлення, що його випущено і робимо старання, щоб його з мамою дістати до Сан Дієґо.
Це викликало загальне захоплення, говорили влад і невлад, Сашко розгортався, роля доброго, дотепного підливателя чарок і виголошувача спічів йому личила, настрій підносився, кожному хотілось представити себе якнайвиразніше і хоча це було в тумані, але кожному було видно кожного, наприклад, Нестор аж тепер побачив Віру, яка трималася рівно, майже урочисто, ніби на троні, її очі і уста посміхалися стримано, що значило вдоволення... А також свідомість перемоги над усім тим, що було в минулому.
(Продовження на наступній сторінці)